Новела
До старої глиняної хатинки, в якій дрімав Йоли, доносився дитячий гомін. Занепокоївшись, він виглянув у віконце без скла. Те, що він побачив, спонукало до миттєвого рішення. Він вистрибнув на голоси навпростець, через вікно, ніби хата була без дверей, кинувся до дітлахів, що завжди приймали його, сорокалітнього, за свого.
Він застиг, коли побачив, як хлопці палицями вбивають змію, що виповзла після зимового сну на сонце. Йоли намагався вихопити у маленького сусіда батіг, а той намагався ударити змію по голові.
Змія швидко звернула до гранатового дерева і поповзла між кущами інжиру. Йоли якось по-буденному, ніби домашню тварину, схопив її пальцями біля голови і – до себе. Вона ж – шурх, і за пазуху. Усі завмерли з переляку. Але змія тихо згорнулася в кільце, притиснувшись до теплого тіла доброго незнайомця…
З тих пір вона не полишала Йоли. Цілий місяць мандрували разом з аулу до аулу. Родини в Йоли не було – ні дружини, ні дітей. Коли чужі діти билися, він їх рознімав. А потім, як доросла дитина, починав з ними гратися. А коли скривджений малий плакав, Йоли втирав йому сльози…
Діти вважали його своїм, а дорослі – жаліли: обов’язково і чуреком почастують, і чалом напоять. Дивакуватий Йоли так і пожив би ще довго дорослою дитиною, якби…
Бажання мати друзів ніколи не полишало Йоли. До вівчара Мереда він часто заходив. І так звик, що без нього і жити не міг. Обоє потребували щирого спілкування. Розповідали один одному різні притчі.
У мандрах та посиденьках покірна змія або з-за пазухи визирала, або поруч охороняла його. Він і до неї вже так звик, що і не звертав уваги на переляканих односільчан. А змія ніби розуміла свого рятівника і вірно йому служила. Іноді, коли відчувала, що хтось може Йоли скривдити, піднімала голову, ніби попереджаючи про небезпеку. Усі в аулі дивувалися, як непомітно змія могла з’явитися і віддано лягти біля ніг Йоли в ролі охоронця. Та вона ніколи нікого не налякала, та й приводу для цього не було. Її господаря не кривдили. Навпаки, сусіди часто запрошували Йоли до себе в гості вже зі змією або щоб він доглянув за дітьми, або щоб бути свідками цієї незвичної дружби.
…Заходив він до когось у гості, коли дуже хотілося їсти, а без Мереда, як і раніше, і хвилини не міг прожити…
От і сьогодні надвечір поспішав відвідати друга. Цього разу він йшов до нього без змії. Бувало, іноді вона полишала Йоли на деякий час, щоб усамітнитися у зміїних норах. Але затримувалася ненадовго. Щось її вабило до доброго Йоли.
…Здалеку він побачив незнайомих йому людей. І зрадів. Любив Йола за новенькими спостерігати, розглядати їх. Додав ходи і, здається, побачив дастархан. Отже, не помилився, гості. І ще більше зрадів.
Підійшов ближче до отари овець і ніяк не міг зрозуміти, що відбувається. Меред стояв примоцований до дерева, очі зав’язані, у роті – ганчірка. Декількох овець незнайомці забирали… Йоли відразу кинувся до друга, щоб розв’язати йому руки. Але не встиг і наблизитися до нього, як двоє повалили Йоли на землю. Молодший, червонощокий, довгими тонкими пальцями уп’явся йому в горло і став душити. А другий, старший за віком, опецькуватий, із налитими кров’ю очима, бив його по голові палицею… Йоли сподівався, що захисниця зараз кинеться на цих жорстоких людей. Він з останніх сил піднявся, та, хриплячи, звалився на землю. Майже поруч, обхопивши стовбур дерева, Меред на напівзігнутих ногах щось намагався пояснити. А отара овець, ніби відчувши щось недобре, стривожено бекала.
Змія так поспішала до Йоли, що часом майже перелітала. Скорочуючи шлях, вона інколи зупинялася, а потім піднімала голову, нарощуючи швидкість. І вже наближалася до отари.
Непомітно підповзла до свого друга. А він лежав, не ворушився. Не помітивши Мереда, вона підкралася до крадіїв. Вмить вп’ялася у шию товстунові. Він закричав. Вона від нього – до другого піднялася по штанях – і до губів. І ніби поцілувавши, пустила отруту. Він закричав, зі страху впав на землю, а Меред, нічого не бачачи, радів, що в аулі покарали злодіїв. Тільки не міг зрозуміти, де ж Йоли. Він став щось невиразне бурмотіти, але друг вже його не чув…
Надвечір звістка про розбій рознеслася по всьому аулу. Доки Мереда бабусі-знахарки виходжували, Йоли поховали.
Усе село проводжало цього доброзичливого дивака в останню путь, як і усіх – з усією шаною… Розійшлися по оселях. А вранці привели до могили Мереда, який ледве стояв на ногах. Стояв і своїм очам повірити не міг. Біля горбка, згорнувшись у кільце, лежала змія. Вона ніби заснула… Меред обережним доторком палиці до зміїного кільця намагався розворушити його… Але змія не поворухнулася… Тоді він вперше в житті погладив своїми руками голівку захисниці Йоли.
У сусідньому аулі вже поховали крадіїв. Вони пішли на той світ з ганьбою, залишивши пляму злочину на своїх родичах, котрим тепер усе життя доведеться опускати очі. А Йоли для багатьох залишився сміливою і доброю людиною. Можливо, тому його ще довго будуть згадувати у кожній оселі…
…Спливло багато часу. Є в туркменському аулі могилка, де спочивають два відданих серця: людини, серце якої перестало битися, захищаючи друга, і змії, серце якої від розпачу зупинилося на могилі свого рятівника…
І дотепер на спомин про них росте посаджений Мередом горіх.
