Це так непросто – бути першопрохідцем

Як і в кожного, хто досягнув рубежів мудрості та самоствердження, у полковника медичної служби Богдана Кучера позаду багато пам'ятних віх, подій, що завдавали і смутку, й радості. Він досі глибоко шкодує про те, що йому так і не судилося побачити свою старшу сестру Маришку. Ще однорічною вона занедужала на пневмонію й раптово згасла на руках у матері. Не встигли лікарі вчасно госпіталізувати маля із села Ридомиль, де на сотні сільських будинків тоді, в 1952­му, був лише один фельдшер… А через 10 років після цієї трагедії семирічний Богдан, побачивши, як люди в білих халатах і військовій формі заносили на борт вертольота його важкохворого сусіда, захотів бути таким, як вони, – військовим лікарем.

– Зараз я вже не пригадаю, чому саме військові медики госпіталі­зували нашого земляка. Можливо, він був фронтовиком і надалі проходив курс лікування у військовому госпіталі. Але одне можу стверджувати точно – волею долі цей випадок, як і раптова смерть старшої сестри, визначили мій подальший життєвий шлях. Про який не шкодую і яким дорожу, – сказав начальник відділення торакальної хірургії Військово­медичного клінічного центру Південного регіону, хірург вищої категорії полковник медичної служби Богдан Кучер.

А шлях професійного становлення почався в медучилищі. Опанувавши його курс, трудився в одному з медпунктів свого рідного Кременецького району, що в Тернопільській області. Пам'ятною віхою стала строкова служба на Далекому Сході, на досить відповідальній посаді. Адже йому довірили подавати медичну допомогу військовим льотчикам. І він вбирав, як губка, досвід старших медиків. А вони сприяли тому, що Богдан, іще будучи солдатом, вступив до Військово­медичної академії імені Кірова в місті на Неві, про яке доти й чув, і читав.

Питання фізіології та гігієни польотної праці, лікарсько­польотні експертизи та життєзабезпечення екіпажів тільки на перший погляд видалися вузькими. Там, у Ленінграді, на факультеті підготовки лікарів для ВПС країни протягом шести років вивчаючи «авіаційну медицину», слухач Кучер пізнав усю багатогранність роботи військлікаря з льотним складом. Відчув на собі те, чого зазнає людський організм під час неземних перевантажень і перепадів тиску. Не всім дано підніматися в барокамерах на висоту до 20 тисяч метрів і катапультуватися за допомогою спеціальних тренажерів…

Здобуті в академії знання та навички почав реалізувати на практиці в льотних частинах. Від начальника лазарету пройшов шлях до начальника медичної служби авіаційного полку. І завжди пам'ятав, що безпека в небі залежить як від майстерності членів екіпажу, так і від спроможності та пильності військлікаря.

Коли з'явилася перспектива стати клінічним торакальним хірургом, не вагався. Адже в академії, на кафедрі торакальної хірургії, відвідував хірургічний гурток і зацікавлено вивчав особливості будови, діагностику та методи лікування органів грудної клітки. І був радий, що через 5 років знову повернувся до Ленінграда на навчання до клінічної ординатури Військово­медичної академії імені Кірова.

Досконало вивчаючи порівняно молоду торакальну хірургію, що почала інтенсивно розвиватися лише в 50­ті роки минулого століття, Богдан Максимович переконався, що не помилився у виборі. І вагому роль у цьому відіграли його досвідчені викладачі та наставники на чолі із професором Георгієм Чепчеруком.

…Це так непросто – починати щось нове та ще й практично з нуля. Коли Кучер у 1994­му після успішного закінчення ординатури прибув до Одеси на посаду старшого ординатора відділення торакальної хірургії 411­го окружного військового госпіталю, воно, фактично, існувало лише на папері.

– У нас не було окремого приміщення. Я й мої колеги два роки виконували свої професійні обов'язки, працюючи пліч­о­пліч із фахівцями в галузі судинної хірургії, – розповідає Богдан Кучер, який виконував тоді обов'язки начальника відділення.

А з 1996 року у торакальних хірургів з'явилося окреме приміщення. Розширився штат. Тривало оснащення лікувально­діагностичною апаратурою й устаткуванням.

Так уже сталося, що він став першим керівником цього структурного підрозділу Військово­медичного клінічного центру Південного регіону. А статус тимчасового виконувача обов'язків на штатну посаду начальника відділення перемінив у 1999 році.

М'який за вдачею, ввічливий у спілкуванні з людьми, Богдан Максимович знає, як важливо всебічно підготувати людину до операції. Підготувати не тільки за медичними параметрами, але й, що вельми важливо, у морально­психологічному плані. І не випадково багато добрих відгуків про людські та професійні якості хірурга випало почути від самих пацієнтів. Зокрема, від капітана першого рангу в запасі Сергія Інфімовського, який нещодавно пережив непросту багатогодинну операцію на легені.

Богдан Максимович у будь­яку хвилину, навіть на шкоду особистим інтересам, готовий прийти на допомогу. Наприклад, торік разом із анестезіологом Володимиром Бліхаром поспішали до Херсона, де через необережне поводження зі зброєю вогнепального поранення у грудну клітку зазнав військовослужбовець строкової служби. Спочатку подали йому нагальну хірургічну допомогу на базі місцевої міськлікарні. А потім госпіталізували до Одеси. Хлопець вижив! Як і нещодавно врятували подружжя. Їм було завдано багатьох ножових поранень у грудну клітку та живіт. Поетапно, крок за кроком, операція за операцією повертали їх тоді до життя фахівці відділень торакальної й абдомінальної хірургії на чолі з головним хірургом Військово­медичного клінічного центру Південного регіону заслуженим лікарем України, доктором медичних наук полковником медслужби Михайлом Каштальяном. А оперував грудну клітку саме він – Кучер.

– Якщо до 1994 року в нашому медичному центрі провадилися лише поодинокі операції щодо лікування патології органів грудної клітки, то наразі кваліфіковану медичну допомогу щороку одержують до чотирьохсот пацієнтів, – називає статистику полковник медслужби Богдан Кучер. – Наприклад, торік нами було проведено близько трьохсот п'ятдесяти оперативних втручань. Складні операції склали понад сорок п'ять відсотків.

Сьогодні у відділенні торакальної хірургії ВМКЦ Південного регіону трудяться 14 співробітників. Воно оснащене сучасним діагностичним і лікувальним устаткуванням. Зокрема, новітньою ендоскопічною апаратурою японського виробництва, що дозволяє без великих розрізів і з мінімальною травматичністю виконувати сучасні малоінвазивні оперативні втручання із приводу захворювань легенів, стравоходу, щитовидної й молочних залоз та інших органів грудної клітки. Зокрема й оперувати людей, у яких діагностовано онкологічні захворювання. Тому сюди дедалі частіше звертаються по допомогу не тільки військовослужбовці, але й цивільні особи.

За 18 років функціонування відділення його начальник полковник медслужби Богдан Кучер зумів створити згуртований і дружний колектив однодумців. Ось уже тривалий час разом із ним нелегку, але затребувану життям «госпітальну вахту» несуть заслужений лікар України В'ячеслав Горохов, майор медичної служби Костянтин Гержик, медсестри вищої категорії Валентина Чорна та Галина Берневик.

Зовсім недавно цей колектив відсвяткував своє новосілля на новому місці, де раніше ташувалася клініка щелепно­лицьової хірургії. Тепер у торакальних і абдомінальних хірургів будуть окремі, а не спільна операційна. А отже, допомога людям подаватиметься ще оперативніше й ефективніше.

Самому Богданові Максимовичу до труднощів і налагодження лікувального процесу на новому місці не звикати. Адже складнішу школу, – школу становлення відділення, – він уже проходив. Надійною підмогою став досвід професійного становлення – від студента мед­училища – до начальника відділення й досвідченого хірурга. А додають сил і впевненості підсумки успішно проведених операцій і, звичайно ж, слова вдячності від людей, яким він і його колеги допомогли перемогти тяжку недугу.

Віктор МАМОНТОВ,

В'ячеслав ДІОРДІЄВ

Його знає вся Концеба

Руслана Южакова у селі Концебі знають усі, хоча він і не місцевий. До нього звертаються і дорослі, і малі. Більшість мешканців вважають його сімейним лікарем, для малюків він – як добрий лікар­Айболить. Р. Южаков любить свою професію, і допомогати людям для нього стала справою життя.

Уже сім років Руслан Павлович головний лікар у селі. Нині він завідує сільською лікарською амбулаторією загальної практики сімейної медицини. Так перепрофільований колишній фельдшерсько­акушерський пункт. Під керівництвом Р. Южакова – п’ятеро медпрацівників. Вони обслуговують близько двох тисяч жителів. Навантаження велике, адже доводиться здійснювати подвірні обходи, виїздити на виклики до хворих. Ускладнюється робота тим, що в СЛА немає транспорту. Тож завідувач на виклики до пацієнтів їздить власним мотоциклом, а патронажна сестра – велосипедом.

Нині амбулаторія розміщена у конторі товариства «Відродження». Зрозуміло, в орендованому приміщенні відчуваєш себе квартирантом. Тому Руслан Южаков при розмові висловив бажання мати власні «хороми». Неодноразово обмірковував це питання з сільським головою Олександром Тітієвським. Для поліпшення умов роботи сільських медиків за програмою «Народний бюджет» виділено з місцевого бюджету 35 тисяч гривень.

– Незабаром у нас працюватиме бригада медиків райлікарні, вони провадитимуть медичний огляд за програмою «Народний мед­огляд». Ми роз’яснюємо людям, щоб вони сповна використали надану можливість перевірити стан свого здоров’я, – розповідає Руслан Павлович. – Спасибі нашому губернатору Едуарду Матвійчуку, що потурбувався про сільських людей, адже ця кампанія проходить за його ініціативи та за його підтримки. Це дуже потрібно як для профілактики, так і вчасного виявлення та лікування захворювань.

Навчався Руслан Южаков фельдшерській справі у Котовському медичному училищі, а сам родом із сусіднього міста Балти. Та працювати вирішив у Концебі. Вважає, що йому поталанило. Адже тут мешкає рідня, знає це село з дитинства. Отож працювати фельдшеру тут приємніше, а водночас і відповідальніше.

Тетяна СТОРЧАК,

власкор «Одеських вістей»,

Савранський район