Не смейте забывать учителей!
Они о нас тревожатся и помнят.
И в тишине задумавшихся комнат
ждут наших возвращений и вестей.
Им не хватает этих встреч нечастых.
И, сколько бы ни миновало лет,
слагается учительское счастье
Из наших ученических побед.
А мы порой так равнодушны к ним:
под Новый год не шлем им поздравлений.
А в суете иль попросту из лени
не пишем, не заходим, не звоним.
Они нас ждут. Они следят за нами
И радуются всякий раз за тех,
кто снова где–то выдержал экзамен
на мужество, на честность, на успех.
Не смейте забывать учителей…
Андрей ДЕМЕНТЬЕВ
Чотири дипломи та кіт у кабінеті
Перше, що, а точніше, кого я побачила, зайшовши до кабінетудиректора Одеської школи–інтернату № 87 для дітей, у яких слабкий зір,Аліси Дашковської, був величезний кіт. Як з'ясувалося, кличка його Наум. Для друзів просто Ньома. Він зовсім спокійно розлігся на дивані й мирно спав, доки ми розмовляли. Тихо. Щоб не заважати йому.
Аліса Вікторівна посіла посаду директора у квітні цього року. Молода та активна дівчина здобула декілька фахів і стала наймолодшим директором освітнього закладу в області.
– Алісо Вікторівно, поставлю неминуче запитання – як вдалося одержати чотири спеціальності до 22 років?
– Шістнадцятирічною я заявила батькам, що хочу навчатися в гарному університеті. Обирала між МДУ та юридичним вузом. А в підсумку вступила до Київського національного університету культури та мистецтва на спеціальність «Ме–неджер готельно–ресторанного бізнесу». Тоді саме відкрили в Одесі філію.
– Як це по–жіночому…
– Потім закінчила Одеський національний університет імені Мечникова за фахом «Між–народні економічні відносини». Доки навчалася, влаштувалася до школи–інтернату бі–б–ліотекарем. Потім довірили вести танцювальний гурток. Через якийсь час з'явилася вакансія на посаду педагога–організатора, але потрібно було одержати відповідну освіту. Тоді я вступила до Південноукраїнського національного педуніверситету імені К.Д. Ушинського на факультет іноземних мов. Потім мені запропонували стати за–вучем нашої школи–інтернату. Опанувала специфічні методи роботи з дітьми з порушенням зору в Національному педагогічному університеті імені М. Драгоманова в Києві на кафедрі тифлопедагогіки. Такий вийшов ланцюжок. У квітні цього року на сесії Одеської обл–ради мене затвердили директором нашої школи–інтернату.
– А такий юний вік не зава–жає в роботі? Як пра–цівники ставляться до того, що ними керує молода дів–чина?
– Так вийшло, що за три роки я пройшла від посади бібліотекаря до директора закладу. І чудово усвідомлюю те, чого вимагати від усіх наших працівників, починаючи від технічного працівника до за–вуча. Ніколи не відчувала упередженого до себе ставлення через свій вік. Крім того, мені дуже допомагає попередній директор Людмила Анфінова. До речі, вона – моя бабуся. У нас педагогічна династія. Прабабуся та прадідусь з боку матері були педагогами. Мама теж багато років вчителювала у цій школі.
– Був страх перед такою відповідальною посадою?
– Ви знаєте, ні. Дуже допомогло те, що я працювала тут завучем. Я чітко усвідомлювала, що зможу і мені усе вдасться. Немає нічого неможливого у двадцять два роки.
Я гадаю, що така впевненість – «спадщина» від бабусі (смі–ється). Вона стала директором 25–річною.
– Алісо Вікторівно, для того щоб у підвладному закладі було сучасне устаткування, потрібно вміти переконувати чиновників. Для цього, не будемо кривити душею, необхідно мати певний на–бір якостей. Ви створюєте враження дуже відкритої, щирої людини, якій вони не властиві…
– Просити ніколи не соромно. Тому що просиш не для себе, а для дітей. Коли провадяться відкриті уроки з використанням мультимедійної дошки та чітко помітні результати корекційно–компенсаторної роботи, яких домоглися за допомогою цих технологій, – з'являється розуміння (причому в усіх: спон–сорів, фахівців, кураторів), що допомогу надано не даремно.
Більше того, ми бачимо, що діти, вийшовши зі стін на–шої установи, здобувають вищу освіту, працевлаштовуються. Наприклад, один з наших випускників – Анатолій Пуя – співає зараз в Одеському національному академічному театрі опери та балету. Багато наших випускників вступили і успішно закінчили Одеський коледж зв’язку та інформатизації ОНАЗ ім. Попова, Одеський морський коледж технічного флоту від Одеської національної морської академії, морське училище рибної промисловості. Це, звісно, не весь перелік.
– Ви – це образ такої су–часної європейської вумен, котра побудувала кар'єру. Відчуваєте себе успішною жінкою?
– Безумовно, у мене є якісь досягнення. Але сказати, що пишаюся якимось особливим статусом, я не можу. Мені подобається моя робота, колектив, у якому я працюю, діти, яким ми допомагаємо, виховуємо. Я одержую від своєї діяльності задоволення, не замислюючись про те, якою жінкою є: досягла певного рівня чи ні.
– А у вихідні як відволі–каєтеся?
– Дуже люблю кататися на ко–нях. Ці тварини асоці–ю–ються в мене зі спокоєм, урів–новаженістю, помірністю.
– Коні? Вибачте, а як же… кіт?!
– Наум іноді допомагає за–спокоїтися та розслабитися. Це дуже… щирий кіт! Його приніс один з наших сторожів ще маленьким кошеням. Наум знає, коли я приходжу на роботу, і чекає на мене біля дверей. Я його пускаю. У нього тут мисочка своя є і, звичайно, диван. Увечері виходить на свої прогулянки. Можливість поспостерігати за сплячим котом або просто погладити його посеред динамічного робочого дня – просто порятунок. Неймовірний релакс!
– Дякую за бесіду.
Христина Вієр,«Одеські вісті»
Тендітна
і впевнена в собі
Здається ще вчора пролунав перший дзвоник, а надворі вже жовтень утрушує землю золотавим листям. Тендітна Тетяна з легкістю крокувала до рідної школи. Впевнена у своїх силах, вона ні секунди не шкодувала, що після закінчення вузу повернулася до рідної Кремидівки, аби тут реалізувати свої знання, набуті в університеті.
Тетяна Супрович була здібною ученицею. З першого класу вона виказувала велику жагу до навчання і врешті закінчила школу з відзнакою. До речі, як і її сестра–близнючка Катерина. Доля подарувала дівчині вибір: вона пройшла іспити одразу у два вузи, проте обрала фахи учителя початкових класів і практичного психолога. Натомість її сестра стала фізиком, нині навчається в аспірантурі.
Пропрацювавши рік, Тетяна Супрович остаточно переконалася в тому, що її вибір був правильним. Любов до дітей та школи Тетяна, певно, успадкувала від матері Ірини Василівни Чанчич, яка вже чверть століття трудиться на педагогічній ниві в Кримидівській ЗОШ.
Щойно влаштувавшися на роботу, молодий спеціаліст відразу почала брати активну участь у житті школи. Нещодавно на батьківських зборах Тетяна виступила з презентацією «Різний вік – різний підхід». Вона не просто виконує завдання керівництва, а розробляє власні методики і плани, які пропонує на широкий загал.
– Більшість з них вже вдалося реалізувати, – з радістю розповідає психолог.
Вона дуже відповідально ставиться до обов’язків, адже це доволі непростий напрям. Проблеми різновікових груп, непередбачувані випадки змушують увесь час поглиблювати знання. У початкових класах Тетяна лише заміняє вчительку, бо зрозуміла: якщо візьме першокласників, то обов’язково мусить бути з ними чотири роки. Можливо, за цей час у неї буде власне маля.
– Я люблю дітей. Мені дуже подо–бається працювати психологом. Часто ці знання допомагають у житті, – підкреслює співрозмовниця та додає, що по допомогу до неї звертаються і учні, і вчителі. Вона подає допомогу, розряджає ситуацію, розв’язує певні кон–флікти. Як правило, проблеми починаються з дрібниць. Щоб запобігти небажаним ситуаціям, спеціально для вчителів один раз на тиждень проводиться година психології.
Життєве кредо молодої жінки – саморозвиток, пошук та пізнання нового. Слід зазначити, що Тетяна неординарна особистість, має чимало талантів, які успішно розвиває та застосовує у роботі. Вона полюбляє шити, плести шпицями та гачком, вишивати, малювати та співати. Як то кажуть, коли людина обдарована, то вона обдарована в усьому. В цьому я пересвідчилася на власні очі: елегантна сукня, в яку була одягнена співрозмовниця, справді заслуговувала похвали.
Це лише один приклад. Цікаво також, що її роботи стильні, сучасні та із натуральних матеріалів. Не раз вона дивувала своїх друзів ексклюзивними подарунками. Нині Тетяна вчиться грати на гітарі. Хобі допомагає їй у роботі, адже з дітьми доводиться знаходити спільні інтереси, або вміти за допомогою гри чи малювання коректувати емоційну сферу. Вивчення психології значно відображається в Тетяниному характері. Вона стримана і й виважена. Шукає насамперед причину проблеми, коли та виникає.
На запитання, що для молодого вчителя потрібно передусім, Тетяна відповіла однозначно – хороша база знань, бо в разі їх відсутності про жоден авторитет не може йтися.
– Для дітей можна бути авторитетом лише завдяки власному прикладу, – зазначає співрозмовниця.
Тетяна – молодий спеціаліст і не має великого досвіду, але вона має дещо більше – мудрість, віру в серці та добрі помисли, якими щедро ділиться з людьми.
Наталія САМОЙЛЕНКО,власкор «Одеських вістей»,Комінтернівський район
