Дайте жінкам замовити слово

Якщо подивитися навколо, то чоловіки часто скаржаться на те, що жінки стали занадто сильними, тяжіють до панівного стилю поведінки, та й взагалі активно відбирають у чоловіків їхні традиційні сфери діяльності. Так-то воно так, але, як кажуть, трішки не так.

В Одесі, наприклад, навіть у тих сферах, де жінки традиційно становлять більшість – освіта, охорона здоров’я, серед керівників їх – одиниці. Наприклад, Ірина Морозова, яка очолює Одеський національний морський університет, Світлана Лаврюкова – головний лікар інфекційної лікарні, Ірина Головатюк-Юзефпольська – головний лікар пологового будинку № 1. Отож до реальної рівності нам ще дуже далеко.

– З формально-юридичної точки зору у нас права жінок цілком гарантовані, – говоритьдиректор Південноукраїнського центру гендерних проблем, доктор історичних наук, професор Л.І. Кормич.– Ви не знайдете жодного нормативного акту, який би хоч якось дискримінував жіночу половину суспільства. Є законодавча база на рівні держави, є програми на рівні регіонів.

– Але насправді можливості зовсім не рівні...

– Так, якнайкраще це ілюструє сфера державної влади. У різних скликаннях Верховної Ради було представлено від 4 до 8,5 % жінок. Це не дозволяло впливати на програми і концепції, які визначають розвиток суспільства. Аналогічна ситуація і у сфері держслужби. На рядових посадах 80% становлять жінки. На керівному ж рівні понад 6% їх не було ніколи. А сьогодні у Кабміні жінок немає взагалі, як і серед керівників облдержадміністрацій. У розвинених країнах ситуація зовсім інша – там у парламентах від 22 до 47% депутатів-жінок. У Фінляндії – і президент, і прем’єр – жінки.

Цікаво, що у країнах, де за опи­­­туваннями люди відчувають ком­форт, турботу з боку влади, обов’­язково присутні жінки у сфері уп­рав­ління.

– Людмило Іванівно, в обласній раді із 132 депутатів усього 13 жінок, в Одеській міській раді – із 120 – 15. Тобто за наших умов поява керівника рівня Ангели Меркель неможлива у принципі.

– У Німеччині партії, які йшли на вибори, зобов’язані були мати не менше 40% жінок у прохідних частинах своїх списків. У нас же вони зазвичай подані наприкінці списку.

– Якщо говорити про сім’ю, то у цій сфері, як і раніше, основний тягар лягає на плечі жінок.

– У Сімейному кодексі остан­ньої редакції у нас уже є присутнє поняття не материнської, а батьківської відпустки. Але чоловіки, як і раніше, дуже рідко беруть відпустку щодо догляду за дитиною. Це сприймається як щось виняткове. Жінці доводиться витрачати удвічі більше часу на домашню роботу, ніж чоловікові.

– У сфері зайнятості жінки теж опиняються на посадах з меншою оплатою або у сферах діяльності, де середня зарплата значно менша...

– Іноді законодавчі пільги дають зворотний ефект. Якщо є припис, що через шкідливі умови праці заборонено брати на роботу жінок, роботодавці найчастіше роблять це нелегально, що цілком позбавляє їх трудових і соціальних гарантій.

– Подовження пенсійного ві­ку, судячи з усього, ще більше ускладнить становище жінок?

– Законодавства більшості країн зрівнюють пенсійний вік чоловіків і жінок. Це 60, 65 або навіть 67 років. Отож, з одного боку, однаковий пенсійний вік це нормально. Тим більше, що у нас набагато нижча тривалість життя чоловіків. Вони живуть на 10 – 12 років менше за жінок. Але, з другого боку, за сьогоднішніх українських реалій, після 50 років жінкам влаштуватися на роботу надзвичайно складно. Після 55-ти це стане зовсім нереально. Роботодавець не буде зацікавлений у таких співробітниках. Тобто пенсійна реформа неминуче призведе до зростання безробіття серед жінок старшого віку.

Віце-прем’єр Сергій Тігіпко говорить про необхідність бути готовими змінювати професію, сферу діяльності. Але ж на ринку, в основному, затребувані робітничі спеціальності. Отже, лікарям, вчителям, економістам передпенсійного віку, які опинилися без роботи, доведеться шукати себе у робітничій професії. Психологічно це ду­же складно.

– Людмило Іванівно, мабуть, найбільш непросте запитання – це доля жінок, які відбувають покарання за злочини?

– Наше законодавство, на жаль, зловживає такою формою покарання, як позбавлення волі. За цим показником ми серед лідерів у Європі. Є інші форми покарання, інша міра відповідальності. Так, у жіночій злочинності є чимало тяжких злочинів, зокрема, убивств. У цих випадках без позбавлення волі не обійтися, інших методів покарання немає. Але треба думати: як зробити так, щоб вийшовши з ув’язнення, жінка змогла знайти себе у нормальному житті. Тут своє вагоме слово повинні сказати як держава, так і інститути громадянського суспільства, надаючи допомогу у працевлаштуванні, одержанні освіти, медичної допомоги.

– До сучасних тенденцій за кордоном можна віднести прихід жінок у традиційно чоловічі професії – армію, правоохоронні органи, зокрема на керівні посади, включаючи посаду міністра оборони, наприклад як в Іспанії.

– Жінка найчастіше відповідальніше підходить до виконання службових обов’язків, але одночасно здатна проявляти більшу гнучкість і толерантність у спілкуванні. Наявність жінок багато в чому сприяє гуманізації силових структур, правоохоронних органів. На сьогоднішній день – це дуже важливе завдання.

На завершення я хотіла б привітати всіх жінок зі святом 8 Березня! Побажати їм здоров’я, добробуту і любові. І ніколи не забувати: жінка завжди покликана приносити у наше життя красу, добро і мир.

Світлана Комісаренко,«Одеські вісті»

У пошуку себе

Серед вічних тем вітчизняної журналістики, до яких ми звертаємося з року в рік, – безліч «жіночих історій». Різні долі, різні характери та обставини. Наша сьогоднішня співрозмовниця дуже молода й не надто відома. Помічникові голови Одеської облради Юлії Мельник, напевно, усе ще доводиться звикати до офіційного «Юліє Павлівно». Але це теж цікава історія, хоча б тому, що в неї багато поворотів попереду…

Зі спогадів дитинства: бать­ко-міліціонер, мати-вихова­телька, люблячі родичі, скром­ний побут, народження молодшої сестри, яку няньчила. Сусіди теж почали «підкидати» погратися своїх дітей та онуків. Юлія була старшою, командувала та опікувала. І це подобалося.

Дитинство пройшло у маленькому містечку Христинівці Черкаської області. Яким вітром її занесло саме до Одеси?

– Мріяла вступити до юридичного, але батько-міліціонер був категорично проти. Тож обрала факультет політології Одеського університету імені Мечникова. До речі, саме завдяки цій спеціальності я опинилася на своїй сьогоднішній роботі. Після третього курсу проходила практику в Одеській облраді. Тут моєю першою наставницею стала Лариса Сергіївна Ісаєва, за що я їй досі вдячна. Пам’ятаю, вже тоді я зрозуміла, що прагну працювати саме тут.

Навчання та робота трива­лий час ішли паралельно.

– Взагалі моя трудова ді­яль­­­­ність почалася у 2003-му ро­­­ці, коли я працювала в Пів­денноукраїнському педуніверситеті методистом кафедри політичних наук. Одержувала мізер. Але ж я в цей час навчалася на бюджеті, жила в гуртожитку, і усе ще доводила собі й навколишнім свою самостійність. Після четвертого курсу прийшла працювати до управління внутрішньої політики облдержадміністрації, а потім – на початку п’ятого скликання обласної ради – перейшла сюди. Закінчивши університет, здала документи до нашого інституту МВС. Сказала собі: «Можливо, я й не буду юристом, але цю освіту здобуду!» Батьки нічого не знали. Вже коли я почала здавати першу сесію, зателефонувала батькові й повідомила, що він повинен заплатити за контракт. Можна сказати, що я поставила його перед фактом… Загалом так і вийшло: перша освіта – та, яку хочуть батьки, а друга – та, яку хочеш сам.

Після запитання (вже навіть риторичного): «Ти амбіційна людина?», Юлія на секунду завмирає. І з зітханням відповідає: «Так!».

– Мабуть, мені не завжди вистачало м’якості. Пам’ятаю, як один чоловік, під началом якого я починала працювати, назвав мене «неотесанной деревенщиной из сельской местности». Але знаєте, зараз я навіть не ображаюся на той холодний душ, який він мені влаштував. Просто зрозуміла, що є над чим працювати, до чого прагнути. Працювати, не боятися кудись телефонувати, чогось домагатися… Тому через кілька років він уже міг би мною пишатися. А взагалі амбіції є в усіх, просто жінкам потрібно бути мудрішими.

Наша бесіда йде уривками, бо до кабінету постійно заходять люди, дзвонить телефон. Мабуть, величезний потік інформації – головна складність у роботі помічника голови обл­ради. Хоча не єдина.

– Раніше я якось ділила все на чорне й біле, а тепер просто повинна помічати відтінки. Іноді доводиться й відмовляти відвідувачам, але все потрібно робити коректно. Звичайно, коли Микола Володимирович Пундик став головою облради, то звертань і роботи стало набагато більше. Десятки листів і документів щодня, постійні заходи та відвідувачі. Але нормальні люди з розумінням ставляться і до його статусу, і до того, що іноді просто немає вільної хвилини.

Розмова про роботу може тривати нескінченно. Але взагалі-то ми розмовляємо напередодні Міжнародного жіночого дня. Тож поступово змінюємо виробничу тематику на святкову.

– Я з дитинства запам’­я­тала як дідусь і батько вітали мене й сестру з 8 Березня. Це було так приємно: прокинутися вранці й побачити поруч із собою проліски або якісь інші весняні квіти! Хотіла б побажати всім нашим жінкам залишатися жіночними та не провокувати чоловіків на «військові дії». А чоловікам – бути справжніми представниками сильної статі, щоб жінки почували себе за ними, як за кам’яною стіною. Щоб свято та добре ставлення до жінок тривали не один день, а цілий рік – від одного 8 Берез­ня до наступного.

Людмила ВОРОБЙОВА

Люблять, цінують, пишаються

Для Єлизавети Львівни Дратви Міжнародний жіночий день – це подвійне свято. Справа в тому, що вона народилася саме 8 березня дев’яносто років тому в місті Горькому (нині Нижній Новгород). Сьогодні Єлизавета Львівна, пенсіонерка, інвалідка війни 1-ї групи, живе разом з молодшим сином в Одесі та з радістю приймає привітання від рідних, колег, учнів. Але ні на хвилину не забуває вона, як нестерпно тяжко було вижити на фронті слабкій жінці, скільки злигоднів і турбот довелося пережити.

Маленька Єлизавета рано втратила маму, тому її виховував дядько, у якого було четверо власних дітей. Закінчивши загальноосвітню та музичну школи, дівчина вступила до Горьківського інституту іноземних мов, вийшла заміж. Життя поступово налагоджувалося. І раптом, немов грім серед ясного неба, – війна.

Чоловік Єлизавети Львівни одним з перших пішов на фронт. Її ж після закінчення інституту було направлено до військово-політичного училища в Москві, а в 1942 році прибула вона на передову як політрук роти.

Незабаром надійшло повідомлення, що загинув чоловік, пропав безвісти брат…

Бойові дороги Єлизавети Львівни пролягли через Україну, Польщу, Німеччину, Чехословаччину, Угор­щину, Австрію. Вона брала участь у боях за взяття Берліна, визволення Праги та інших міст. День Перемоги зустріла в столиці поваленого рейху, розписалася на рейхстазі. Відзначено бойовий шлях Є. Дратви орденами Червоної Зірки, Вітчизняної війни, Богдана Хмельницького та багатьма медалями.

У 1945 році Єлизавета Львівна познайомилася з одеситом Давидом Ароновичем Дратвою. Вийшла за нього заміж, після демобілізації приїхала до Одеси. Незабаром її прийняли на роботу до політуправління штабу Одеського військового округу. Там відбулася одна з найважливіших зустрічей у її житті – з Маршалом Радянського Союзу Г.К. Жуковим, який на той час командував військами округу. Це була дуже цікава робота, вважає ювілярка, але довелося її залишити через народження сина.

Свою трудову діяльність жінка продовжила у професійно-технічному училищі № 1, яке готувало кадри для роботи на пасажирських суднах Чорноморського морського паро­плавства. Система підготовки тоді була слабкою. Єлизаветі Львівні довелося самій розробити програми з англійської мови, які були затверджені Мінморфлоту СРСР і стали основою для всіх подальших напрацювань у цій сфері.

За 20 років роботи в училищі викладачка підготувала до спілкування з іноземцями багато сот стюардес, барменів, кухарів. Її робота неодноразово заохочувалася керівництвом училища, ЧМП, управління профтех­освіти.

Єлизавета Львівна виростила й виховала двох синів. Старший – Воло­димир, кандидат технічних наук, чудовий інженер, вчений, працював у проектно-конструкторському інституті; молодший – Аркадій, працював у Чорноморському пароплавстві, потім 12 років очолював представництво великого швейцарського електроенергетичного концерну. У Єлизавети Львівни п’ятеро онуків та онучок. Вони люблять і цінують свою маму та бабусю, пишаються тим, що своїм ратним подвигом вона і Давид Аронович обстояли їхнє право на життя та щастя.

ХристинаВієр,«Одеські вісті»