Дуже люблю тривалі поїздки. Можна не поспішаючи подумати про життя, згадати про якісь приємні миті, людей…
Оголосили посадку. Моєю сусідкою виявилася молода жінка із жвавою маленькою дівчинкою. Скоро юна леді заснула, зручно влаштувавшись на наших колінах. Її мама вкотре вибачилася за незручності, які мені завдає. Зав’язалася розмова.
Її звали Світланою, а дочку – Лєрочкою. Вони їхали до обласної лікарні на обстеження.
– Скільки років вашій дівчинці? – запитую, дивлячись на дитину, яка мирно посапувала.
– Два з половиною роки. А у вас є діти?
– Так. Син.
– І в мене син є. Йому вже п’ять років. – Якась туга прослизає у голосі моєї нової знайомої.
– Через рік до школи піде.
– Так, піде… – І голос жінки раптово обривається.
Світлана виросла в бідній родині. Дітям ледве вистачало на шматок хліба. Ті роки видалися їй пеклом, з якого вона мріяла вирватися. Дівчина вперше закохалася шістнадцятирічною. Його звали Михайлом. Щороку він приїжджав із бригадою трактористів на збирання врожаю. Молоді люди одразу сподобалися одне одному. Скоро заговорили і про весілля, але хлопець зник без сліду. Через якийсь час Світлана вийшла заміж за іншого чоловіка, переїхала з ним до сусіднього села. За іронією долі, тут вона і зустріла своє перше кохання, але було вже запізно.
Незабаром у подружжя з’явився син Артем. А потім почалися проблеми. Чоловік почав випивати, улаштовувати скандали, бити дружину. Так тривало два роки. Після чергового з’ясування взаємин із благовірним Світлана взяла дитину і пішла до Михайла. Її коханий, такий надійний і шляхетний, на той час жив з матір’ю, і усі ці роки чекав на кохану.
Це було б добрим хепі-ендом історії про тернистий шлях двох закоханих сердець. Але…
Скоро у Світлани та Михайла з’явилася дочка Лєрочка. Мати Михайла, яка досі якось стримувала свої емоції щодо вибору сина, нарешті, дала їм волю. Вона заявила, що дитині Світлани від першого шлюбу немає місця в їхній оселі. Ніякі умовляння не допомагали. Свекруха наполягала на своєму.
Хлопчик повернувся жити до тата. Світлана часто його відвідує, нишком від чоловіка приносить якісь гроші, подарунки, солодощі…
…Автобус зупинився. Лєрочка прокинулася і вийшла з мамою розім’яти ноги.
Дотепер я була впевнена в тому, що материнський інстинкт неможливо заглушити нічим іншим. Він приходить із першим ворушінням маленької живої грудочки під серцем, з першим криком немовляти, з першим годуванням свого маляти. А можливо, я помилялася увесь цей час? І любов до дитини поступається почуттям до чоловіка?
Але як же сам «надійний і шляхетний» допустив, щоб його кохана жінка була змушена робити такий жахливий вибір?
Незрозуміла і позиція свекрухи, яка до народження Лєри, виявляється, «терпіла» вдома хлопчика.
Я тепер по-іншому глянула на матір і дочку. Нічого незвичайного: жінка оточує дитину турботою, увагою, любов’ю.
Але ж син цього позбавлений!
– Світлано, у вас немає іншого виходу? – запитую у жінки, коли ми знову влаштувалися на сидіннях.
– Свекруха непохитна. А Михайло наслухався її й вирішив, що так буде краще.
– А якщо просто взяти дітей і разом піти кудись жити. Купити будинок, наприклад.
– Ой, ви хіба не знаєте, як це важко в селі? У них же господарство величезне: свині, вівці, корова, кінь, птиця. Покрівлю тільки нещодавно перекрили за великі гроші. А тепер усе заново?
Ми замовкаємо і дивимося у вікно.
– Я, звичайно, не про таке мріяла, – раптом промовила жінка. – Але не хочу повертатися до пекла, у якому виросла. Або до нелюбого чоловіка, який і не прийме мене вже із чужою дитиною. За сином сумую, але ми часто бачимося. Живемо ж в одному селі. Щоправда, доводиться приховувати ці зустрічі від чоловіка…
Справді ціна кохання буває дуже високою. Іноді невиправдано високою…
P.S.Люблю тривалі поїздки. В автобусі чи поїзді люди діляться найпотаємнішим, дають волю емоціям і почуттям, які з різних причин зазвичай приховують. Парадоксально, але випадковий попутник, якого ви ніколи більше не побачите, зробить те, чого зазвичай не вистачає у спілкуванні із близькими – уважно вислухає.
Аналізуючи вчинки інших, не будемо надто суворими – ніхто з нас не застрахований від капризів долі. Але й жаліти усіх поспіль не слід.
Зате, вислухавши невеселу історію, можна визначити рівень власних моральних цінностей. У якихось випадках ми погоджуємося з героєм. Або ж розуміємо, що ніколи в житті так би не вчинили…
