Є місто молоде
Той бурхливий дев'яносто перший
Спочатку виникла необхідність розвивати хімічну промисловість. Потім наприкінці 60х років з’явилося рішення будувати завод, що виробляє мінеральні добрива, і порт для їх транспортування. Найкращим місцем для розташування цих підприємств став Малий Аджалицький (або Григорівський) лиман.
На клич п’ятирічки відгукнулися тисячі ентузіастів. Вони жили в наметах, бригадами квартирували в мазанках довколишніх сіл. Але вже у 1978 році на березі виникло селище. І одразу було зрозуміло, що за концепцією воно – місто обласного підпорядкування.
Такий статус Южне здобуло у 1991 році. Голосування щодо питання про його територіальне злиття із землями Новобілярської селищної ради і референдум, на якому був підтверджений Акт проголошення незалежності України, відбулися в один день – 1 грудня.
Процес містоутворення проходив нелегко. Хоча рішення про входження до складу нового міста земель поблизу розташованих сіл було ухвалено, історія пам’ятає бурхливі депутатські розбіжності, демонстраційні протести, публічні висловлювання недовіри селищному голові, навмисні зриви сесії. Були суперечки про доречність у залі засідань синьожовтого прапора. У результаті перший річний бюджет був затверджений тільки у вересні.
Але саме у 1991 році народилися плани створення мікрорайону індивідуальної забудови, а також – соціального розвитку Южного. З’явилися нові контролюючі служби, була затверджена комісія з формування комунальної власності. І фахівців, як і має бути, тривожила неготовність опалювальних систем до зими… Руба було поставлено питання про розширення котельні та ремонт аварійних ділянок водопроводу. Дісталося на горіхи «Чорноморгідробуду» і відділенню залізниці, які «безвідповідально ставилися до стану підвідомчих їм будинків».
Переустаткована квартира по вул. Леніна,16, стала філією Ощадбанку, на рахунок якого для зачину було покладено 4 тисячі карбованців. Відбувся перший випуск «Южненской газеты». І світ дізнався правду про народження нового міста хіміків, портовиків, геодезистів, будівельників…
від еллінів до наших днів
Колись до цих берегів спрямовували свої галери стародавні греки. У хлюпоті хвиль живуть їхні перекази. Є й зовсім недавні перекази, такі як заходження у лиман першого газовоза Латвійського пароплавства «Булдурі». Він взяв на борт 8 тисяч тонн аміаку і знявся на Італію. Це було 27 липня 1978 року. Так почався літопис морського торговельного порту «Южний» та Одеського припортового заводу.
Приймав «латвійця» на рейді капітан порту Станіслав Незавітін, який сьогодні очолює капітанію Іллічівського морського порту. І він, і перший начальник порту «Южний» Леонід Вальчук, і Володимир Іванов, який змінив Л. Вальчука на цій посаді, що нині працює в Асоціації портів України – вже історичні особистості...
Пам’ятають портовики імена міністра морського флоту СРСР Тимофія Гуженка, який схвалив будівництво МТП, та Олексія Данченка, тодішнього начальника Чорноморського морського пароплавства, до складу якого входив порт «Южний».
У 1991 році вантажообіг підприємства склав 10,8 млн тонн. Під навантаженням перебувало 720 суден. Порт лише починав свій розмах. Було побудовано аптеку. Підприємство закупило трактор Т158 потужністю 175 кінських сил, 8 мікроавтобусів «тойота», 8 автобусів «санас», 16 автомашин різних марок: тягачі, автосамоскиди, поливопідмітальні машини. Надійшов робочий катер «Екватор», крейсерська яхта «Іваноіс».
За 6 місяців 2011 року на причалах «Южного» перевантажено майже 11,5 млн тонн вантажів, що на 14,6% більше, ніж було передбачено плановим завданням. І на 39% більше, ніж у першому півріччі 2010 року. Темпи не знижуються: у липні перероблено майже 2 млн тонн. Усього на причальних фронтах цього року прийнято близько 500 теплоходів.
За роки незалежності було побудовано причали № 16, 7, 8, 9. Зараз починається спорудження 10го причалу. Порт придбав три великі буксири – два з яких побудовані за останнім словом техніки на голландській верфі. Вони названі іменами героївпортовиків Геннадія Савельєва та Євгена Яковцева. Споруджено новий будинок управління МТП, багато побутових об’єктів. У «Южному» видається газета «Портовик» і з’явився свій музей, його нині очолює один з ветеранів підприємства Валентин Болдирєв. Тут працюють і його родичі.
Крім цього, в порту є ще не менше двох десятків трудових династій. Давно відомі прізвища Каменчуків, Цируликів, Новакових, Геєків, Липських, Сомових, Баранюків. Це докери, інженери, водії, тальмани, менеджери, оператори, – люди, завдяки яким порт здобув свою трудову славу.
За негласною традицією діти замінююють батьків на їхніх робочих місцях.
такий самостійний супутник
Міста, як і люди, мають дату народження, хресних батьків, в них є свої друзі та побратими. У деяких за плечима – століття. Історія міста Южного поки що нараховує всього 33 роки. Більшість із 25 тисяч жителів, які населяють його, одночасно є і його творцями.
Цей маленький супутник Одеси, що розташований від неї за 50 км, виник, як місце, де стали жити будівельники двох найбільших в країні індустріальних підприємств: морського порту «Южний» та Одеського припортового заводу. З того часу тут збереглася традиція урочистої здачі новобудов. Сьогодні тут сім основних вулиць: Хіміків, Будівельників, Новобілярська, Комунальна, Приморська, проспекти Леніна та Григорівського десанту. Провадиться забудова 6го мікрорайону.
Южне – місто високого добробуту. З часу його появи на карті, чисельність населення неухильно зростає. Згідно з переписом населення 2001 року, переважаючими національностями є українці (65,9%) та росіяни (29,9%). Ще тут можна зустріти гагаузів, білорусів, молдаван, вірменів, татар та усіх інших старожилів, з яких далеко ще не всі стали пенсіонерами.
Першопроходці
Він не вийшов у начальники, не став орденоносцем, не страждає «зоряною» хворобою. Його нагорода в житті – онук, який від діда ні на крок, і друзі, які живуть поруч на вулиці Будівельників. У його спогадах вони не старожили міста, а молоді першопроходці, які забивають палі у фундамент майбутнього причалу нового порту «Южний».
Микола Васильович Зізак приїхав сюди з гордим статусом повпреда робітничого класу та валізкою із набором слюсарних інструментів. Його не розчарувало, що після тонких заводських робіт з налагодження верстатів йому вручили совкову лопату.
Будівництво республіканського значення, головний об’єкт п’ятирічки являв собою у 1978 році гори розкопаного ґрунту на прибережних схилах, а за ними – голий степ. Після дощу ноги грузли в глині. Техніки не вистачало, траншеї для очисних відведень, котлован під адміністративний будинок порту рили вручну. Тим часом столичні репортери, які періодично відвідували будівництво, тішили країну заздоровними звітами. Єдиною правдою, у їхніх реляціях на думку М. Зізака, було те, що більше ніхто з наступних поколінь будівельників не буде так беззавітно трудитися.
Він щиро переживав, коли землекопам та бетонникам, які виконували накази зверху, недосвідчені чиновники дорікали тим, що перший причал, анонсований у документах як «причал № 3», недостатньо міцний. Що креслення, замовлені в іноземних компаніях, неточні. Чужі прорахунки коригувалися на місці бригадами, у процесі забиття в дно майже трьохсот 26метрових паль. Щоб їх вирівняти по одній площині, зайві краї, що стирчали, збивалися відбійними молотками. А потім будівельники арматуру зрізали.
– До паль підпливали на шлюпках. Щоб збита верхівка не впала на робітника, двоє із бригади, балансуючи на другій шлюпці, відтягували її вірьовкою, – розповідає М. Зізак. – Бувало, хтось опинявся за бортом. Бувало, по лікоть зануривши руку в зимову воду, знімали кріпильні скоби з бетонних плит, звільняючи стропи. Одного разу, коли Зізак перебував у нижній частині 12метрового колодязя, йому на ноги насунулася багатотонна плита. Впавши на бік, він встиг витягти ноги з чобіт, і залишитися неушкодженим. Ще професія привчила думати, і часто після мозкового штурму бригада «творила» пристосування, що полегшують роботу. Микола Васильович згадує: що коли виготовляли монолітний фундамент перекидача вагонів, колективи вже мали солідний досвід. Він шанобливо відгукується про начальника 6го промбудзагону Ігоря Чайковського, копровника Івана Палія, згодом – Героя Соціалістичної Праці, виконроба Валерія Гайдукова, бригадирів Бориса Баранюка та Сергія Франчука.
А ще… є в Зізака мрія. Він вважає, що справедливо до імені 14 чоловік, відзначених званням «Почесний громадян міста», повинно бути додане ім’я Олексія Мазанкова. Микола Васильович був вражений тим, що його товариш тричі самовіддано кидався на допомогу людям, яких застало лихо. Останній раз виявився для нього фатальним. Ледве виштовхнувши на лід хлопчика, який провалився в холодну січневу воду озера, Олексій Мазанков загинув.
Настав час посідати ключові позиції представникам молодого покоління. Хто з них дізнається про земляка, який не мав чинів та звань, але був здатний здійснювати жертовні вчинки?
