Серед галасливого базарного натовпу мою увагу привернули дві жіночки, які майже пошепки обговорювали якусь купівлю. Одна розважливо доводила другій, чому саме потрібно купувати цей товар, а не інший. Придивившись до жіночок, пригадала, що якось раніше зустрічала їх і в лікарні, де вони теж про щось радилися. Як виявилося, сестри Настасія та Ольга Марківни Гупалюки із Осичок все життя допомагають, радяться, підтримують одна одну.
Настасія і Ольга в дитинстві були тихими, слухняними і навіть малопомітними. Настя, яка була старшою від Олі на чотири роки, завжди опікувалася меншою сестричкою. І дуже любила її. Тим же намагалася відповідати їй і Олянка, як іноді називали вдома Олю.
Обидві навчалися добре, але не виставляли на показ свої знання та здібності. Настя після школи вступила до медучилища, по закінченні якого майже тридцять років, аж до виходу на пенсію, працювала акушером в сільській дільничній лікарняній амбулаторії. Про її професіоналізм свідчить те, що більшість жінок називали Настасію Марківну своїм лікарем. Багатьом вчасний і точний діагноз, поставлений акушеркою, врятував життя. Навіть, коли жінка пішла на заслужений відпочинок, до неї дуже багато людей зверталося по консультацію та пораду. Чимало її пацієнтів шкодувало, що вона пішла на пенсію. Та Настасія Марківна вирішила, що має більше уваги приділяти власній родині.
Не менш потрібний і відповідальний фах обрала для себе Оля. Вже у старших класах було помітно, що їй до вподоби вчительська справа. Вона охоче виконувала доручення піонервожатої. Перед уроками та під час перерв ходила до своїх підопічних, провадила з ними політінформації, допомагала готуватися до різних святкових заходів. А коли потрібно було, то й допомагала у навчанні. По закінченні інституту повернулася до рідних Осичок, до своєї школи, але вже не ученицею, а вчителькою початкових класів. З цієї посади й провели її у минулому році на заслужений відпочинок. Як і Настасія Марківна, Ольга Марківна одразу ж облишила роботу, бо відчула: потрібніша своїй сім’ї.
На перший погляд, обидві родини нічим особливим від інших не відрізняються, та в них є якийсь стержень, що тримає їх разом і допомагає вистояти у будь-яких ситуаціях.
Одразу після одруження і чоловік Настасїі Михайло, і Ольжин Павло трохи були здивовані тим, як молоді жінки, їхні батьки та бабуся підтримують одне одного. Якось до Олі з Павлом приїхали гості, і хоча молоде подружжя не готувалося до їх прийому, через півгодини стіл був накритий. Все, що було у Насті, в матері – перекочувало до Ольги.
Тут невдивовижу почути таке:
– Настасю, ти сьогодні не вари їсти, я варю на всіх.
У відповідь Настя може сказати:
– А ти не вчиняй тісто, я вже печу хліб.
Та не тільки в хатніх справах підтримують одна одну жінки. Принцип взаємовиручки перейняли і їхні чоловіки. У будівництві, у проведенні ремонтів, при обробітку городів взаємно допомагають.
І не тільки це. У позаминулому році донька Ольги Марківни та Павла Федосійовича Надія Павлівна, яка викладає англійську мову в рідній Осичківській школі, брала участь спочатку в районному, потім в обласному конкурсах «Вчитель року», де, до речі, стала переможцем у номінації «Іноземна мова», що дало їй право брати участь і в республіканському конкурсі. Більше того, у 2009 році Надія Гриник була визнана «Людиною року» в номінації «Освіта».
Усі ці перемоги і визнання цілком справедливо належать не лише Надії Павлівні. Безперечно, що молода жінка дуже багато зробила для досягнення такого успіху. Вона добрий фахівець, обізнана і ерудована людина. Але без підтримки родини навряд чи змогла б досягти таких успіхів. Справа в тім, що Надія виховує п’ятирічну доньку Оксанку. Під час підготовки до всіх конкурсів дівчинкою опікувалися і бабуся з дідусем, і Настасія Марківна, коли Ользі Марківні та Павлу Федосійовичу потрібно було йти на роботу. До речі, Павло Федосійович теж вчитель за фахом. Він 20 років пропрацював у школі і вже понад 20 років – інспектором відділу освіти райдержадміністрації. Тож здобутки доньки особливо цінні як для матері, так і для батька. Адже в них є частка і їхньої праці. А можливо, й мрії.
На запитання, звідки такий спосіб життя, в чому криються такі міцні родинні почуття, Ольга Марківна відповідає:
– А як же може бути інакше? Так нас навчали батьки, бабуся, яка бавила нас з Настею та й наших дітей.
До речі, сьогодні в Ольги Марківни, крім доньки, є син, невістка та їхніх двоє діток: Даринка і Сашко. Тож і до них квапиться бабуся.
Двоє дітей та четверо онуків має і Настасія Марківна. І хоч у дітей є свої оселі, робота, бабуся всіх їх пригортає до себе, як та птаха. Михайло Павлович теж залюбки клопочеться з онуками. Коли ті приїздять до них, то хата нерідко перетворюється в такий собі будівельний майданчик. Дідусь приносить онукам спеціально заготовлені з дерева деталі, і вони майструють.
А ще Настасія говорить, що вони перейняли від своєї бабуні Ганни Карпівни, яка прожила довге і гарне життя, вибавила не тільки їх з Олею та їхніх дітей, а ще й доглядала їхніх онуків, вміння ділитися. Лише у минулому році пішла бабуня за вічну межу. Та залишила по собі не тільки добру згадку, а ще й мудру науку.
– Дуже добре пам’ятаю, як, бувало, заріже бабуня курку чи приготує щось смачненьке, обов’язково кличе всіх членів родини. А як же можна самим їсти? – розповідає Настасія Марківна, – за такими принципами живемо й ми. Привчилися до цього й наші чоловіки.
Отак і живуть ці дві родини в дружбі, мирі, любові, підтримуючи одна одну, бо так мати навчала. А їхня мати, Марія Павлівна, успадкувала таку науку від своєї матері.
Гадається, що й діти Настасії та Ольги житимуть за такими ж принципами. А сьогодні в наш непростий і збіднілий на доброту час дуже важливо мати міцну родину, мати надійний тил.
