– Відвожу завтра Катю назад до притулка. Уже назавжди, – з зітханням повідомила колишня однокурсниця Поліна, з якою ми спілкуємося ще зі студентських років. – Документи ми ще до кінця не оформили. Вона у нас поки що так жила, щоб звикнути. Тому проблем з поверненням не буде.
Катя – біляве шестирічне дівчатко. Два роки тому Поліна, побувавши у складі групи волонтерів в одному з дитячих будинків, познайомилася з дівчинкою. Обидві сподобалися одна одній. Студентка часто навідувала нову знайому. Через якийсь час стала забирати її на вихідні до себе додому. Через півроку почала з ентузіазмом оформляти документи на опікунство.
– Будемо разом гуляти парком. Я куплю їй гарний одяг, улаштуємо фотосесії, як ти своєму малюку, – ділилася планами Поліна. – Зрештою, ми відповідальні за тих, кого приручили. А Катюша так до мене звикла.
Дуже хотілося відповісти, що виховання дитини – це не тільки гарні фотографії з усміхненим, акуратно одягненим і на перший погляд слухняним чадом. Шкодую, що делікатно промовчала.
Тоді виникло безліч проблем. Молодій незаміжній дівчині не хотіли віддавати малолітню дитину. Проблему розв’язали – Поліна вийшла заміж. Щоправда, новоспечений чоловік був не у захваті від перспективи виховувати чужу дитину, але спочатку особливих претензій не пред’являв. Згодом парі захотілося завести власного малюка. Отут і почалися проблеми.
– Я дуже втомилася від її вдачі, – скаржилася Поліна. – Вона не хоче робити уроки, намагається нами маніпулювати. Чоловікові набридли її постійні витівки в школі. Він навіть дав їй випробний термін, щоб вона виправилася. А скільки болячок вилізло! Одна позитивна реакція Манту чого варта. Але, на жаль, Катя цього не розуміє. І, уяви собі, ніякої вдячності!!!
Слова, що звучали скоріше як виправдання самій собі, напевне здадуться дикістю для тих, хто хоч раз мав справу з маленькими дітьми. Ніхто з малят не має палкого бажання робити уроки, збирати іграшки, суворо дотримуватися батьківських вказівок. І часто діти не вирізняються золотою вдачею. Люблять повередувати, щоб одержати бажане; поплакати, щоб пожаліли; пострибати на новому дивані, бо це весело; помалювати на шпалерах яскравим фломастером, щоб було гарніше. Вдячності від дітей слід чекати пізніше. Років десь так через двадцятьтридцять.
У зв’язку з цією історією чомусь згадується випадок із нашого студентського життя. Захотілося якось Поліні завести цуцика.
– Буду купувати йому корм, вигулювати, навчати усіляким прийомам. Хочеться про когось піклуватися, – загорілася вона тоді.
Через якийсь час у нашій найманій квартирі з’явилося щеня. Таки випросила у знайомих маленьку чотириногу симпатяжку! Нарекли Алісою. Перший час Поліна справді носилася із собачкою, як з писаною торбою. Накупила всього: від засобів гігієни до собачих делікатесів.
– Ми відповідальні за тих, кого приручили, – діловито говорила одногрупниця, з усмішкою спостерігаючи, як Аліса мирно бавиться гумовою кісточкою.
Минуло кілька місяців. Миленьке щеня несподівано перетворилося на солідних розмірів кавказьку вівчарку, яка не піддавалася жодному вихованню, гризла все, що було в домі, не слухалася команд і часто хворіла.
– Жах, – обурювалася Поліна. – Я ж для неї стільки роблю, всі умови створюю. А вона мене не слухається. Ну й де вдячність?!
Ті ж емоції, ті ж слова. Зрештою Алісу заслали до села до бабусі, де посадили на ланцюг. Одного чудового ранку вона вирвалася і втекла. Через кілька днів бездиханну собаку знайшли за селом. Очевидно, побилася із дворнягами, припустили селяни. А оскільки вівчарку, яка виросла в однокімнатній квартирі, ніхто оборонінападу не навчав, то сили були явно не на її боці…
Катю відвели до того ж притулка, звідки забрали колись. За дівчинку все вирішили. Вона до кінця не зрозуміла, що трапилося: спокійно попрощалася з Поліною, яку вже встигла назвати мамою. Та обіцяла прийти… Скоро…
– Як у тварин, – уважно вислухавши цю історію, сказала моя мама. – Ні почуттів, ні жалю до чужої дитини.
Гортаю фотоальбом. Знаходжу фото п’ятирічної давнини. На знімку: величезна корова (з екзотичним ім’ям Роза) лежить на солом’яному настилі, поруч неї розташувалося теля. А під самою пикою телячої матусі мирно посапує маленьке біленьке порося. Цю історію досі переказують у нашій родині. Найкволіше із усього опоросу дитинча якимось дивом пробралося вночі до сусіднього бараку, де зовсім недавно отелилася корова. Як не дивно, сувора зазвичай Роза прийняла маля дуже гостинно: давала попити молока, потім гріла всю ніч своїм диханням. Ця трійця була практично нерозлучною дуже довгий час. Так тривало, доки порося не зміцніло і самостійно не пішло від добродушної годувальниці.– Не тварини, мамо. Гірше, – подумалося мені. – Так, ми іноді чуємо історії, як самки чомусь кидають немовлят. Але звірі не відмовляються від дитинчат, награвшись у батьків. Вони не чекають слухняності, визнання або похвали за свої вчинки. Тварини не здатні «передумати». Вони просто мовчки відповідають за тих, кого приручили. Декому б у них повчитися…
