Позивний — «Свобода»
«Кожен, хто був вірний майбутньому
і помер за те, щоб воно було прекрасне, гідний пам’ятника»
(Юліус Фучік)
Понад 30 років я викладав історію в Березівській ЗОШ № 3, а у вільний від уроків час разом із членами історичного гуртка, учнівським активом працював над створенням і розширенням шкільного історико-краєзнавчого музею. Приємно, що музей відвідали понад 20 тисяч чоловік з нашого району, області, багатьох інших куточків країни. Велику зацікавленість у гостей завжди викликав розділ про березівське підпілля.
Члени Ради музею побували в селах Березівці, Новоподільському, Балайчуку та інших, де діяли підпільні групи. Ми записали спогади дружин, рідних та близьких П.С. Грицьковського, М.К. Майбороди, Д.М. Криштана, М.О. Осадчого, В. Данилішина, сестер Інни Осадченко, Лізи Тубічко та інших про героїчну участь у підпіллі і мученицьку смерть родичів від румунських поліцаїв.
На жаль, у наш час молодь мало знає про учасників березівського підпілля, їхню героїчну боротьбу і смерть від рук окупантів. Про це хотілось би розповісти читачам газети.
...21 червня 1941 року – випускний вечір в Березівській СШ № 1. Схвильовані, щасливі десятикласники біля столу президії отримують атестати про середню освіту: Ліза Тубічко, Василь Данилішин, Сергій Григор’єв, Віктор Сирота, Інна Осадченко та інші, дякують вчителям, батькам за освіту і виховання, дарують букети квітів, діляться заповітними мріями: стати лікарем, вчителем, інженером, військовиком… Потім – учнівський концерт, святковий стіл і традиційна зустріч сходу сонця в лісі.
А вранці, 22 червня, коли трохи втомлені, але щасливі, з піснями вони повернулися додому, радіо принесло страшну вість: фашистська Німеччина напала на Радянський Союз. Почалась Велика Вітчизняна війна, яка перекреслила заповітні мрії випускників.
5107 жителів району, із них 1590 березівчан, пішли на фронт, щоб боронити рідну землю, близьких і рідних, честь і незалежність країни. Ті, хто залишився (жінки, старенькі, діти) не шкодували сил і часу, працювали на підприємствах, в сільському господарстві рили протитанкові рови, будували інші оборонні споруди. Вже 10 серпня німці окупували Березівку і район. Для березівчан настали чорні дні окупації, які тривали 2 роки і 9 місяців. Грізними наказами, тортурами, знущаннями та розстрілами фашисти намагалися залякати жителів, зламати їхню волю до опору.
Але патріоти не скорилися ворогу, піднялися на боротьбу. У травні 1942 року в районі молоді патріоти створюють велику підпільну організацію з центром у Березівці. До її складу входили Балайчуцька, Вікторівська, Заводівська, Златоустівська, Ряснопільська, Карнагорівська, Михайло-Олександрівська та інші підпільні групи – всього 17. Ініціаторами створення були: Я.К. Коваленко, В.І. Халаїмов, А.С. Сухонос, Є.С. Мотинга, О.С. Шматко, М.К. Майборода, П.А. Турбінський, Д.М. Криштан. Молодь міста очолив Василь Данилішин. М.К. Майборода, лейтенант Червоної Армії, направлений до Березівки начальником штабу партизанського руху в Україні генералом Строкачем, очолив штаб підпільної організації. Я.К. Коваленко, начальник райземвідділу, заступник голови райвиконкому, був зв’язківцем між березівським підпіллям і одеською підпільною групою К.С. Чомова. Ніна Вдовиченко теж тримала зв’язок з одеським підпіллям.
Девіз Майбороди: «Нема чого чекати! Поки сонце зійде – роса очі виїсть! Бити фашистів треба зараз» став утілюватися в активні дії. Так, Василь Данилішин та Олександр Докієнко біля роз’їзду Калаглія пустили під укіс фашистський ешелон з живою силою та технікою. В. Рожнов та І. Єліферов зуміли винести зі складу румунської жандармерії 15 гвинтівок, 5 автоматів, 4 ящики патронів, 2 ящики гранат, а також, користуючись перепустками, які діставала їм комсомолка Інна Осадченко (вона за дорученням комсомольської організації працювала в румунській поліції), розповсюджували по селах району зведення Радінформбюро, несли людям правду про становище на фронтах.
При допомозі Петра Турбінського, який працював механіком Березівської МТС, було виведено з ладу 64 трактори і 58 комбайнів і цим зірвано вивезення їх до Німеччини і Румунії. А скільки сміливих дій на рахунку патріотів Балайчука, Заводівки, Златоустового, Ряснополя, М.- Олександрівки та інших сіл району! Так, у Заводівці вони вбили ненависного коменданта. В Златоустовому підпільна група, яку очолив В. Вітюк, спалила солому, яку фашисти планували вивезти до Німеччини. Активну участь у Березівській підпільній групі брали П. Безродний, С. Сухонос, Є. Тубічко, О. Докієнко, Г. Кузьміна, Т. Зінченко, М. Осадчий та ін.
Брати Іван та Володимир Горивенки, ризикуючи життям, переправили через лиман і доставили до одеських катакомб 300 гвинтівок, 20 автоматів, кілька ручних кулеметів, 30 гранат і навіть одну невелику гармату. Все це вони таємно назбирали після боїв степу біля с. Златоустового. На території Шевченківської МТС, за колючим дротом, під охороною, знаходився табір військовополонених. Патріоти Балайчука, ризикуючи життям, перерізали дріт і допомогли втекти групі полонених.
У винятково складних умовах, де немає ні лісу, ні катакомб, ні гір, вели нерівну героїчну боротьбу з ворогом березівські підпільники. Але румунській поліції завдяки підісланим провокаторам, вдалося натрапити на слід організації. Арешти в Березівці та селах району, в Одесі пішли один за одним.
Мужньо, як і належить патріотам, вели себе підпільники в фашистських катівнях. Незважаючи на те, що більшості з них було 17–19 років і вони любили життя, жодні тортури та звірства румунських виродків не змогли їх зламати.
Вдосвіта, 4-го березня 1943 року біля роз’їзду Калаглія, в крутому яру, фашисти розстріляли 43 учасників підпілля м. Березівки. Багаттох патріотів району було розстріляно в Одесі. Підпільники Березівщини зазнали великих втрат від рук окупантів. Із 169 учасників підпілля загинуло 130. Своєю героїчною боротьбою вони вписали одну з яскравих сторінок в історію героїчної боротьби.
Пам’ятники, обеліски, меморіальні дошки, встановлені в Березівці й селах району, назви вулиць завжди будуть нагадувати нам про героїчне минуле наших земляків.
А. КОРНЄЄВ, учасник війни, відмінник освіти України, Почесний громадянин Березівки
Під час бойових сутичок…
Василь Йосипович Грушецький Велику Вітчизняну війну загартованим лейтенантом, котрий уже мав досвід радиста артилерійського полку під час воєнних дій у фінській кампанії, закінчив Московське артилерійське училище. У липні 41-го йому довірили посаду заступника командира артилерійського дивізіону, який брав участь у обороні Смоленська, Москви. Коли виходив з оточення під Вязьмою, познайомився з партизанами. У жовтні сорок другого, коли зав’язався бій з фашистами, Василя Йосиповича було тяжко поранено. За допомогою підпільників-залізничників доправили його до Кодими, а звідти – до с. Французького (нині Лисогірка), де жили його батьки.
Як кажуть, вдома і стіни допомагають. І повітря рідного краю додало сил молодому воїну, який взяв активну участь у підпільній і партизанській боротьбі.
– У Лисогірці я зустрів шкільного товариша Олександра Пражину і свого 17-річного брата Леоніда, – пригадує Василь Йосипович. – Ми створили підпільну групу для боротьби з окупантами. До неї увійшли Олександр Пражина, я, Станіслав Жебровський, Леонід Грушецький, брати Микола і Василь Лукови, Надія Палій, Ніна (Воронюк) Цуркан, Василь Сідлецький, Ганна Пашкевич, Семен Олійник, Федір Олійник. Пізніше ми довідалися, що в селі паралельно діє ще одна підпільна група Федора Палія, до якої входили Адам Бєлінський, Іван Бєлінський, Костянтин Бушанський, Іван Плохотнюк, Василь Коломієць, Г. Красковська, Г. Плохотнюк.
У серпні 1943 року обидві групи злилися в одну і керівником об’єднаної групи було обрано загартованого у боях, розумного і виваженого у прийнятті рішень, кадрового офіцера, який добре знав стратегію і тактику бою, Василя Грушецького.
Група була добре озброєна і систематично виходила на бойові операції. Подіїі з фронту дізнавались за допомогою двох радіоприймачів, які змонтували Костянтин Бушанський і Микола Луков. Так вони приймали передачі московського радіо, розмножували і розповсюджували правдиві новини серед населення і передавали в інші підпільні організації міста Кодими, смт. Слобідки, сіл Грабового, Федорівки, Лабушної, Будеїв, Сербів, Котовців.
Група Грушецького встановила зв’язок з кодимськими підпільниками. Їх очолював Василь Кривенцов. До неї входили також Федір Ковальчук, Микола Коберніков, Євген Демченко, Фросина Пташенчук (Гречанюк), Тетяна Янківська, Олександр Гусєв, Степан Удович. А влітку сорок третього на зборах представників усіх підпільних організацій було створено районну організацію, командиром якої став В. Кривенцов, комісаром – С. Удович, начальником штабу – Ф. Олійник.
Для виконання диверсійних завдань, кращого спостереження за дислокацією німецької військової техніки та живої сили, підпільники влаштувались працювати на залізницю та місцеві підприємства. Вони псували продукцію, обладнання, таємно вивозили продукти на партизанські бази, збирали розвідувальні відомості, виготовляли бомби з боєприпасів, що знаходили на полях боїв, і мінували залізничну колію. А вночі члени групи виходили на бойові операції. Були спалені майстерні, в яких виготовлялись колеса і вози для гітлерівських армійських обозів, запаси сіна, що були заготовлені для армії окупантів. На станції Слобідка псували паровози, вагони, стрілки. На залізниці біля станцій Рудниця, Попелюхи, Абамелікове, Слобідка здійснювались диверсійні операції. Партизанська група Василя Кривенцова розгромила каральний загін окупантів в Лужанському лісі, роззброїла загін охорони залізниці біля станції Попелюхи.
Під час однієї з бойових сутичок з каральним загоном в с. Котовцях Василь Йосипович втратив зв’язок з партизанами Кривенцова і пішов з товаришами в бік лінії фронту, що проходила по річці Буг. Там і зустрівся з радянськими військами, у складі яких воював на території Молдавії, України, Польщі, Німеччини, Чехословаччини. Переможну весну сорок п’ятого року зустрів у Празі. Але ще цілий рік він не міг повернутись додому, виконуючи свій військовий обов’язок у Німеччині, Чехословаччині, Угорщині. І тільки у травні 1946 року, капітана Грушецького було звільнено в запас.
Він нагороджений орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького, медалями «За відвагу», та іншими.
До бойових нагород Василя Йосиповича Грушецького додались нагороди мирного часу, серед яких дороге його серцю почесне звання «Відмінник народної освіти», освіті він присвятив багато років.
Сьогодні гвардії полковнику у відставці Василю Йосиповичу йде 91-й рік.
– Свято бережу пам’ять про бойових товаришів, які полягли у жорстокій борні, це В. Кривенцов, Г. Палясний, О. Гусєв, І. Плахотнюк, І. Белінський, В. Коломієць, І. Громазюк, С. Романов та інші. Дуже хочу, щоб нащадки пам’ятали і живих, і померлих підпільників та партизан, які боролися з окупантами не за нагороди, не за славу, а за свободу рідної Батьківщини, – сказав ветеран партизанського руху.
Нехай же не рідіють ряди ветеранів, нехай вони не знають нестатків і самотності, і відчувають від нас тільки вдячність, підтримку і добро. Адже їх подвиг того вартий.
Любов КУЗЬМЕНКО,власкор «Одеських вістей», м. Кодима
