П'ятірка сірих гусаків плавним півколом опустилася на доріжку зоологічного парку «АсканіяНова». Земля ця заповідна. По алеї прогулювалися гусаки, павичі. Їм не підрізали крила. Перевальцем, немов зійшовши зі сторінок Червоної книги України, підійшла брунатна качкаогар, сміливо тицьнулася дзьобом у простягнену руку зі шматочком хліба. І полетіла собі геть у бік, де височів пам'ятник засновникові цього царства неполоханих птахів і звірів Фрідріхові ФальцФейну.
Проїхавши селище Чаплинка Херсонської області, автобус пресклубу «УкраїнаФорум» зупиняється біля краю ковилового степу. 33 тисячі квадратних кілометрів цієї землі ніколи не знали плуга. Про цивілізацію нагадав тільки сертифікат ЮНЕСКО 1985 року, який документально засвідчує, що біосферний заповідник «АсканіяНова» імені Фрідріха ФальцФейна Національної Академії аграрних наук України включений до міжнародної мережі аналогічних резерватів. Є унікальним і неповторним!
– Ось що ми цінуємо та бережемо, – говорить директор цієї дивовижної природної місцини на Херсонщині Віктор Гавриленко. – І так буде завжди!
І передбачаючи прагматичні запитання про можливість розміщення тут вишок мобільного зв'язку, рентабельних ресторанчиков, прибуткових шоуатракціонів, веде далі:
– Людина була й залишається частиною природи. А природне середовище довкола неї формується розмаїттям світу трав, квітів і тварин. Тому зайве запитувати, навіщо зберігати в первозданній цілості асканійський степ – енергетичний центр сучасності.
На жаль, не всі так міркують. Зараз починається полювання на зайців. І юрби мисливців із рушницями та собаками підходять майже впритул до заповідної межі. Ледь заєць перетне її, як стане мішенню для понаприбулих стрільців. Їх просять відійти бодай на півкілометра від дротової огорожі. Але хлопці знають, що формально вони не порушують закон. Решта справи їх не турбує.
Дирекція АсканіїНової часто зіштовхується з випадками агресивного впливу людини на природні екологічні системи.
Однак не можна планово керувати природою, вважає В. Гавриленко. У неї свої програми.
Ми стоїмо біля постаменту з лабрадориту. На ньому – велика бронзова фігура великого вченого й гуманіста Фрідріха, що сидить у кріслі. Нащадок колоністів із графства Асканія в Німеччині, що прибули сюди розводити овець, він був глибоко зворушений красою цих місць. Степ тут зовсім рівний і абсолютно горизонтальний. Як ландшафтна спадщина льодовикового періоду, подекуди залишилися величезні блюдцевидні поглиблення, названі «подами». Тепер вони заповнені артезіанською водою й утворюють ставки, де, як на збірню, гуртуються перелітні птахи. Працівники заповідника пам'ятають зграї сірих гусаків по 560 тисяч голів, що ташувалися на ділянці 1,5 км шириною і 9 км – довжиною. Птахи сиділи по четверо на кожному квадратному метрі. Від їхнього тепла не замерзала вода в ставку.
Залітають сюди й білі полярні гуси. Якось було вони дуже здивували астронома з Непалу, що спостерігав за хмарами над Джомолунгмою. Ці птахи летіли над її сніговою вершиною, вільно парячи в розрідженому просторі на висоті 10 тис. метрів, де температура близька до мінус 70 градусів.
Втім, українські зими не турбують і павичів. Сидячи на гілках, вони безболісно переносять морози до 25 градусів. Головне – добре нагодувати птахів. З цією метою заповідник виділив більшу частину із зароблених цього року 3 млн гривень. Джерела цих коштів – прийом екскурсантів і продаж рідкісних тварин. Так, Одеський зоопарк висловив намір закупити в Асканії кілька особин зебри, кулана, лані. 15 бізонів купують фермери Херсонщини, щоб поліпшити породу своїх корів.
Фінансує заповідник держава. Але, звичайно, про суми, вкладені сюди ФальцФейном, сьогодні можна тільки помріяти. Рятуючи бізонів, що жили в Північній Америці, він платив за доставку кожного з них по 10 тис. тодішніх повновагих рублів. Переселенець за свої кревні привіз сюди з диких степів 17 половецьких кам'яних баб, що колись, мовби віхи, позначали чумацький шлях.
Недаремно імператор Микола ІІ, бувши в захваті від заповідника, подарував титул барона німцеві, що послужив добром чужій вітчизні. А хіба й тепер немає такого, що іноземці уважніші до тутешнього національного надбання? Невже самі господарями бути не вміємо? Чому, скажімо, персонал заповідника втричі менший від потреби?
Саме прагнення винищувати братів менших заради своїх примх вирізняє багатьох синів роду людського. Так, якщо в США ще в ХІХ столітті налічувалося 8 мільйонів бізонів, то сьогодні їх у природньому середовищі там немає жодного. А Україною гуляє стадо з майже 50 голів. Бізони не бояться людини й дозволяють підійти на відстань 10 кроків. На відміну від зубрів, що харчуються листами з гілок, у них нижча посадка голови, щоб зручніше було їсти підніжну траву.
Поруч із ними приживаються сайгаки – вид антилоп, практично знищений на їхній споконвічній батьківщині. Китайці досі вважають, що в рогах швидконогих сайгаків міститься речовина, яка омолоджує організм і додає чоловічої сили. Тому зоологи із КНР зацікавилися обладнанням заповідника – імовірно хочуть побудувати у себе такий же. Сайгак не живе у вольєрі, йому потрібен простір, щоб пробігати за день бодай кілометрів із 80.
Степом бродять і коні Пржевальського, що є прямими нащадками вже винищеного браконьєрами сірого тарпана. Фрідріх оплатив кілька експедицій до монгольської Джунгарії, доки звіролови не навчилися піймати й доставляти до АсканіїНової низькорослого дикого коника. Тепер ці конячки довірливо беруть із долоні печиво.
Близько підпускають до себе й олені декількох видів: Давида, кримські, марали. Вони «переженилися» на волі, і вийшов якийсь зразок українського шляхетного оленя.
На жаль, чисельність поголів'я в стадах доводиться регулювати, щоб забезпечити тварин кормом. Тому працівники, щоб не губити автомобільними шинами степову землю з її прадавньою рослинністю, їздять заповідною територією тільки на конях.
Під сірим осіннім небом степ лежав жовтомаслиновим безкрайнім масивом. Потім став бузковим у сутінках, замерехтіли зірки над теплими лежбищами. Скінчився ще один день степової вічності.
