під мирним небом України

«У мене дві батьківщини»

Ніязмурат Халлиєв, голова Одеського об’єднання гуманітарної Асоціації туркменів світу, живе зі своєю родиною в Одесі близько двадцяти років. Тут народилися троє його дітей. Дружина Майя закінчила водний інститут, сам він служив у нашій армії. «Чи стала для Вас Україна батьківщиною?» – з таким запитанням наш кореспондент звернувся до Ніязмурата Халлиєва.

– У мене, як і у всієї моєї родини, дві батьківщини – Туркменистан і Україна. Любов до України у всіх туркменів ввібрана з молоком матері. Під час землетрусу 1946 року, коли весь Ашхабад і передмістя були зруйновані, тисячі людей загинули й були поранені, першими на допомогу прибули авіамедичні загони з УРСР. А як розповідала мені мама, найперший літак із медичними сестрами прилетів з Одеси. Українські лікарі операції робили в наметах, день і ніч повертаючи до життя моїх земляків. Під час Великої Вітчизняної війни близько 150 тисяч жителів Туркменистану (а це люди різних національностей, що населяють мою першу батьківщину) боролися з фашистами за визволення України, на землі якої пролита кров моїх земляків, залишилися й могили цих звитяжних воїнів. На початку війни кілька одеських вузів, зокрема й педагогічний інститут, евакуювали до Туркменії. Там навчалися й захищали дисертації туркмени з різних міст і аулів. Про це я й розповідаю своїм дітям.

– Ніязмурате, як Ви назвали своїх дітей?

– Найстаршу, вісімнадцятирічну дочку, звуть Басан...

– ...що в перекладі означає «кві­тучий сад»…

– ...вона навчається в економічному університеті. Одержує підвищену стипендію.

– І, до речі, дуже добре співає не тільки туркменською, але й українською та російською мовами. У цьому я переконався, коли працював у Посольстві України у Туркменистані. Там було відкрито першу виставку дитячої української книги в Туркменистані. А Басан тоді, зовсім маленька, виконувала українською мовою пісню «Степом, степом...».

– Друга моя дочка – Богулгерек, їй тринадцять років.

– Дуже рідкісне ім’я, що в пере­кладі означає «Син потрібний».

– Не випадково ми її так назвали. Ми чекали сина, а народилася дочка. І все­таки наші сподівання здійснилися – третьою нашою дитиною став син Югузхан. Ви знаєте, так звали родоначальника Туркменистану.

– А якою мовою вдома спілкуєтеся?

– Звичайно, туркменською. А діти дуже часто розмовляють українською. Я й Майя теж вивчили українську мову – вона підприємець, їй доводиться документи оформляти державною мовою, що цілком зрозуміло.

– Я знаю, що ваша родина дуже співуча.

– Так, від Вас секретів не сховаєш... (посміхається).

– Ну ми ж з Вами багато років знайомі! І перша наша зустріч, до речі, відбулася в Ашхабаді, коли Ви, як громадський діяч, приїхали з Одеси на з’їзд Асоціації туркменів світу.

– За столом ми співаємо багатьма мовами. А діти – не тільки українською, але й англійською.

– Басан бере участь у бага­тьох вокальних конкурсах. Чому вона не пов’язала своє життя з музикою?

– У неї ще все попереду. Ми в родині вирішили: хай вона спочатку здобуде фах, професію, а потім життя покаже. До речі, і молодша дочка, і син теж добре співають, але… займаються карате! У них багато нагород, навіть золотих.

– Ніязмурате, якось приблизно десять років тому Ви мені говорили, що Вам часто сниться Ваш аул – з Майєю Ви родом з одного аула, що під Чарджоу. А зараз?

– Перша батьківщина – це та земля, на якій я й моя дружина зробили перші кроки, навчилися читати й писати, полюбили наші традиції. Знаєте, кров – не водиця... Тому часто нам із дружиною сниться й дитинство, і численні наші родичі, і перші побачення... А коли я буваю в Туркменистані, там мені сниться наша рідна Одеса. Ось так моя родина живе з почуттям любові до двох батьківщин.

– Чи є щось спільне в характерах туркменів і одеситів?

– Багато. Туркмени, як і одесити, – з великим почуттям гумору, дуже доброзичливі, говіркі, працьовиті... І, коли треба, дуже виверткі. Для нас Україна в особі Одеси – друга батьківщина, і ми рівною мірою втішаємося успіхами як Туркменії, так і України. Напередодні 20­річчя незалежності України я хочу побажати вашим читачам, усім жителям нашої багатонаціональної області, де всі етноси рівні, здоров’я, успіхів у всіх розпочатих справах і, звичайно, терпіння. Наші країни йдуть по шляху незалежності. Я сподіваюся, що з року в рік ми станемо ще ближчими одне до одного. Якби Ви запитали в мене, про що мріють туркмени Одещини, то я відповів би: щоб ми дожили до безвізового режиму між державами.

Іван НЄНОВ,«Одеські вісті»

Не кожен українець стільки зробив для України

Брати Ахмед та Алман Усамови, родом із Чечні, приїхали працювати у Ренійський район ще до розпаду СРСР. Молодим фахівцям, які одержали освіту в Одеському технологічному, було доручено керувати такими значимими підприємствами, як винзавод та м’ясокомбінат. Чверть століття тому, щоправда, це були всього лише цехи, що входили до структури великих об’єднань. На винпункті, наприклад, працювало всього 18 чоловік, а забійний цех взагалі хотіли закрити через проблеми, які накопичилися там, – антисанітарія, крадіжки, допотопні технології.

Усамови почали давати лад та розбудовувати виробництво. А коли повіяли нові вітри, вони першими зважилися пройти через орендні відносини, акціонуватися і, спрямовуючи зароблені кошти на розвиток, утримати на плаву довірені їм підприємства.

Останні 20 років – це щоденний подвиг: пережили роздержавлення, дефолт, реформу в сільському господарстві, яка призвела до стрімкого скорочення поставок м’яса, молока, винограду, тобто сировини для переробки. Дуже багато підприємств харчової промисловості, як ми знаємо, не пройшли через ці випробування і перетворилися на руїни. А Усамови послідовно рухаються вперед. Винзавод, крім виробництва виноматеріалів, посадив чудові виноградники кращих європейських сортів. Це підприємство неодноразово відзначалося як кращий платник податків Ренійського району.

М’ясокомбінат викупив акції Ренійського елеватора у той період часу, коли це підприємство йшло на дно. Робота не лише налагоджена – завдяки капіталовкладенням потужності елеватора збільшено у 2,5 раза. Міцні підприємства це – робочі місця, відрахування до бюджету.

Ахмед Алійович та Алман Алійович активно допомагають аграріям – вони кредитують багато підприємств не лише в Ренійському районі, але й в сусідніх. І ніхто ще не сказав, що умови кредитів кабальні, як у вітчизняних банках. Навпаки, керівники сільгоспкооперативів завжди дякують Усамовим за фінансову допомогу у складні періоди посівної та жнив. Усамови – чесні та порядні партнери в бізнесі, які розвиваються самі й сприяють розвитку своїх партнерів.

Керівництво Ренійського району, громадські організації ветеранів війни та праці, воїнів­інтернаціоналістів та багато інших часто звертаються до Ахмеда Алійовича та Алмана Алійовича із проханням про допомогу і, як правило, одержують її. Доброчинність брати не афішують.

Минулого року на прохання митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела Алман Усамов, який створив доброчинний фонд «Перспектива Рені», виділив кошти на заміну купола та покрівлі дзвіниці Свято­Вознесенського храму, пам’ятки архітектури обласного значення, яка відзначила 200­річний ювілей.

Небагато ренійців знають, що брати Усамови походять із шанованого в Чечні цонтороєвського тайпу і знають свій родовід до 11­го коліна, аж до 1877 року, коли цей рід був заснований. Вони поважають традиції своїх предків та поважають звичаї багатонаціональної Бессарабії. Україна стала для Ахмеда Алійовича та Алмана Алійовича другим домом. І, скажемо відверто, далеко не кожний українець за 20 років незалежності стільки зробив для України.

Антоніна Фоміна, Ренійський район