30% самогубств, 60% убивств жінок, 35% звертань до лікарні – це аж ніяк не кримінальний звіт. Це наслідки домашнього насильства в українських родинах. Звичайно, вищенаведені цифри – тільки вершина айсберга, адже більшість жінок мовчки терплять знущання чоловіка.
Тему насильства в молодих родинах ми порушували в нашій постійній рубриці «Молодіжний квартал» минулого місяця. Втішно, що ця тема здалася вам, дорогі друзі, актуальною. До редакції надійшов лист від нашого читача Георгія Ілієва, який поділився з нами своїми міркуваннями – короткими, але гіркими. Ми вирішили продовжити тему домашнього насильства. Розберімося разом, чому жінки терплять образи та побої, чому чоловіки зі шляхетних лицарів перетворюються на монстрів, і як позбутися нескінченного потоку болю та приниження.
Чи кохає, якщо б'є?
Кожна третя жінка у світі, кожна друга в Україні… Дуже хочеться дописати «щаслива у шлюбі», але дані соціологів говорять про інше. Отже, кожна друга українка ставала жертвою домашнього насильства. Тобто половина тих, хто читає цю статтю, піддавалися якомусь виду насильства: терпіли словесні приниження і образи, сексуальну наругу з боку партнера, якого колись (вибачте за сарказм) називали не інакше як принцом. Важко повірити, але від подібних знущань представниці слабкої статі страждають частіше, ніж від грабежів, зґвалтувань і автомобільних катастроф, разом узятих. Від 35 до 50% жінок, які потрапляють до лікарень з тілесними травмами, — жертви домашньої тиранії.
І хоча насильство не є атрибутом кожної родини, саме патріархальна субкультура і патріархальний тип родини негласно «виправдовує» агресивну поведінку чоловіків. Говориться про це і у книжці «Гендер і ми», виданій українськими фахівцями у цій сфері. Але про все по порядку.
Міжнародна організація «Школа рівних можливостей», філія якої активно працює і в Одеській області, основну свою діяльність спрямовує на гендерну освіту населення. Результатом десятирічної дослідницької та практичної роботи стало видання праці за назвою «Гендер і ми».
Хто винен?
Експерти «Школи рівних можливостей» вважають, що головною причиною домашнього насильства над жінками є гендерні стереотипи, а саме нерівність статей, яка дискримінує жінку. Джерела такого ставлення закладені в системі норм і правил, найчастіше неписаних, які передбачають для чоловіків і жінок різні моделі поведінки: активну і агресивну для представників сильної половини і покірну та поступливу для жінок. У більшості випадків така поведінка є наслідком традиційного виховання, при якому агресивна поведінка чоловіків розглядається як єдиний спосіб розв’язання проблем. Хлопчиків навчають будь-що наполягати на своєму і для досягнення мети проявляти агресію проти тих, хто стоїть на їхньому шляху. У той час як дівчаткам говорять, що потрібно терпіти та пристосовуватися, обмежуючи власні бажання та інтереси.
Результатом такого впливу родини і оточення є сьогоднішня сумна картина насильства над жінками. І це не «особиста справа» домашнього кривдника або окремої родини. Це проблема, яка потребує загальної уваги та конкретної державної політики. Адже внаслідок наруги шкода завдається не лише конкретній жінці або дівчині, а всьому суспільству. Саме тому громадськість і держава зобов’язані зупинити усталену практику знущання над жінками в родинах і вжити радикальних заходів для зміни поведінки насильників.
Слід зазначити, що від домашнього насильства страждає і сам кривдник, якому бракує любові й підтримки від близьких. Крім того, часто дружина, що захищається, або діти, котрі намагаються вберегти матів від побоїв, переходять межу самооборони...
Але найстрашніше, коли домашнє насильство коїться над дітьми. У результаті дитина одержує дуже тяжку травму. Особлива шкода завдається хлопчикам, бо вони найчастіше беруть приклад зі своїх батьків і в майбутньому, у своїх родинах, поводяться також жорстоко. Така родина виховує агресора, який впевнений, що людину можна принижувати, на того, хто слабкіший, – піднімати руку. У результаті зростає підліткова злочинність, від якої страждає суспільство.
Що робити?
По-перше, пам’ятати, що, попри певні стереотипи, у кожного жителя нашої країни (поза залежністю від статевої приналежності) є свої права, чорним по білому прописані в Конституції України. Ось деякі з них:
«Стаття 3. Людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найбільшою соціальною цінністю.
Стаття 28. Кожен має право на повагу його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню.
Стаття 51. Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов’язки у шлюбі та сім’ї».
Якщо доводи про рівність чоловіків і жінок не мають ніякого впливу на агресивну поведінку обранця (а це у більшості випадків так і є), то жінки звертаються по захист до міліції. Поки що про радикальні ініціативи щодо втихомирення колишніх шляхетних принців в Україні не йдеться. А тому впливати на бешкетників, як і колись, доводиться співробітникам міліції. Вони можуть докорити агресорові та взяти розписку про те, що він «більше не буде».
Штрафів за погану поведінку дільничники намагаються не виписувати: адже оплачувати часто доводиться жертві – із сімейного бюджету. Законом передбачено і затримання дебошира на кілька діб, але лише в разі серйозного рукоприкладства. Можна тільки поспівчувати бідоласі, яка дочекається повернення чоловіка після подібного затримання. Але за останній рік, відзначають у МВС, міліція стала чуйніше реагувати на сімейні драми. Офіційно зі скаргами на домашніх тиранів до міліції цього року звернулися понад сорок тисяч українок. Але це крапля в морі порівняно з реальною кількістю жертв, відзначають міжнародні організації. Адже, крім фізичного насильства, є ще психологічне і фінансове. Довести такі знущання дуже важко. А покарати за них – практично неможливо.
Р.S.Раз уже ми говоримо про стереотипи, ось ще один. Він викликає щонайменше здивування. Погодьтеся, дивно чути (а таке часто говорять рідні й близькі кривдника): «Б’є, отже, кохає!» Навряд чи це істотно заліковує фізичні та психологічні рани жертви, але розглядається «винуватою стороною» як аргумент, що не підлягає критиці. Можливо, варто відповісти на такий довід (ну, хоча б подумки): «Чи любить, якщо б’є...?»
Резонанс
Здрастуйте, шановна редакціє!
У рубриці «Молодіжний квартал» (матеріал «Інші акценти») від 13.11.2010 р. порушено актуальну проблему насильства у молодих сім’ях. Історія моєї сім’ї майже нічим не відрізняється від наведених на сторінках газети прикладів. Помилки юності, горезвісне «квартирне питання», необхідність жити з батьками не могли не залишити свого негативного відбитку.В результаті, за спиною самі гіркі спогади. Але в молодості ми закриваємо очі на істину, мабуть, подобається самообман. До чого це призводить, нескладно здогадатися...
З повагою,
Георгій ІЛІЄВ
Зоряний приклад
Від цикличної безвихідностідо абсолютного щастя
Жертвами домашнього насильства стають не лише прості смертні, але й зірки кіно та шоу-бізнесу.
Тіну Тернер, наприклад, нещадно бив чоловік Айк. Після його жорстоких побоїв велика співачка не раз потрапляла до лікарні. 14 років мучилася із чоловіком-музикантом Бобі Брауном співачка Уїтні Х’юстон. За цей час домашнього деспота не раз забирала поліція за звинуваченням у побитті дружини.
Розлучення російської співачки Валерії свого часу вчинило чимало галасу. За її словами, чоловік Олександр Шульгін не дозволяв їй спілкуватися з друзями, забирав собі практично всі зароблені нею гроші, а якщо вона намагалася заперечувати – пускав у хід кулаки. Співачка довго приходила до тями після розлучення з ним. Сьогодні Валерія знову заміжня і зізнається, що з Йосипом Пригожиним вона абсолютно щаслива.
Р.S.Фахівці стверджують, що домашнє насильство завжди носить циклічний характер. Саме тому не слід вірити обіцянкам сімейного тирана: він не виправиться, доки не змінишся ти сама. Вірити в це чи ні, особиста справа кожного. Вірніше, кожної, але, зважаючи на все, знаменитості повірили цьому твердженню, бо кожна з тих, кого ми наводили в «Зоряному прикладі», пішла геть від насильника та чудово влаштувала своє життя без нього.
Бити чи не бити, кожен чоловік вирішує сам, згідно з причинами, які тільки йому відомі. Так само, як і жінка, що терпить кулачні розправи благовірного, сама мусить вирішити, чи згодна вона на таке існування.
Якщо у вас є інша думка з цього приводу, цікава історія або просто міркування, пишіть нам за адресою: 65107 м. Одеса, вул. Канатна, 83; газета «Одеські вісті», для «Молодіжного кварталу».
