Який він, сенс життя, у селянина?
Дев’ятнадцятий рік минає з того часу, коли Борис Степанович Приходько заснував фермерське господарство «Зорянськ». За цей час довів і собі, й людям, що він, колишній перший секретар райкому партії, у змозі власною працею прогодувати себе, свою сім’ю та ще й допомогти в обробітку землі багатьом іншим людям. І зараз, у свої 75 років, фермер Приходько міцно стоїть на землі.
– Мало хто із моїх знайомих так знає землю, людей і наш район так, як Приходько, – каже голова районної ради Дмитро Макосій. – Ми завжди дослухаємося до його порад як депутата і просто мудрої людини з великим виробничим та життєвим досвідом. Не рідко радимося з ним і з питань державного будівництва та розвитку місцевого самоврядування. Район може тільки пишатися такими людьми.
Чому ж так сталося, що переконаний прибічник великотоварного сільгоспвиробництва (таким, до речі, він залишається й досі), який чотири роки відпрацював головою колгоспу, ще чотири – головою райвиконкому, два роки стаціонарно навчався в Академії суспільних наук при ЦК КПРС, після чого 12 років успішно очолював район, став… фермером? Сам Борис Степанович вважає, що відповідь тут складно сформулювати якимись однозначними фразами. Суть полягає в тому, що піти тим шляхом, яким пішло багато його колег, він тоді не зміг. Не в його вдачі «перефарбовуватись», підлаштовуватись, аби тільки отримати місце у владі чи бізнесі. А жити далі так, щоб це було чесно перед собою і перед людьми, на його думку, можна було тільки незалежною, вільною особистою працею. До речі, саме так, як це і проголошувалося з високих трибун. Ось це він зрозумів і підтримав. Хоча багато з чим іншим був не згоден. Ще тоді, наприкінці вісімдесятих та на початку дев’яностих, запідозрив, що разом з позитивними результатами «прискорення і перебудови», започатковувалося й таке, що інакше як шкідництвом назвати не можна. Замість примноження досягнутого, якось, «тихою сапою», у нас примудрялися нищити найзначніші здобути. Нам підказали відмовитися від атомної зброї – ми це зробили; нам порадили приватизацію – ми знищили пароплавстсво, колгоспи, потужне великотоварне тваринництво і т.д. Не розумів цього Приходько, не підтримував і, тим більше, не міг бути його співучасником.
Свого часу, саме за його керівництва, у Комінтернівському районі було збудовано 4 потужні тваринницькі комплекси, 4 птахофабрики, 10 шкіл, 2 поліклініки, чимало інших житлових та соціальних об’єктів. На його очах згодом усе це стало руйнуватися. Якби не важка праця на землі, дуже тяжко було б пережити все те. Особливо важкими виявилися перші роки. Допомагали такі ж фермери. В одного була сівалка, у другого – трактор. Кооперувалися. Брали кредити, брав і Приходько. Віддавати важко. Складно. Зараз рідко хто бере, бо багато хто «обпікся» на цьому. Чимало було таких, що мріяли нажитися на фермерстві, а втратили більше, ніж у землю вклали…
Нині у Бориса Степановича в обробітку 100 гектарів. Це – його власний наділ для ведення фермерського господарства та паї родичів. Має набір техніки, належний досвід. Якось виживає. Але й досі не розуміє: для чого було проголошувати курс на фермерство і водночас робити все для його загибелі? Із тих товаришів, що у 1991-92 роки разом з ним узялися за цю справу, більшість вже від неї відцуралася. Один тільки приклад, який багато чого пояснює. Раніше, коли Приходько керував районом, тут на кожен гектар ріллі щороку вносилося по 8 – 10 тонн перегною та по 220 – 230 кг (у фізичній вазі) мінеральних добрив. Держава ж допомагала! Що маємо сьогодні, коли із знищенням тваринництва не стало органіки, а ціна на міндобрива піднялася до хмар? Нині в районі на поля вносять по суті один азот, та й то по 60 – 80 кг на гектар…
– А що робиться з так званим ринком зерна! – бідкається Борис Степанович. – Минулого року заїжджий покупець узяв у мене 54 тонни ячменю. Оформив накладну, пообіцяв розрахуватися після того, як сам це зерно продасть. Не розрахувався й досі. Я звернувся до міліції. Відповіли, що роботи й так багато, не можуть взятися за цю справу. Виникає запитання: кого ж захищає держава? Того, хто працює, чи того, що наживається на чужій праці? Хочу звернутися до обласного міліцейського начальства, не допоможе – піду до міністра. Але землю обробляти все одно буду. Бо який же інший сенс життя у сільського мешканця? Тривожить і ще одне – ринок землі, який нам дуже наполегливо зараз радять запровадити. Це ж буде окупація. А ми, діти війни, знаємо, що воно таке. Он, наприклад, голландці: свою землю бережуть, тваринницькі комплекси розвивають. І від наших чорноземів у разі їх продажу не відмовляться. Будуть нам хліб, молоко, м'ясо продавати. І до свого, до речі, а не до нашого пенсійного фонду гроші з тих прибутків відраховувати. Пора нашим керівникам та бізнесменам зрозуміти: земля – не джерело збагачення особисто для когось, земля – засіб існування народу, який на ній живе. А ще наша земля – це досить вагомий аргумент у питанні державної незалежності, ґарант виживання вітчизняного сільгоспвиробника.
Олександр НЕБОГАТОВ, Комінтернівський район
Завжди на видноті
Специфічні завдання, які доручено виконувати цьому підрозділу, зобов'язують воїнів постійно перебувати на видноті. І тому військовослужбовці роти Почесної варти вже зовсім не можуть поскаржитися на неуважність до них преси. «Елітний підрозділ Одеського гарнізону», «Рота парадного призначення», «Варта, якій не до втоми» – так говорять і пишуть про них.
Напередодні 19-ї річниці незалежності України наш кореспондент побував у гостях у воїнів роти Почесної варти Південного оперативного командування.
Її високий авторитет підтверджує хоча б той факт, що колишні військовослужбовці цієї роти, завдяки своїй професійній підготовленості поповнюють ряди співробітників силових структур, а також знайшли належне застосування своїм здібностям у різних, іноді досить далеких від армії, сферах життєдіяльності.
Командир роти Почесної варти майор Микола Коновалюк відзначив, що головним критерієм під час добору на службу у роті Почесної варти є зріст призовників. Як правило, сюди добирають найвищих хлопців – від 185 до 190 см.
Тільки у солдатів цього підрозділу є на озброєнні уже давно забуті у військах карабіни Симонова. Тільки у РПВ існує своя методика добору і підготовки стройових розрахунків, яка передається з покоління у покоління.
Цілком показово, що до 1992 року штатних підрозділів, які б офіційно називалися ротами Почесної варти, в Одесі не існувало. Періодично в Одеському гарнізоні до виконання військових ритуалів залучалися курсанти військового училища. І лише зовсім нещодавно завдяки особистій ініціативі командувача Південного оперативного командування генерал-лейтенанта Петра Литвина у місті-герої був створений повнокровний підрозділ, який складається з трьох взводів, що репрезентують три види Збройних сил України – Сухопутні війська, Повітряні та Військово-морські сили. Тепер у складі кожного такого підрозділу служать солдати двох призовів – як більш досвідчені, так і новачки.
Попереду у воїнів роти Почесної варти ще безліч урочистих заходів, на яких усі вони, безперечно, виступатимуть найактивнішими учасниками і демонструватимуть свою високу виучку.
Сергій Даниленко
«Де соняхом серпень воскрес…»
Василь Барладяну-Бирладник
Ось
Берег мій –
Початок України…
На південь
Море,
За плечима
Степ…
Стають,
Здається,
Хвилі
На коліна
До
Ніг землі,
Де
Хліб святий
Росте…
Це
Берег мій –
Початок
Мого світу –
З
Давен забутих
Пращурів земля,
Бо
Тільки тут
Зі мною
Навіть вітер
Щодня
По-українськи
Розмовля!
Це
Берег мій –
І я
Помру
За нього…
Моє життя
До крапельки
Віддам,
Щоб,
Скільки світу –
Українцям
Ноги
В обіймах теплих
Пестила вода…
Тут
Берег мій –
І
Кращого
Не треба…
Шумить над морем
Степова трава,
Та й
Милується степом
Синє небо –
Мій берег є,
Моя земля
Жива!
Антон Михайловський
* * *
На дальніх просторах, на дальніх,
Де соняхом серпень воскрес.
Велика, як тисяча Даній,
Лежить вона ширша небес.
Хто дав їй це ім’я жіноче?
Заплів у волосся гаї?
Купається місяць щоночі
У хрещених водах її.
І космос милується нею,
І світять веселки доріг –
Уже над цією землею
І час уповільнює біг.
Наснилась, моя ти єдина,
Коли і не спав взагалі.
Квітуча моя Україна –
Півонія в чаші Землі.
З тобою, як човен з причалом,
Як вічно з присягою – полк.
І шелестом весен прощальним,
І срібним тремтінням тополь,
Вже гояться рани поразок,
І хмари висять, як бинти,
А хто тебе гірко образив,
Ти їх, нерозумних, прости.
Нема ні вини, ні провини,
Ні зла на душі, ні гріха.
Нехай же тебе, Україно,
Обходить година лиха.
Бо нікуди нам відлетіти
Від чорних чорнобильських гін.
Молодша сестра Атлантиди,
Хоч ти, ради Бога, не згинь.
Валерій Трохліб
* * *
Орлівко, Орлівко…
Гніздов’я орлів степових,
Барвистого обширу край
У блакитному колі.
Орли панували, ширяли
На крилах стрімких,
У небо зруділе здіймались
Як втілення волі.
Орлівко, Орлівко –
Котеджі новенькі, садки,
Канави засипані,
Скорчовані глід і шипшина.
Зайці і вужі,
Уже звиклі до дач їжаки.
Тут для когось – криївка душі.
Тут для когось – мала батьківщина.
Батьківщина мала…
Ти здобута звитягою тих,
Хто по-рабськи не гнувся,
Викрешував волю шаблями.
Хто орав і співав,
Хто у війнах героєм поліг,
Хто під прапором спить –
І навік побратався з орлами.
