Земля звитяги і труда: Березівський район

Сторінки біографії

У чарівній зоні України, де залитий сонцем степ зустрічається з голубими валами Тилігульського лиману, розкинувся Березівський район. Засновано його у 1923 році.

Загальна площа району 163,7 тис. га. Розташований він у східній частині Одеської області у межах Причорноморської низовини. Однією з його головних особливостей є комплекс Тилігульського лиману та річки Тилігул.

На території району 64 населені пункти. Чисельність постійного населення становить близько 34 тисячі чол. Промисловість представлена ВАТ «Березівський елеватор», ТОВ «Зернопродукт», ВАТ «Березівський молочний завод», ЗАТ «Балайчук», підприємство, основним видом діяльності якого є промислове виробництво, – ПП «Хлібопродукт».

Район передусім залишається сільсько­господарським. Агропромисловий комплекс представляють 41 агроформування. Найбільша питома вага припадає на приватні підприємства – 41,5%, товариства з обмеженою відповідальністю – 39%, фермерські господарства – 14,6%. Сільське господарство багатогалузеве. Нині район зберігає провідні позиції у тваринницькій галузі. У господарствах налічується 4369 голів ВРХ, утримується 3700 голів свиней і 4738 голів овець та кіз. Провідними підприємствами є: ТОВ «АФ «Маяк», ТОВ «ЮгАгросервіс», ПП «Чорногірське», ДП «Зернятко», СПП «Агро­2000», АФ ім. Посмітного, ПП «Чеське», СФГ «Імпульс» та ін.

У березні 2008 року Міністерство аграрної політики затвердило племінний завод з розведення української червоно­рябої молочної породи ВРХ у ТОВ АФ «Маяк». В цьому господарстві працює племрепродуктор.

На території району основними рекреаційними зонами є ліс та Тилігульський лиман. На лимані розташована господарська асоціація «Оздоровчий центр «Чайка», який у літню пору стає зоною туристичного відпочинку для дітей. Зелені насадження площею понад 100 га, які є на території району, а також благоустрій берегів водоймищ, дозволять подальший розвиток масового відпочинку наших громадян.

До мережі навчальних закладів входять Березівське вище професійне училище Оде­ського національного політехнічного уні­верситету та професійний аграрний ліцей. В районі працюють 32 загальноосвітніх навчальних заклади, два навчально­виховних комплекси «Початкова школа – дитячий садок», два позашкільні заклади (дитячо­юнацька спортивна школа та Центр дитячої і юнацької творчості), 16 дошкільних навчальних закладів. Спортивно­масова робота провадиться у 55 колективах фізкультури. Філії ДЮСШ відкрито у 5 населених пунктах району. Функціонують 41 клубний та 38 бібліотечних закладів, музична школа. Медичну допомогу населенню надають центральна районна лікарня, 7 лікарських амбулаторій загальної практики і сімейної медицини, 33 ФАПи.

Експонати, що мають історичну цінність, зберігаються у семи музеях району.

В одному запрягу

Славу Березівського ра­йону, яка здобувалася важкими перемогами, загасити не змогли навіть кризові вітри. Надто міцно заклали фундамент для нащадків діди та прадіди.

– Певно, в цьому є деякий секрет, а точніше – зернина успіху, яку кожне наступне покоління не мусить втратити, а покликане лише примножувати, – пояснює Іван Руденко, починаючи нашу розмову.

Для розвитку району та добробуту його мешканців потрібна єдність, тож нині в одному запрягу «тягнуть плуга» обидві гілки влади – виконавча та самоврядна, очолювані в.о. голови райдержадміністрації Іваном Руденком та головою райради Олегом Богомілом.

Хоча Іван Іванович сам з Оде­щини, та в Березівському районі працює лише півроку. Але вже встиг його полюбити.

– Що більше пізнаю цей край, то міцніше прикипаю до нього та до людей, які тут живуть. Зізнаюся, нині важко, але об’єднавшись, ми працюємо на позитивний результат. Тож упевнено скажу, що наш тандем – поєднання досвіду та молодості, до яких додається знання району, – вже приносить свої плоди. Кожну проблему, яка виникає, сприймаємо як особисту, – зазначає Іван Руденко.

Очільник району підкреслив позитивні тенденції сьогодення, підтвердженням яких є ухвален­ня соціально­економічної програми розвитку, тісно пов’язаної з «Народним бюджетом», який схвалений громадою:

– Бюджет розвитку нашого району становить 3 мільйони 300 тисяч гривень. Це дасть нам змогу зробити впевнені кроки у розвитку сіл, – розповідає керівник. – Великою перемогою буде продовження газифікації населених пунктів, завдяки передбаченим коштам – півтора мільйона гривень – з обласного бюджету.

Цей рік ознаменується ще й будівництвом спортивного комплексу, адже серед районів області, яким за програмою з розвитку спорту виділятимуться кошти, є й Березівський.

Одним із пріоритетних на­прямів керівництво вважає ремонт доріг. Масштабність даної проблеми передбачає залучення до її розв’язання не лише місцевих, а й обласних коштів. Підтримку в цьому питанні виявили і керівники агропідприємств.

Керівники району вболівають за село та вірять у його від­родження. Розуміють, що од­нією з основних галузей для нашого краю, та й для України загалом, є сільське господарство, і воно потребує державної підтримки.

– За кожним завданням або проблемою, що стоять перед нами, – долі людей, які щоденно на своєму робочому місці творять майбуття Одещини та України. Тому ми працюємо саме для їхнього блага, – підбив підсумок І. Руденко.

Двічі Герой!

…Ледь помітна посмішка, привітний, мудрий погляд, доброзичливість… – саме таким запам’ятали жителі нашого краю простого, скромного і водночас легендарного свого земляка, видатного хлібороба, двічі Героя Соціалістичної Праці Павла Пилиповича Ведуту.

Люди знали його як здібного учня відомого на всю країну М.О. Посмітного, теж двічі Героя. Вчитель передав учневі найкращі свої якості – уміння робити все з розрахунком, твердою рукою налагоджувати дисцип­ліну, вчасно заохотити чес­них працьовитих людей, дослухатися до вчених агрономічної та зоотехнічної наук. Павло Пилипович не просто досконало знав хліборобські тонкощі – він вирізнявся своєю великою любов’ю до землі, до справи та людей.

Розумний організатор, новатор привів колгосп до справжнього розквіту. Господарство зміцніло та стало відоме далеко за межами нашого району і області. Під час його керівництва у Ставковому отримували найвищі за час існування колгоспу врожаї, надої молока, прирости живої ваги тварин. Село активно розбудовувалося. Виросли Палац культури, сотні індивідуальних будинків, Ставківська середня шко­ла, фельдшерсько­аку­шерський пункт, їдальні, дитсадок і музична школа. Споруджено тваринницькі комплекси, консервний завод, млинокомбінат, хлібозавод, олійню, тор­говельний комплекс та багато інших виробничих і соціальних об’єктів. За трудові досягнення група колгоспників зі Ставкового була нагороджена орденами та медалями.

П. Ведута – один із не­багатьох, кому на знак все­народної пошани було вста­новлено пам’ятник іще за життя. Проте двічі Герой не зазнавався, а залишався простим і не прагнув ба­гатства – жив у звичайній хаті. За це люди цінували його ще більше. Колгоспники любили спілкуватися з Павлом Пилиповичем. Він завжди цікавився, як хто живе, що кому потрібно, що подобається, а що ні. Поважали і за найкращу рису – завжди тримав свого слова.

Павло Пилипович говорив: «Будеш любити землю – будеш мати віддачу від ниви. І найголовніше – люби людину, трудівника. Довіряй, вимагай і шануй, тримай свого слова, і люди завжди підуть за тобою». Ведута був делегатом з’їздів КПРС, депутатом Верховної Ради УРСР, його нагороджено численними орденами та медалями.

Мудрий господар землі дуже хотів, щоб рясно колосилися поля, він прагнув поділитися своїм умінням та передати його нащадкам. І йому це вдалося – адже не перевелися у нас справжні хлібороби.

Бліц-опитування

«За що я люблю свій край»

Представниця молодого покоління, вчителька музики Березівської ЗОШ № 1 Світлана Наумець:

– У районі працює багато творчих людей, які дали можливість розкритися моєму таланту, розквітнути пісні в моїй душі. Для розвитку молоді в районі є музична та спортивна школи, різноманітні гуртки. Насамперед потрібне бажання вчитися. Добре працює освітня ланка, спеціалісти забезпечують належний рівень знань, що дає можливість значному відсотку випускників вступити до вищих навчальних закладів.

Тут я знайшла своє місце в житті – працюю вчителькою музики. Підтримую найкращі українські тради­ції, зокрема, знайомлю дітей з унікальним, суто українським інструментом – бандурою. Прагну, щоб звичаї та колорит нашого краю не лише зберігалися, а й розвивалися.

Керівник «Імпульса», одного з передових сільгосп­підприємств району, депутат райради Володимир бондарець:

– Як можна не любити цей благословенний і багатий край, де родючі чорноземи відгукаються на ласку працьовитих рук. Любов до рідної землі неодмінно віддячується щедрими врожаями. Я закоханий у золоті безкраї лани, у кожний налитий колос, сила якого втілюється у життєву мудрість. У районі є чимало можливостей для реалізації цікавих ідей.

Про почуття до рідного краю можна багато роз­повідати, але найкращим доказом любові буде особистий внесок у розвиток району. Слід замислитися, що ми залишимо після себе. Нині я намагаюся втілити у життя один з масштабних проектів – спорудження спортивного оздоровчого комплексу. А ще мрію збудувати каплицю. Сподіваюся, що власним прикладом надихну своїх земляків на нові звершення.

Досвідчений водій Володимир димов, який нещодавно за півстолітню працю за кермом був удостоєний державної відзнаки «Почесний автотранспортник України»:

– У цім краю моє коріння і насін­ня. Тут батьківська хата і найкращі теп­лі спогади, жит­тєвий приклад міцної родини, ра­дість від дітей та щедре тепло ону­ків. Батьківщина у лю­дини одна, як мати, вона завжди лишається в серці. Для мене цей куточок землі особливий – най­красивіший та най­сприятливіший, здається, я знаю тут кожне дерево, кожен поворот та, на жаль, кожну вибоїну на дорозі. Жодного разу у мене не виникало думки виїхати звідси, так запали в душу простори наших степів та лелеки – символи нашого краю.

Віхи минувшини

- Для відродження зруйнованого Першою світовою та громадянською війнами народного господарства району знадобилося 9 років (1920 – 1929). Було реконструйовано механічний завод, олійню, запрацювали три млини, три пекарні, сім кузень, дві бляшанолудильні, 17 взуттєвих майстерень.

- У 1926 році почав працювати завод з ремонту сільськогосподарських машин.

- У 1924 року група селян на чолі з М.О. Посмітним вперше в районі створила ТСОЗ «Червона Україна».

- За рішенням уряду у 1928 році на базі радгоспу ім. Шевченка була створена перша в Радянському Союзі дослідна МТС ім. Шевченка. Через три роки з допомогою вищезгаданої МТС була створена Березівська машинно­тракторна станція.

- У травні 1930 року засновано районну газету «Степова комуна». Разом з газетою з’явилася друкарня. Того ж року замість хат­читалень почали працювати клуби, будинки культури.

- У довоєнний період в районі першою середньої школою стала Березівська СШ № 1, яка 1936 року уперше випустила десятикласників.

- Історія ветеринарної служби почалася з 1937 року, коли була збудована Березівська районна станція.

- У 1948 році за вирощення високого врожаю озимої пшениці багатьох трудівників було удостоєно урядових нагород. Орденом Леніна була нагороджена Шевченківська МТС. М.О. Посмітний став Героєм Соціалістичної Праці.

- У 1958 році голови колгоспів ім. XXI та ім. XXII з’їздів КПРС М.О. Посмітний і П.П. Ведута стали двічі Героями Соціалістичної Праці. На центральних садибах цих господарств були встановлені бронзові погруддя Героїв.

- У 1959 році створено Міжколгоспбуд.

- У 60­х роках споруджені БСШ № 3, автовокзал, кінотеатр «Перемога» та інші об’єкти.

- Місцева лікарня розширилася до 100 місць, у 1960 році медперсонал складався з 23 лікарів і 76 фахівців із середньою освітою.

- У 1970 році споруджено телевізійний ретран­слятор.

- У 1973 році здано в експлуатацію завод сухого знежиреного молока – друге за величиною підприємство молочної промисловості області.

- 1988 року у с. Маринівці побудовано нову школу.

Сьогодення: координати перетворень

- У Березівській ЗОШ № 2 після капітального ремонту запрацював харчоблок, цього чекали багато років. Для облаштування закуплено нове обладнання та меблі.

- Газифіковано відділення акро­батики ДЮСШ у смт Раухівка, СПК «Лі­дер».

- У місті Березівці проведено ре­конструкцію пам’ятника загиблим воїнам­визволителям.

- Поступово газифікуються села. За останній рік блакитний вогник з’явився у Маринівці, Семихатках, Вікторівці, на черзі Михайло­Олександрівка, Демидове, Анатолівка, Рівне та Червоно­армійське.

- Поновлено функціонування заліз­ничного переїзду у селі Маринівці.

- У селі Зброжківці побудовано місток через річку.

- Замінено шиферну покрівлю при­міщення центральної районної біб­ліотеки.

- Реорганізовано Кудрявську ЗОШ І – ІІІ ступенів у навчально­виховний комплекс – «Кудрявська ЗОШ І­ІІ ступенів – ДНЗ».

- Замінено близько півкілометра водогону у Раухівці.

- Упорядковується місто: проведено капітальний ремонт дороги у центрі, у центральному парку прокладено тротуари, в центрі замінено паркани.

- Відкрито харчоблок в Анатолівській ЗОШ.

- Для учнів ВПУ ОНПУ придбано новий мікроавтобус.

- Капітально відремонтовано си­стему опалення, замінено котел та встановлено водонагрівач у Мари­нівській лікарні.

- На базі Рівненської та Котовської ЗОШ І ступеню відкриті дошкільні нав­чальні заклади з короткотривалим перебуванням дітей. Планується від­криття НВК на базі Ряснопільської та Златоустівської ЗОШ І – ІІІ ступенів та дитячого садка у с. Жовтнівка.

- 1 вересня минулого року район отримав п’ять шкільних автобусів.

- Придбано комп’ютери у центральну районну та дитячу бібліотеки, у Чижовську ЗОШ.

- У селі Шевченковому замінено башту Рожновського.

І розкрився талант

Переступивши поріг, гості одразу потрапляють під вплив її творів. Подеколи роботи викликають у відвідувачів сльози, адже ікони та зображення на біблійні теми несуть сильну енергетику.

Талановиту майстриню, вишивальницю Віру Максименко добре знають у Березівському районі. У кожному її стібку є частинка душі. Картини, граючи різними відтінками, немов оживають. У них не тільки душевність і характер, а ще й об’ємність і глибокий зміст. У «Великому Потопі», наприклад, зворушує образ дівчини, яка з останніх сил тримається за хрест і благає про порятунок.

Протягом майже десятка років Віра Пилипівна не полишає улюбленої голки. Саме нею виконала всі свої 22 роботи, зокрема такі, як «Тайна вечеря», «Ісаківський собор», «Руки апостола», «По­к­рова», «Стою і стукаю», «Не­опалима купина», «Спа­ситель», «Воз­несіння Хрис­тове», «Різд­во Христове», «Ян­гол­охо­ронець».

Першу вишиту ікону – «Свя­та Трійця» – Віра Пили­півна подарувала донці на ювілей.

Як це нерідко трапляється, талант розкрився по великій трагедії. Через глибоку гірку рану від втрати сина невтішна мати не могла знайти спокою, аж поки після благословення о. Петра взялася за копітку працю та заповнила порожнечу у своїй душі. Цього ремесла Віра навчилася ще в дитинстві від матері.

Дивлячись на енергійну, привітну, привабливу жінку, не можна уявити собі, наскільки тяжка була її доля. Росла у повній тиші – батьки були глухонімі. Але дівчинка змогла розвинути всі свої таланти. А вміння вишивати Віра Пилипівна передала у спадок онучці Катерині Римовській, студентці політехнічного університету, яка вже може похвалитися першими роботами.

…Щодня жінка поспішає з роботи додому, де на неї чекають чарівна голка та нове полотно. Минають місяці – і з’являється ще одна нова картина. Найвдячніші перші глядачі – чоловік Павло, донька, онуки та колеги – із захопленням вникають у зміст і смисл кожного твору, що поповнює вже чималу експозицію майстрині.

ровесниця області

Ровесниця області Катерина Іванівна Мітрош­кіна також відзначає свій 80­річ­ний ювілей. Ця привітна жінка повністю присвятила себе улюб­леній бібліотечній справі, у неї понад сорок років виробничого стажу.

Життя приносило багато випробовувань, але світлі миті осявають тяжкі миті минулих років: Голодомору, війни, втрати рідних. Доля подарувала Катерині Іванівні хороших людей, добрих соратників, які відіграли особливу роль у її житті, зокрема, подружжя Шулянських. Вони підтримували її змолоду і залишилися вірними друзями і донині.

Бібліотечну справу Кате­рина почала пізнавати навчаючись у Харківському інституті. Довелося попрацювати на різних ділянках ЦБС: у дитячій бібліотеці, у відділі комплектування, завідувачкою читального залу, завідувачкою абонементу. Головним критерієм для неї була уважність та щире ставлення до людей. Доброзичлива К.І. Міт­рошкіна мала свій особливий підхід до читачів.

Виняткове місце належало взаєминам у колективі, який завжди був однією сім’єю. Навіть сьогодні колишні колеги дружать, спілкуються та турбуються одна про одну.

– Раніше більше було простих і добрих людей, які допомагали один одному. Нині більшість зайнята власними турботами, – говорить Катерина Іванівна.

Пам’ятає жінка і важкі умови праці – тісноту та холод, але минали роки, все поступово змінювалося. Бібліотеки поповнювалися книжковим фондом, щоквартально ЦБС отримувала тисячу примірників. На рахунку Катерини Іванівни безліч прочитаних книжок, але нині улюблене заняття стало не до снаги – зір не дозволяє, проте не скаржиться, адже неабиякою втіхою для неї є донька, онук та правнук, яким вона передає набуту життєву мудрість.

Знані за межами України

З приходом до ВПУ ОНПУ директорки Валентини Шевченко заклад став відомим не лише в Україні, а й за кордоном. Училище весь час вдосконалюється як у навчанні, так і в естетичному вигляді. Щоб не загубитися серед сотень собі подібних, воно активно розвивається. Яскраві віхи позначилися починаючи з 2002 року, коли ПТУ №19 отримало статус вищого професійного училища, а через кілька років навчальний заклад став структурним підрозділом Одеського національного політехнічного університету. Десять років минуло відтоді, як керівництво закладу налагодило співпрацю з фахівцями з Австрії та Німеччини. Про добрі справи педагогічного колективу та учнів ВПУ ОНПУ знають і за межами України.

Наталія САМОЙЛЕНКО,власкор «Одеських вістей»