Незвичайним буде цього разу наш «Молодіжний квартал». Не будемо просити коментарів у фахівців, обійдемося без прикладів з життя зірок. Візьмемо епізоди з життя молодих людей, навівши кілька прикладів з їхнього ж життя. Такі собі штрихи до портрета сучасної молоді. Цікаво, що за картина вийде.
Потиличник не за адресою
Уявіть собі сучасний одеський дворик на Молдаванці. Тепер через різноманітні надбудовиприбудови він втратив колишню чарівність, і люди живуть практично вікно до вікна.
У нас люблять говорити, що двір молодий. Мається на увазі, що багато молоді. Справді, кілька господарів здають квартири молодим людям. Нарахувала сімнадцять юнаків і дівчат.
Отже, літній вечір. Вікнадвері навстіж розчинені. Спека. На порядку денному – футбольний матч Україна – Англія. З кожного телевізора чути голос диктора. Хоч сиди у дворі і слухай.
Перший тайм пройшов відносно спокійно. Зате другий… Гол англійця Уейна Руні викликав не лише болісну гримасу тренера української збірної, але й шквал… добірного мату моїх молодих сусідів. Проте, він здався мені дитячим жартом, коли трохи пізніше чистий гол нашого гравця не зарахували…
Які вигадливі словоформи, який багатий синонімічний ряд, яка експресивність, емоційне забарвлення! Це вам не «ок» або «норм» на всі випадки життя. Уміють же, коли хочуть. Шкода лише, що таке «багатство» їхньої мови стосується тільки вуличної лексики.
Ято хай, пообурювалася і знову повернулася до футболу. А от трирічного хлопчика з першого поверху було щиро жаль. Адже у садку таким словам не навчають. От він і просив потім пояснити, що це означає, за що одержував потиличники від батьків за «погані слова». Хоча ляпасів заслужили інші.
А тепер подумки переносимося в уже знайоме читачеві болгарське містечко Габрово. Теж у розпал «євробезумия».
Змальовую картинку. Студентський гуртожиток для іноземних студентів. Любителі футболу виносять на вулицю телевізор. Усі охочі, прихопивши пиво (до «пінної» теми ми ще повернемося), приєднуються до перегляду. А охочих набралося достатньо. Підійшли і деякі учасники нашої української групи. Матч Португалія – Іспанія. Як ви пам’ятаєте, півфінал. Слід відзначити, що серед глядачів були вболівальники обох команд.
– Який би не був результат гри – наслухаємося зараз і болгарського мату, – пам’ятаючи про одеський перегляд, ділюся думками з одногрупником.
Помилилася. Тобто пристрасті кипіли. Кожен небезпечний момент супроводжувався криками і вигуками фанатів з різних таборів.
– Звідки в тебе ноги ростуть?! – хапаючись за голову, запитує у футболіста, що втратив м’яч, студент Божидар.
– Звідки треба, звідти і ростуть, – весело відгукується вболівальник командисупротивника. – Не сподівайся на нього. Йому ще під столом бігати треба, а не на полі.
– Краще б вони звідти не виросли, – продовжує злитися студент.
Лаялися юнаки. Але не сипали добірною лайкою! Якби були поруч діти, я б не переймалася, що завтра вони одержать потиличники, уточнюючи значення того або іншого нецензурного слова.
А Дарині не спиться
Зовсім дику, на мій погляд, історію нещодавно розповіла знайома дівчинастудентка Дарина (з етичних міркувань ім’я змінено). Їй 19 років, вона навчається на другому курсі одного з одеських вузів. Живе з батьком та його дамою серця. Взаємини з батьковою пасією не склалися. Дівчина вирішила піти працювати, щоб мати можливість винаймати житло окремо. Добре що батько погодився допомагати доньці фінансово, бо студентської стипендії катастрофічно не вистачає. Дарина перевелася на заочне відділення, влаштувалася офіціанткою до однієї з одеських піццерій, найняла квартиру.
– Графік роботи дуже складний: доба на роботі, доба вдома, – скаржиться дівчина. – Не встигаю доладно нічого: ні вирішити якісь проблеми, ні нормально відпочити.
Через якийсь час тато приголомшив Дарину ще однією звісткою: він більше не стане виділяти їй грошей.
– Стипендію я втратила, коли перевелася на заочку. На гуртожиток теж розраховувати не випадає. Там для стаціонарників місця мало, на головах одне в одного сплять. Я й не намагалася ніколи туди потрапити. Умови страшні. Один умивальник і туалет на весь поверх. А це, як мінімум, чоловік 50 – 60. Душ – взагалі окрема історія, шість кабінок на весь гуртожиток. Тепер потрібні гроші на найману квартиру та навчання. Де їх взяти? Вже ні їсти, ні спати не можу, – заламує руки студентка.
Вилучимо моральний бік теми батьків та дітей (або повернемося до неї в іншому матеріалі) і перенесемося на деякий час до невеличкого містечка в центральній частині Болгарії – Габрово. Про поїздку до столиці болгарського гумору, організовану Всеукраїнською громадською організацією «Конгрес болгар України» та Габровським технічним університетом, ми писали у попередніх номерах (див. «ОВ» від 19.07.2012 та від 26.07.2012).
Отож, у Габрово я випадково познайомилася зі студенткою університету з гарним іменем Емілія, яка мешкала в тому ж гуртожитку, куди нас оселили. Болгарка із задоволенням погодилася розповісти про життябуття.
– Середня стипендія становить 150 левів. Плата за гуртожиток коливається близько 40 левів на місяць. На харчування йде приблизно 85. Решту витрачаю на свій розсуд.
Розмова наша відбулася в неділю. Дівчина саме рушала до парку трохи прогулятися, впорядкувати думки. Наступного дня вона мала складати іспит із непростої дисципліни. Я здивувалася її спокою.
– А чого боятися? – дивується Емілія. – Я ходила на заняття, матеріал знаю. Крім того, немає сенсу зараз намагатися вивчити те, що не далося протягом семестру.
Якось не клеїлося це з картиною, яку я запам’ятала зі свого студентства і наслухалася від нині чинних «гризунів науки», які намагалися саме в останній день «надихатися перед смертю».
Тепер щодо гуртожитків.
Минулого року мені вдалося побувати у студентському містечку ВармінськоМазурського університету в Польщі. Попросилася подивитися студентський гуртожиток. Зайшла навмання до кімнати. Один зі студентів щось кашоварив на маленькій кухоньці, другий спав. У будинку для студентів (так називають у Польщі гуртожитки) блокова система. Дві кімнати, у кожній – по два мешканці. Є кухня та крихітний санвузол. Усе новеньке й чисте.
Італієць російського походження Мартин та його сусід, англієць Джон, навчалися на той час на третьому курсі. Про підробітки вони не замислювалися. Говорили, стипендії вистачає на те, щоб заплатити за гуртожиток, їжу та навіть на оплату різних курсів і тренінгів за інтересами.
Євросоюз, скажете ви. І частково матимете рацію.
Який же стан справ в країнах, де ЄС ще не так «наслідив». Пропоную повернутися до гуртожитку, у якому живе вже знайома нам болгарка Емілія. Студенти теж живуть у блоках. Але трохи інакших. У кожному з них – кімната, розрахована на трьох мешканців. Є невелика ванна та малюсінька вітальня. Така собі однокімнатна квартирка без кухні. Кухня одна на поверсі, на всіх. Причому такі ж умови були й двадцять років тому.
Отже, не на заморські кошти університети облаштовували та облаштовують свої філії й інші установи.
Студенти переважно харчуються в їдальні, розташованій на першому поверсі гуртожитку.
До речі, цілком пристойно пообідати там можна за три леви. Це – п’ятнадцять гривень. В одеській же студентській їдальні ситний обід коштує мінімум двадцять п’ять гривень («ОВ» писали про це. Див. номер від 22.11.2011).
Більше того, у болгарському гуртожитку є ще одна цікава послуга. За п’ять левів вам можуть випрати, висушити та погладити речі. Дорого? Будь ласка, можете просто віддати в прання та сушіння за три з половиною лева. Мрія. Чи не правда? Особливо для юнаків. Особливо, коли треба випрати гору одягу або постільної білизни.
Можна забрати не ваші пляшки?
– Уявляєш, іду сьогодні вулицею. Попереду молоде подружжя. І сваряться вони на чому світ стоїть. Гучно лають одне одного, зовсім не звертаючи уваги на те, що на жвавій вулиці вони зовсім не самотні. Неприємно стає від того, що люди настільки не поважають одне одного, обливають брудом на очах перехожих, – розповідає мій знайомий.
Сідаємо на одну з лав, розташованих уздовж тротуару, і розмовляємо далі. Майже одразу до нас підходить миловидна бабуся і зовсім несподівано запитує:
– Можна забрати ваші пляшки?
Лише зараз помічаємо, що під лавою стоять чотири пляшки зпід пива.
Почервонівши, починаємо переконувати, що це не наше.
– Так можна чи ні? – запитує жінка похилого віку, пропускаючи повз вуха виправдання.
Зрозуміло, дозволяємо їй забрати тару. Ще довго переглядаємося, намагаючись позбутися неприємного почуття.
Що заважало молодим людям, які випили це пиво, викинути пляшки у урну, яка стоїть за десять метрів від лави? Крім того, через дорогу сміттєві баки. Але навіщо заморочуватися, коли можна просто залишити їх там, де пили.
У Болгарії молодь теж п’є пиво. Але якось цивілізовано, чи що. За 12 днів, проведених у Габрово, я жодного разу не побачила такої картини, як на одеській вулиці. Жили ми, як ви вже знаєте, у студентському гуртожитку. Можете не вірити – жодної пляшки біля лав не було. Коли дві урни біля входу наповнювалися, тару відносили до сміттєвих ящиків, розташованих за гуртожитком. Навряд чи це небажання щось пояснювати якійсь бабусі, яка збирає тару, – таких я там взагалі не бачила.
Кажу все це зовсім не до того, що наша молодь найнеохайніша, найпитущіша, найлайливіша…
Ні.
І чи так в усьому винні молоді люди? Не таємниця, що багато хто з них міг би не боятися сесій, бо сумлінно відвідував усі заняття. Але чомусь бояться.
Студентам належить жити в обладнаних гуртожитках, добре навчатися і одержувати гідну стипендію. А не рвати шевелюру, де б заробити грошей, щоб не просити у мами з татом. Але виходить не так.
Щоб українці Дарині набути впевненості, як у болгарки Емілії, нашій державі і суспільству потрібно ой як далеко піти. Уперед, звичайно.
А юнаки та дівчата теж можуть дещо важливе зробити. Не смітити. Не матюкатися так, що вся вулиця чує. Не грубіянити. Молоді люди, пам’ятайте: країна – це не абстракція, створена у вищих сферах. Країна – це ви.
