(Закінчення. Початок на 1–й стор.)
Мимоволі згадуються слова І.В. Ґете (1749 – 1832), німецького поета, мислителя: «Місця, де жила видатна людина, священні: через сотні років звучать її слова, діяння онукам». Нам це висловлювання дороге. І місце, де жив О.С. Пушкін в Одесі, – священне.
Та чи довго нам ще чекати на результати численних експертиз стану музею, складання кошторисів? А ще: ремонт готелю «Бристоль», розташованого поруч, суттєво вплинув на стан музею.
У липні наступного року у нас буде відзначатися кругла дата – 190 років з часу приїзду О.С. Пушкіна до Одеси, точка відліку тим «усього тринадцятьом місяцям»! Але – безсумнівно права авторка листа до Пушкіна (26 грудня 1833 г.), що Одеса – «місто, у якому Ви жили і яке завдяки Вашому імені увійде до історії»! Багато народилося, жило, творило в Одесі людей, якими ми маємо право пишатися, яких маємо право любити. Але – моє глибоке переконання! – рівноцінних немає!
І що ж, знову доведеться червоніти, як довелося перед послом Франції, який відвідав музей цього літа, перед іншими гостями, зокрема працівниками музеїв О.С. Пушкіна в інших містах, що гідно приймають нас, а ми от прийняти їх – «неспроможнi, бо – незаможнi». А можливо, – ми просто здобули незалежність – від почуття обов’язку перед минулим і майбутнім, від совісті?
– Чим я можу допомогти вашому музею? – якось запитала директора музею рядова відвідувачка.
І ось у музеї відбулася програма нещодавно відкритої тут Музичної вітальні (ведуча – викладачка, випускниця консерваторії, лауреатка – Гран–прі – Всеукраїнського фестивалю романсів «Осіннє рандеву» Тетяна Якимова). Студенти і викладачі училища ім. К. Данькевича порадували присутніх виконанням класичних вокальних творів зарубіжних композиторів. На попередньому заході – вітчизняних. Гідне починання, але не про нього я сьогодні.
А про те, що цей захід (нудне слово!) був першим щодо завершення ремонту деяких приміщень музею (двох кабінетів, коридору, туалету; вставлено нові три вікна). Гроші на ремонт щодо складання кошторису виділила… «просто одеситка»! «Я – одеситка, – сказала вона, – і цим пишаюся!» У розмові зі мною вона попросила: «Не називайте імені!»
І, щоб не залишити ім'я забутим, я все–таки прошу зрозуміти і вибачити, називаю його: Лілія Сергіївна Александрова. Скромна викладачка англійської та німецької мов, яка понад 30 років працювала в ОНУ ім. І.І. Мечникова, зробила собі такий от подарунок до ювілею. 16 грудня їй виповниться 85 років.
Повірте: ніякої розкоші немає в її оселі і, напевно, знайшлось би, куди вкласти гроші. І як радісно, як світло від свідомості: ні, не все – «шляхетне, безкорисливе, усе, що піднімає душу людську», пригнічене «невблаганним егоїзмом і пристрастю до розкошів (comfort)» – у нас! І не буде пригнічене, на відміну від підміченого О.С. Пушкіним у хваленій американській демократії з «її огидним цинізмом» («Джон Теннер», 1836).
Спасибі Вам, дорога Ліліє Сергіївно, низький уклін! Хай береже Вас Господь!
Друга неділя грудня цього року припала на 9 число. Це – нове свято в Україні: День благодійності. Давайте ж творити добро.
