(З життя видатних людей)
М.К. САДОВСЬКИЙ
(1856 – 1933)
Солдатський «георгій»
Своїм солдатським «георгієм» Садовський по праву гордився і часто розповідав історію цього ордена.
– Не абиякий хрест, а солдатський, в бою завойований! – казав він. – Було то під Шипкою. Хоч з «вольноопределяющихся», а солдат (не діло себе хвалити, а скажу) вийшов з мене справжній. У бою з рук здоровенного турка прапор вирвав. Щото подіялось! З усіх боків кинулись на мене турки кляті. Стрілянина знялась страшенна! Не знаю, не відаю, як і до своїх добрався. А прапор таки доніс. Так я і став георгіївським кавалером.
На прийомі у князя Михайла Миколайовича
Заньковецька, Кропивницький і Садовський були запрошені через фрейліну її високості до князя Михайла Миколайовича.
– У Петербурзі ви користуєтесь заслуженою славою. Але у нас мало хто розуміє вашу мову. А як же вас, напевне, цінують і люблять у Малоросії, де кожне слово ваше зрозуміле й дохідливе? От, наприклад, у Києві? Уявляю, який ви маєте там успіх.
– У Києві нам заборонено грати, ваша високість, – тихо промовила Марія Костянтинівна.
– Невже? Чому? – здивувався князь.
– Очевидно, тільки тому, – сказав Садовський, – що там публіка нас дуже любить і влаштовує нам овації.
– Ну й що? – не зрозумів князь. – Артистів, справжніх художників скрізь люблять. І в Петербурзі їм влаштовують овації… Хто там, у Києві, губернатор?
– Генерал Дрентельн, ваша високість, – зітхнув Кропивницький.
– А, знаю, – скривився князь. – Старий дурень!
– Так точно, ваша високість! – згодився Садовський.
Але князь, схаменувшись, що розмовляє не з сановниками, а тільки з артистами провінціальної трупи, поспішив закінчити слизьку розмову.
На обіді у Суворіна
На обід, влаштований на честь Заньковецької видавцемредактором газети «Новое время», консервативним публіцистом Суворіним, з акторів були запрошені, крім Марії Костянтинівни, лише Кропивницький і Садовський.
Після розкішного, але нудного і втомлюючого обіду із штампованими тостами Суворін покликав трьох українських артистів до себе в кабінет для інтимної розмови.
Розмову почав хазяїн:
– Скажу по щирості: люди ви обдаровані, ваша гра справляє велике враження, але шкода, що ви закопуєте свій талант у землю. Ви обмежились надто одноманітним репертуаром, вам бракує простору. Я від щирого серця раджу вам облишити вашу вузьку національну річку і виплисти в безмежне море загальноросійського театру…
– В широкому морі ми можемо на підводний камінь наткнутись, – перебив його Садовський, – а рідна річка не зрадить, ми знаємо і береги, де пристати, і мілини, які слід обминати, і течію, за якою пливти доводиться…
Причепливий комендант
Під час війни 1914 року київський комендант полковник Медер звернув увагу на театр Миколи Садовського. Довідався, що п’ять чи шість артистів, як він їх звав, «малоросів», влаштувалися писарями, а ввечері грають у театрі. Послав свого ад’ютанта перевірити ці відомості. Той нічого не дізнався. Тоді сердитий Медер сам поїхав увечері до Садовського. Не знав, що цей відомий артист був георгіївським кавалером, героєм російськотурецької війни 1877 року. Про всяк випадок Садовський держав у театрі свою стару військову форму з орденом «георгія». У цій формі й зустрів прибулого Медера. За існуючим законом, кожний військовий, хоча б найвищого чину, мав при зустрічі з георгіївським кавалером віддавати йому честь. Це змушений був зробити і Медер. На ввічливе запитання Медера, чи нема серед артистів військових, Садовський відповів:
– Я знаю закони Російської імперії, не збираюсь їх ламати. В мене артисти – самі білобілетчики.
