Трохи менше року тому виставою «Ну… дуже маленькі комедії» у постановці народного артиста України Ігоря Равицького в Українському академічному театрі ім. Василька було відкрито експериментальну «Сцену-38». Прем’єра пройшла з величезним успіхом. Глядацька цікавість до вистави не слабшає досі. Так само квитки розкуповують іще задовго до дня, на який її призначено.
Виставу поставлено за трьома одноактними п’єсами сучасного російського кіносценариста, поета та драматурга Віктора Ляпіна. Три зовсім різні, не пов’язані між собою сюжети, об’єднує тема людської самотності, своєрідний «побутовий» та «чорний» гумор автора. Перебуваючи поруч із героями, глядачі стежать, як розгортаються досить трагікомічні ситуації.
«Матуся з лорнетом».Так називається перша частина вистави – перша новела. Далеко не молодий одружений шукач любовних пригод напрошується в гості до жінки «бальзаківського віку» Наталії, яка живе у крихітній однокімнатній квартирці із сином та матір’ю. Наталя все ще сподівається знайти своє жіноче щастя. Інтелігентна матуся, яка володіє кількома персональними квадратними метрами кімнати, відділеними ширмою, періодично, ледь посунувши завіску, підглядає за донькою та її залицяльником через лорнет. Зрештою побачення зірвано, а ловеласа, який виявився дрібним службовцем та великим підкаблучником, «викрито» в його корисливих намірах і цілковитій відсутності будь-яких серйозних почуттів стосовно Наталі.
«Ех, Мерседель»– ситуація, що склалася за схемою класичного любовного трикутника.
Герої – вельми літні люди. Полишена чоловіком Григорієм Прохоровичем після півстоліття спільного життя Антоніна Михайлівна не бажає миритися з самотністю. Чоловіка переманила Віра Дмитрівна – самотня, літня, але ефектна дама з нудотними претензіями на аристократичність. Простувата, але хазяйновита, простодушна Антоніна Михайлівна, з усіх сил намагається домогтися бодай змоги періодично відвідувати чоловіка, який мешкає тепер у квартирі Віри Дмитрівни. І навіть згодна стати їхньою домробітницею…
«Воскресіння Горюхіна»– третя заключна новела. Вона про те, як самотнього сільського «нового росіянина», що заснув летаргічним сном після перепою, поховали живцем. Злодюжки з-між місцевої голоти, що зазіхнули на його золоті зуби, відкопали «небіжчика». А він візьми та й оживи після «операції» зі зняття коронок. Опритомнівши після грандіозної пиятики, влаштованої з приводу щасливого воскресіння у компанії рятівників, Горюхін, залишившись без будь-якого майна, дому, гаража та машини, подає на суд на односельців, зокрема й на тих, хто його у прямому сенсі витягнув із могили.
Враженнями про п’єсу, про свого персонажа – Наталі з новели «Матуся з лорнетом» ділиться заслужена артистка України Галина Кобзар-Слободюк:
– Так сталося, що ще до постановки п’єси у театрі над цією новелою я працювала зі своїми студентами з Одеського театрально-художнього училища, де я викладаю акторську майстерність. Тому роль Наталі мені була добре знайома.
Як на тепер, у репертуарі театру явно бракувало такої п’єси. В ній усе зрозуміло, все доступно. Не треба розгадувати ребуси. Глядач – що бачить, те й відчуває. З боку драматургії матеріал бездоганний. Легкий, доступний, зрозумілий. Крім того, це чудова змога повправлятися в акторській майстерності, продемонструвати все те, чого нас колись навчали. Всі образи дуже впізнавані та реалістичні. Проте перед прем’єрою ми сумнівалися в успіху. Гадалося, надто вже простим здасться глядачеві сюжет. Але нас прийняли напрочуд добре. Мабуть, що ми вкладали в образи наші щирі почуття. Якщо актор виходить на сцену і лише виконує завдання режисера – театр вмер. А якщо актор горить ізсередини – його персонажі «зачіпають» глядача. У коротенькій новелі треба вміти швидко загорітися, адже це не двогодинна вистава, де можна дозволити собі повільне розгойдування…
Граємо з задоволенням, забуваючи про вік. Близькість розташування глядачів, з одного боку, допомагає, з іншого, буває, що ускладнює роботу. Наприклад, трапляється, що до зали приходять не зовсім адекватні глядачі, які можуть бовкнути в найневідповіднішу мить якусь свою репліку. Але маємо великий акторський досвід і даємо раду ситуації, якимось чином або обігруємо ці репліки, або не зважаємо на них.
Марія Пивоварова, виконавиця ролі Антоніни:
«Коли прочитала цю роль, вона мене вразила. Тема самотності дуже актуальна для будь-якого покоління. І хвилює усіх – від молодих до літніх. У нас навіть були невеличкі суперечки з режисером. Я вважала, що це радше трагікомедія, ніж комедія. За задумом режисера, образ моєї героїні має бути легким, безтурботним. Але ж вона людина, у якої нічого не залишилося. Немає близьких, дітей. І чоловіка вже теж немає. Але ж людина за своєю природою має бути комусь потрібною. У цьому її трагедія.
Працювати на малій сцені мені нестямно подобається, бо перебуваєш поруч із глядачами. Тут можна передати йому будь-які нюанси душі, адже їх не треба перекидати через сцену. Не треба форсувати звук і почуття, як на великій сцені, що розділяє тебе із глядачем. Там вже немає тієї внутрішньої глибини, яка існує на малій сцені, коли можеш говорити набагато тихіше, природніше, спокійніше, і тебе чують. Глядач бачить твої очі, відчуває те саме, що й ти.
Схоже ставлення до Малої сцени висловив і Ігор Геращенко, який виконує у виставі роль Горюхіна:
– Глядачі «перед носом»… Мені це полегшує завдання. Мені цікаво грати, коли публіка за півкроку від мене. На великій сцені потрібен певний посил, потрібна постановка голосу, резонанс. При цьому актор може втрачати органічність. Але ж, починаючи зі Станіславського, боротьба йде за акторську «органіку», за правду життя, за чистоту емоцій. Ми можемо помилитися технічно, але не сфальшувати. Цього глядач не пробачає.
Вистава – «три в одному», у кожній — свій акторський ансамбль. У першій – заслужені артистки України Галина Кобзар-Слободюк та Ірина Черкаська, артист Андрій Зай. У другій — народний артист України Анатолій Дриженко, заслужені артистки України Світлана Гужва та Марія Пивоварова, у третій — заслужені артисти України Ігор Геращенко та Віктор Лисенко, артисти Олександр Станкевич і Сергій Ярий. Без перебільшення можна сказати, що кожна новела, кожен образ, зіграний акторами, – яскравий та пам’ятний. Тому так подобається ця вистава тонкочуйній одеській публіці.
