Одеська бандура та червона калина
24 листопада минулого року в нашій газеті було надруковано краєзнавче дослідження видатного письменника та журналіста, науковця Богдана Сушинського «Коси – столиця лірників». Розповідалося про стародавнє село Коси Котовського району, де у ХІХ столітті нащадок чорноморських козаків Мефодій Колісниченко заснував школу лірників.
Мені хотілося б доповнити Богдана Івановича. Наш край був відомий не лише лірниками. На козацьких землях Чорномор’я жили і творили також кобзарі. Історичні пісні та думи виконувались найчастіше у супроводі унікального інструмента – бандури.
Давні імена змив плин часу. Та і в минулому, двадцятому, столітті можна відшукати гідні імена. Зокрема, це Іван Якович Шаргородський та Севастян Сидорович Ридванський.
Вони були нашими сучасниками. Жили у Балті.
Першого повоєнного року викладач музики Іван Якович Шаргородський домігся дозволу влади створити капелу бандуристів. То був сміливий крок. Адже, згадаймо, ще не скінчилися сталінські часи. Тоді письменники, журналісти, художники, співаки, музиканти, артисти, керівники творчих колективів працювали під пильним контролем тодішнього Міністерства державної безпеки, ЦК Компартії, обкомів, райкомів, парткомів.
У районному Будинку культури знайшлося лише дві бандури. Добрі наміри відродити музику давніх козацьких часів могли залишитися на папері.
Іван Якович Шаргородський звернувся по допомогу до свого друга Севастяна Сидоровича Ридванського, відомого у Балті майстрачервонодеревця, знавця й шанувальника народного мистецтва, який умів ремонтувати унікальні музичні інструменти.
Корпус бандури взявся виготовити Ридванський. Треба було вміло підібрати потрібну деревину (наприклад, для дека – добре висушену вербову дошку), опанувати технологію. Струни добирав і прилаштовував Іван Шаргородський. Перша бандура вдалася. Але у процесі виготовлення інструмента майстри помітили, що його можна вдосконалити. Тож другу бандуру виготовляли трохи інакше. Замість одного голосника вони зробили три. Великий – навпроти басів, менший – у верхній частині малої октави, малий – між другою й третьою октавами. А металевий підструнник замінили дерев’яною «кобилкою». І саморобна бандура стала випромінювати звук значно дзвінкіше.
У подальшому Іван Якович Шаргородський запропонував перенести голосники на тильну частину бандури і трохи збільшити її розмір. Звучання інструмента підсилилося.
Ще Севастян Сидорович подовжив увесь резонатор до «шийки», для підсилення малої октави. Баси зазвучали виразніше.
Багато удосконалень внесли у своє дітище ентузіасти і щодо пристроїв, і щодо форми та оздоблення інструмента.
Минув час. Іван Якович та Севастян Сидорович цілком оснащують саморобними інструментами районну капелу бандуристів. У них замовляють бандури із сусідніх районів та областей.
Свою капелу балтяни назвали «Тополя», бо в репертуарі колективу переважали класичні твори на слова Тараса Шевченка. Добирав репертуар Іван Шаргородський. Він же, опрацьовуючи кожен виконавчий номер, велику увагу приділяв індивідуальний роботі з кожним учасником капели.
Наполеглива робота принесла вагомі здобутки. Капелу запрошують виступати на київській сцені. Вона серед переможців Всеукраїнського огляду художньої самодіяльності.
Успіхи окрилюють Івана Шаргородського. У 60ті роки він створює музичнодраматичні композиції за творами Кобзаря, пише музику до віршів місцевих поетів, обробляє й перекладає для виконання на бандурі народної пісні.
Тоді ж Іван Якович переїздить до Одеси. Тут він створює капели бандуристів при клубі цукрового заводу, в університеті ім. І.І. Мечникова, у Палаці культури ім. Лесі Українки. Керує цими колективами.
Зростав композиторський доробок майстра – він налічував понад 100 творів. На бандурі, виявляється, можна виконувати твори світового рівня. Іван Якович грав Баха, Чайковського, Огінського.
…Наприкінці 80х років на запрошення міської організації «Просвіти» приїхала капела бандуристок з цукрового заводу у червоних костюмах. Жінки й дівчата натрудженими руками видобувати з інструментів І. Шаргородського та С. Ридванського народні мелодії. А потім в аудиторії хімічного корпусу університету ім. І. Мечникова зазвучали пісні галицьких січових стрільців.
Коли одеські трудівниці заспівали «Червону калину» – усі присутні повставали і почали підтримувати:
«А ми нашу славну Україну
Гей, гей розвеселимо».
Наші серця тріпотіли у передчутті великих змін.
Валерій Трохліб,«Одеські вісті»
Ці непередбачувані фотосвіти
Всеукраїнський центр болгарської культури знову підніс цікавий подарунок одеситам і гостям міста. У його стінах пройшла виставка «Знімок року2011». Її організаторами виступили Одеська фотографічна асоціація та міський клуб фотографів «Фотон2». Журі розглянуло 222 роботи 63 авторів. Остаточну експозицію щорічної, уже дев'ятої за ліком, виставки склали 94 фотографії 54 авторів.
Знайомство з виставкою залишило приємне враження: магія фотографії вабить дедалі більшу кількість людей, особливо молодих. Прекрасні куточки природи, портрети, жанрові замальовки, визначні пам'ятки Одеси – усе це посвоєму побачили автори представлених робіт.
Як глядач, я поділила б експозицію за жанрами, щоб не доводилося перескакувати з однієї теми на іншу. Це погіршує загальне сприйняття побаченого. Та й техніки теж були представлені різні. Дедалі більше фотографів під тиском моди на глянець захоплюються «фотошопуванням» і яскраво вираженими постановковими знімками – зновутаки із застосуванням «фотошопу». Тому цілком можна було поділити експозицію на три частини: звичайні фото, постановкові, дизайнерські. Тоді всі учасники виявилися б у рівних умовах із погляду оцінки їхньої роботи. Та й глядачі здобули б змогу побувати в трьох різних вимірах сучасної фотографії та вибрати, який їм ближчий.
Гранпрі здобула робота Ігоря Ситника «Й до пам'ятника стежечка тонка». Картину, коли на Потьомкінських сходах розчищають від снігу лише вузьку стежинку для пішоходів, гадаю, бачив багато хто. Але тільки фотохудожник зміг розглянути перспективу, що веде вона до пам'ятника Дюку. Тут і жарт із приводу зайвої дбайливості прибиральників, що не перетрудилися, і мимовільний символ життя самого дюка де Ришельє, – йому справді доводилося йти непростою дорогою, втілюючи в життя всі свої новаторські починання. Коли Ришельє приїхав до Одеси, йому ледве знайшли табуретку для сидіння, а коли звідси їхав – тут уже була фабрика з виробництва меблів. Герцог застав місто, де дуже давався взнаки дефіцит зелені. Стараннями Ришельє були привезені сюди саджанці білої акації, які так чудово прижилися, що незабаром заполонили все місто і стали його символом. Серед інших турбот – торговельних, військових, будівельних – він не забував, що Одеса – місто різномовне. І найкраще, що може об'єднати людей різних національностей, з їхніми різними звичаями, інтересами та мовами, – це музика. Тому при Ришельє співали найкращу сучасну музику – Белліні, Россіні, Доніцетті найкращі голоси Європи. Спочатку це відбувалося просто неба, потім у великому критому бараку, потім – у театрі, вибудуваному зусиллями герцога. У тому самому, який залишився назавжди у віршах Пушкіна: «Уже темнеет вечер синий, пора нам в оперу скорей, там упоительный Россини...»
На виставці не можна байдуже пройти повз роботу Олександра Синельникова «Вірність». У дивовижних очах собаки, що притулився до хазяїна, – така любов і відданість, яких у людському світі сьогодні не знайдеш. Гіпнотизує своїм поглядом сова з фотографії «Лісовий вартівник» Ігоря Гержика. Величезна сила морського прибою буквально фізично відчувається поруч із роботою Віктора Кравченка «Пристрасть до стихії».
На завершення залишається подякувати безмежно закоханому у фотографію директорові Всеукраїнського центру болгарської культури Дмитрові Федоровичу Терзі, магазинам «Папараці» та «Резидент», фотоцентрові «Оскар» за допомогу в організації вже традиційного фотографічного свята творчості та фантазії.
Лана ВОЛІНА
