Віхи минувшини
l 1960 – 1970 роки – у більшості сіл Ізмаїльського району здані в експлуатацію будинки культури.
l 1964 рік – відкриття триповерхового будинку Палацу культури на 700 посадкових місць у селі Кам’янці.
l 1986 рік – газифіковано перший населений пункт на Ізмаїльщині – село Кам’янку.
l 1988 рік – у селах району стає до ладу АТС.
l 09.05.1991 рік – у селі Кам’янці відкривається Палац спорту, аналогів якому, мабуть, немає в усій сільській місцевості Одеської області. У Палаці спорту – сучасний басейн, чудові ігрові зали. Також при Палаці спорту є добре облаштований комфортний готель.
Сьогодення: координати перетворень
l Газифіковано села Стара Некрасівка, Броска, Матроска, Каланчак та Утконосівка, сел. Дунайське. На фінальній стадії – газифікація сіл Саф’яни та Багате.
l У селі Ларжанці побудована сучасна школа на 400 навчальних місць.
l У селі Матросці при загальноосвітній школі відкрито комунальний заклад Ізмаїльської районної ради «Матроський дошкільний навчальний заклад».
l За рахунок фінансування із обласного та районного бюджетів у селищі Суворовому та селі Озерному відремонтовано будинки культури.
l Завдяки цільовому фінансуванню із обласного та районного бюджетів у селищі Суворовому зуміли вдихнути нове життя в колишній дитячий садок «Сонечко». Тепер тут в упорядкованому двоповерховому приміщенні розташовується Ізмаїльський районний притулок для дітей «Гніздечко».
l Цього року в районі намічено також спорудження школи в селі Комишівці, реконструкція та ремонт
12 дитячих садків і 16 шкіл.
l На суму у майже 1,7 млн грн буде зроблено ремонт та переоснащення медичних закладів.
l 9,6 млн грн буде освоєно при ремонті 12 автомобільних доріг.
Ровесниця області
Вербне жіноче щастя
У Ганни Василівни Станкової, якій 14 січня саме виповнилося 80 років, видалося довге, насичене всілякими – і драматичними, і радісними – подіями життя.
Перші тридцять років Ганна Василівна прожила у своєму рідному сільці Лужниці Калузької області. Усього в батьків було восьмеро дітей (Ганна народилася четвертою). Дитинство, як за тими голодними невлаштованими часами, видалося складне, тим більше, що на десятому році її життя почалася Велика Вітчизняна війна. Спогади про війну дотепер є для Ганни Василівни не лише найхвилюючішими, але, мабуть, й найболіснішими. Адже з травня по липень 1942 року вона разом з матір’ю перебувала в концентраційному таборі. Поруч із її сільцем розташувалися знамениті партизанські Брянські ліси. І її односільчани були активними учасниками партизанського руху. Вони, якщо самі й не воювали в загоні, то допомагали партизанам усім, чим могли. Фашисти не дарма вважалися ворогами найжорстокішими в історії людських воєн. У відповідь вони вирішили діяти кардинально – було проведено каральну операцію. Усе чоловіче населення сільця (а це 70 дідів та 15 хлопчиків) було виведено за околицю та розстріляне. Усе жіноче населення було направлене до концтабору. Ну, а рідне для Ганни Василівни сільце було зовсім спалено. Відбудували його вже лише після закінчення війни.
На Ізмаїльщину Ганна Василівна переїхала у далекому 1962 році. Того року її майбутній чоловік Іван Гаврилович Станков приїхав до них у село в гості до свого товариша по службі. І так вийшло, що додому він вже повернувся із дружиною. У шлюбі народилося троє дітей: двоє синів та одна донька. Ганна Василівна говорить, що із чоловіком вони прожили гарне життя: родина в них була дружною та міцною. В усіх дітей склалися долі. І хоча чоловік помер ще у 1996 році, Ганна Василівна вважає, що, як і раніше, вони духовно разом, тому що вона щодня веде з ним внутрішній діалог і ділиться абсолютно усіма своїми думками.
Її виробничий стаж у багатянському колгоспі «Знамя коммунизма» склав майже тридцять років. І практично усі ці роки вона пропрацювала в одній і тій же городній бригаді.
Жилося в Багатому Ганні Василівні завжди добре. Усе тут їй припало до душі: і природа, і люди. А взагалі Станкова вважає, що найголовніше для жінки – це сімейне щастя та здоров’я дітей. Адже, як говорила ще її мама: жінка – вона як верба – де пустить коріння, там їй і до вподоби живеться. А от чоловік обов’язково повинен залишатися жити на своїй малій батьківщині. Адже головне для нього – продовжити свій рід на землі предків.
Вагомість слова та вчинку
Герой України Володимир Деонисович Видобора розпочинав свій трудовий шлях механізатором у сільгосппідприємствах, потім став головним інженером найбільшого овочівницького господарства південної зони Одещини. У 1983 році В.Д. Видобора очолював радгосп ім. Калініна у Старій Некрасівці. Через 12 років радгосп був перетворений на колективне сільгосппідприємство (КСП «Агрокомпанія «Свобода»), а ще через два роки – на акціонерне товариство «Агрокомпанія «Свобода», де панують диктатура технології, активна та плідна співпраця з провідними селекційногенетичними центрами країни і зарубіжжям, впровадження сучасних форм і методів землеробства.
«Свобода», очолювана цією мудрою та далекоглядною людиною, реформатором, перетворилася на школу передового досвіду для хліборобів і тваринників Придунав’я, на агроформування, де щороку збирають одні з найвищих урожаїв зернових в області і, відповідно, у районі. Його талант передбачення дозволив організувати виробництво так, щоб зберегти весь майновий потенціал – техніку, землі, людські ресурси. Адже давно доведено, що міцне монолітне підприємство завжди найстійкіше та найефективніше.
Вокальний ансамбль із родзинкою
Впевнений, що мало хто на Ізмаїльщині не чув про народний чоловічий вокальний ансамбль «Катлабухські голоси». Цікаво, що спочатку він був створений як тріо ще в далекому 1972 році. Склад учасників поступово розростався, і, починаючи із середини 90х років, його незмінна кількість становить 12 вокалістів. До речі, звання «Народний» колектив удостоєний ще у 1987 році. Керівником ансамблю та його хормейстером є Степан Пінтійський, концертмейстером – Михайло Владінов.
Колектив переважно виконує народні пісні: болгарські, українські, російські, грузинські, польські. Родзинка ансамблю в тому, що, виконуючи ту або іншу народну пісню, його учасники не лише незмінно переодягаються у відповідні національні костюми, але й грають на сцені щось на зразок маленької вистави. І коли бачиш, з яким натхненням вони виступають на сцені, то розумієш, що в душі кожного з учасників не лише співак, але й артист.
Самобутній та талановитий ансамбль має заслужений успіх не лише в себе на малій батьківщині, але й далеко за її межами. Географія поїздок «Катлабухських голосів» досить велика: Южне, Київ, Донецьк, Польща, Болгарія, Румунія. Ансамбль – дипломант багатьох міжнародних конкурсів.
Бліц-опитування
За що я люблю
свій рідний край?
Олексій Пилипович Греков, художній керівник Будинку культури села Багате:
– Я дуже люблю Ізмаїльщину, і особливо своє рідне село Багате. Напевно, витоки моїх почуттів слід шукати в неймовірно гарній природі та самобутній культурі нашого багатонаціонального краю. Адже ще із дуже ранніх дитячих років мені подобалося гуляти безмежними весняними полями. І особливо одразу ж після дощу, коли заплакане небо починає усміхатися. У ці моменти ясно усвідомлюєш, що природа після зимової сплячки нарешті посправжньому оживає і річний цикл знову починає свій біг.
Ще мені подобається, що в нашому селі свято шануються народні традиції та звичаї. Так, наприклад, у Багатому, де переважно мешкають болгари, завжди з розмахом святкується Георгіїв день. Дружний колектив нашого Будинку культури, а також інші активісти села, переодягнувшись у національні костюми, з піснями й танцями обходять будинки своїх односільчан. Також згідно із традиціями цього свята на березі лиману багатянці в надії на гарний урожай проводять обряд викликання дощу.
З раннього дитинства я зріднився із цією землею, її культурою. Мені тут усе до вподоби. І я всім серцем люблю свою малу батьківщину – село Багате. І впевнений, що ні за які багатства світу ніколи б не змінив свого місця помешкання.
До речі, у мене навіть є вірш, у якому я спробував висловити свої почуття до моєї батьківщини:
Богатое!
С самого раннего детства
Родину мне подарили в наследство.
Сада весеннего цветенье,
Чтобы не погибли мои мечтания,
Чтобы мысли мои, словно вольные птицы
Не знали предела, не знали границы…
ДмитроГеоргійовичПейчев, головнийспеціалістізпитаньвнутрішньоїполітикиапаратуІзмаїльськоїрайдержадміністрації:
– Так склалося, що усе своє життя я прожив в одному з найкрасивіших сіл Ізмаїльщини – Кирничках. Тут пройшли мої дитячі та шкільні роки. І, насамперед, цей час асоціюється в мене зі світлою пам’яттю про моїх батьків та вчителів, які заклали ті підвалини особистісної і духовної бази, багато в чому завдяки якій я намагаюся й до сьогоднішнього часу йти по життю твердою ходою.
Також тут, у селі, пройшли перші уроки мого трудового виховання. Після закінчення школи я став працювати в рідному колгоспі. Відзначу, що в Кирничках завжди були сильні хліборобські традиції. Наприклад, за часів моєї молодості ми майже на рівні змагалися з колгоспом із сусіднього села Кам’янки, де тоді головував легендарний Герой Соціалістичної Праці Микола Миндру.
Мене так виховали, що я й дотепер твердо переконаний, що без щирого бажання трудитися людина не може бути посправжньому щасливою. Тому після служби в армії я повернувся до рідного колгоспу. Це давало мені відчуття спільності з усією громадою, а також ні з чим не зрівнянне почуття причетності до розвитку рідних серцю та душі Кирничок.
І я дуже пишаюся, що завдяки довірі односільчан мені пощастило кілька скликань попрацювати на посаді сільського голови. І хоча надалі життя розпорядилося таким чином, що зараз я працюю в апараті райдержадміністрації – своїй малій батьківщині я не зраджую і, як і раніше, живу в Кирничках.
У 2014 році наша громада відзначить 200річчя заснування села. Впевнений, що ця дата буде відзначена на гідному рівні. Адже ми славимося не тільки трудовими, але й спортивними, культурними традиціями. У Кирничках є й знаменита футбольна команда, і сильні борці, і самобутні талановиті артисти Будинку культури.
Олег КОЛЄВ,власкор «Одеських вістей»
