Час спливає невпинно. В останній день листопада 2011 року в багатьох країнах світу численні шанувальники таланту і товариші за мистецтвом видатного українського естрадного співака, лауреата Національної Шевченківської премії, народного артиста України Н.Н. Яремчука відзначать 60ту річницю з дня його народження.
На жаль, без нього, оскільки він пішов з життя вже 16 років тому, у віддаленому вже часом 1995 році.
Але вже незгасима пам'ять про нього живе у серцях і душах тих, хто мав змогу спілкуватися з ним як під час концертів, так і в повсякденному житті.
Тісна творча і чоловіча дружба пов’язувала співака з О. Савчуком, який ось вже протягом 22 років працює режисером, а потім художнім керівником Чернівецької обласної державної філармонії.
Творчу роботу заслужений діяч мистецтв України Остап Васильович Савчук плідно поєднує з просвітянською, протягом останніх років очолюючи обласне правління Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т.Г. Шевченка.
На моє прохання у переддень дня народження Н. Яремчука знаний на Буковині митець і громадський діяч О.В. Савчук поділився своїми спогадами про багаторічне спілкування з солістом і художнім керівником легендарного ВІА «Смерічка».
– «Я кращий співак серед географів і кращий географ серед співаків», – любив казати мій побратим, чуйний і душевний друг Назарій Яремчук, з яким мені пощастило познайомитися на початку 70х років минулого століття, в час неймовірного злету популярної пісні Володимира Івасюка «Червона рута». Цей вислів асоціювався у Назарія з тим, що спочатку він закінчив географічний факультет Чернівецького, нині Національного університету імені Юрія Федьковича, а вже потім Київський державний інститут культури імені Олександра Корнійчука, нині Національний університет культури і мистецтв.
Яким він був, наш уславлений співець української пісні поза рамп сценічних майданчиків? Далеко не кожному довіряв він свої турботи і переживання в особистому житті.
Пригадую, одного разу ми поїхали з концертами у віддалений Путильський район Буковини, де виступали перед мужніми і працьовитими горянами. Під час одного з них засновник і керівник вокальноінструментального ансамблю «Смерічка», нині народний артист України Левко Дутківський, розповідав про те, як юний Назарій Яремчук, маючи велике бажання і особистий потяг до пісні, прийшов до нього на прослуховування, щоб стати учасником ансамблю.
А згодом після одного концерту, обговорюючи його проведення, Назарій незадоволено, із сарказмом сказав: «Левко! Може би ти ще у своїй розповіді про мій прихід до «Смерічки» зробив наголос, у яких я був шкарпетках?» Цей вислів залишився у нас з Левком як спомин про небажання знаного співака іншим висвітлювати нюанси його творчого життя.
Одначе в його буденному житті не було нічого особливого. Зате зараз, коли пригадуєш поведінку знаного маестро, стає явним те, що він любив життя у всіх його проявах. Ну, хоча б у його поклонінні Всевишньому. Жодного разу, проходячи чи проїжджаючи повз храм Божий, не забував молитися. Ходив до церкви святити паску. Дуже любив, коли я приходив до нього додому у вербну неділю із освяченими котиками. Відкриваючи мені двері, похиляв додолу голову для традиційного ритуалу. Торкаючись гілками його голови, я промовляв: – «Не я б’ю, верба б’є, за тиждень – Великдень!» І так тричі. У цей час його зіниці яскраво загоралися радістю, з відчуттям причетності до чогось вищого, у яке вірив, а душевним станом поринав у дитинство, згадуючи рідну оселю батьків і членів родини.
Якось, слухаючи спів Назарія на сцені Ченівецького гарнізонного будинку офіцерів, зловив себе на думці про енергетичне єднання співака зі своїми шанувальниками. Як і завше, його виступ пройшов напрочуд вдало, і сповнений душевною радістю від концерту, Назарій запросив мене до дому на пізню вечерю, під час якої у розмові, захоплений враженнями від почутого, у піднесенні, я сказав: «Назаре! Сьогодні твій голос звучав божественно, ти був неперевершений. Це було відчутно з того, як тебе сприймав зал».
Звичайно, такий комплімент був йому приємний, адже у той вечір він отримав подвійне задоволення – від концерту і від висловленого мною враження. Тож згодом, після концертів, коли ми традиційно приходили в його дім на вечерю, він постійно мене запитував: «А чому ти не кажеш, як я сьогодні співав?» За моїми словами він хотів відчути оцінку своєї праці, дізнатись, чи його мистецтво дійшло до сердець концертної аудиторії. Пам’ятаю, як він вечорами біля фортепіано розучував пісню О. Злотника на вірш В. Крищенка «Прапор України». І говорив: «Я безмежно радий, що наша Україна здобула незалежність, і цю пісню я обов’язково виконаю на Майдані в Києві, бо нарешті серед українців замайорів наш стяг».
Так, він пишався своєї країною, її людьми. Був безмежно гордий з того, що під час концерту, виступаючи у 90х роках серед рідних горян, зі сцени мав змогу сказати: «Подивіться, ген на високій горі встановлено синьожовте знамено. Я дякую хоробрим людям, які зробили це заради нашого майбутнього!»
Під час роботи художнім керівником Чернівецької обласної державної філармонії мені часто доводилося проводжати Назарія на гастролі за кордон та разові концерти в міста України. Один з таких проводів став курйозним, про що і сьогодні неодноразово згадуємо серед друзівпобратимів співака.
На залізничний вокзал приїхали за 15 хвилин до відправки потягу «Чернівці – Київ». Зайшли в купе. Підняли келихи за гарну дорогу, аж як Назарій говорить: «Хлопці! А де мій концертний костюм? Я його забув удома, як тепер бути, що мені робити? До виїзду потягу залишилося п’ять хвилин». А я йому у відповідь: «Не хвилюйся, зараз поїдемо додому і привеземо твій костюм».
Посперечавшись, ми з тодішнім директором ансамблю «Смерічка» Петром Казимирчуком все ж таки поїхали і привезли костюм. Все це тривало близько двадцяти хвилин. Яке ж було подивування Назарія, коли він побачив костюм і нас, від радості вигукнувши: «Фантастика! Як це вам вдалося?» На що я, скромно потупивши очі, відповів: «Ми підійшли до машиніста тепловоза і слізно попросили його затримати відправку потягу, тому що відомий співак Назарій Яремчук випадково забув удома костюм і не має в чому виступати на дуже відповідальному урядовому концерті».
Цій версії Назарій повірив і був дуже задоволений, що заради нього навіть затримали відправлення столичного потягу, який з досі не відомих нам причин простояв ще 20 хвилин і лише тоді зрушив з місця.
Такий таємничий збіг обставин став ще однією незвичайною історією з життя незабутньої пам’яті Назарія Яремчука.
