«ОВ» вже не раз писали про людей, що відбувають покарання в місцях ув’язнення. Хто допомагає їм, і чи допомагає хтось взагалі? Про це – бесіда з президенткою благодійного фонду «Підтримка дискримінованих груп», членкою Громадської ради при Державному управлінні пенітенціарної служби в Одеській області Тетяною Петровою.
– Тетяно Гаррієвно, щоб читачеві було зрозуміліше, поясніть, хто належить до так званих дискримінованих груп.
– Так ми називаємо людей, які з тих чи інших причин не мають рівних прав порівняно з іншою частиною суспільства. До таких належать насамперед колишні ув’язнені й ті, хто сьогодні перебуває в місцях позбавлення волі. Зараз ми тільки починаємо гуманітарний рух стосовно прав цих громадян. Це ще дуже боязкі кроки, бо ментально наше суспільство до них не цілком готове. Проте ці кроки робити потрібно, бо є безліч проблем, які треба вирішувати.
– Про які саме проблеми йдеться?
– Протягом декількох років я працюю в жіночій колонії. Відвідую жінок раз на тиждень: допомагаю їм звільнитися від почуття провини, відновити загублені зв'язки з близькими, знайти дітей, налагодити листування з ними. Тим, кому нікуди йти після звільнення, хто не має дому, наш фонд допомагає влаштуватися до реабілітаційних центрів, яких дуже мало в нашій країні (ця тема заслуговує окремої проблемної розмови).
Що ж стосується насущних проблем, то дуже важко тим жінкам, у яких немає «зв'язків із волею», вони не одержують жодної допомоги. У цієї категорії засуджених виникають особливі труднощі з придбанням найнеобхіднішого: засобів гігієни, білизни.
Ми неодноразово зверталися по допомогу до адміністрації великих мереж супермаркетів із проханням допомогти нам із засобами гігієни. Результат – нуль. Не бажають допомагати ув'язненим. Добродійність як моральна категорія поки що відсутня у багатьох наших співгромадян. Навпаки, спостерігається здивування: чому я повинен допомагати ув’язненим? Тому ми провадимо роботу як у колонії, так і поза нею. Усе це для того, щоб сформувати лояльне ставлення суспільства до цієї категорії громадян нашої країни. Ми хочемо відродити прощення, милосердя, прагнення допомогти тому, хто спіткнувся.
– У колоніях є вагітні жінки й ті, які народили там дітей. Чи забезпечено їм належні умови?
– У колонії № 74, де я працюю в межах благодійності, справді є мами з дітьми та вагітні жінки. До трьох років діти перебувають у дитячому будинку, що розташований на території колонії. Потім їх направляють до державних дитячих будинків. Задля справедливості треба сказати, що малятам приділяється велика увага, надходить спонсорська допомога. Особливо хочеться відзначити ставлення начальниці колонії Ольги Миколаївни Каракай, яка робить усе можливе, щоб ці діти не знали жодного нестатку. Тобто діткам ми навчилися співчувати, а їхнім матерям – ні. А тим часом невдоволених потреб у них чимало. Мамам, які годують грудьми, вагітним потрібні окреме харчування, вітаміни. З ліками великі проблеми. Держава не фінансує медичні установи при колоніях у потрібному обсязі. І тут просто необхідна підтримка благодійників.
– Ви не перший рік працюєте з ув’язненими. Яку модель поведінки вони обирають, готуючись повернутися на волю?
– Я спостерігаю, як із часом вони щиро каються у своїх вчинках, вирішують розпочати нове життя. Далі виходять за межі колонії – з натхненням, ладні вистроювати щось нове в собі й навколо себе, трудитися. Я запевняю вас, таких багато. Але після звільнення наштовхуються на те, що їх не беруть на роботу, ставляться до них із підозрою. Але ж їм потрібно потрапити в русло нормального життя, створити сім’ю. Та натикаються колишні ув’язнені частіше просто на душевну байдужість, опиняючись начебто й на волі, але разом з тим – ізольованими.
Наше завдання – підготувати суспільство до прийняття цих людей, до розуміння, що той, хто один раз помилився, має право виправитися. Потрібно дати йому шанс, подати руку допомоги.
Ми регулярно провадимо опитування громадськості. Нещодавно з допомогою волонтерів ми провели опитування на дві теми. Перша – «Взяли б ви на роботу людину, що відбула покарання в місцях позбавлення волі?» Друга річ, про яку ми запитували у людей: «Чи готові ви, щоб ваша дитина пов'язала своє життя з колишнім ув’язненим (ув’язненою)?» (Нагадаємо, «ОВ» також проводили бліц-опитування на подібні теми – авт.)
Було опитано по сто осіб. Що стосується першої теми – 61 відсоток респондентів запевнили, що вони взяли б на роботу людину, яка відбула покарання, 39 відсотків – не взяли б. Але слід урахувати, що серед цієї більшості не всі є підприємцями (тобто це люди, які не уявляють, що таке є власна справа, в яку вкладено гроші та за яку потрібно відповідати), тож реальна цифра охочих узяти до себе на роботу такого співробітника, імовірно, ще менша.
– Підтверджую Ваші слова виходячи з власного досвіду щодо опитування підприємців. За завданням редакції обдзвонила декількох одеських бізнесменів. Жоден із них не погодився б прийняти на роботу колишнього ув'язненого. Причини: або неприємний досвід співпраці з ними, або стереотип, що такий досвід неодмінно буде.
– На жаль, цим стереотипом керується переважна більшість громадян. Що стосується другого питання: 70 відсотків категорично були б проти, якби їхнє дитя намірилося пов'язати свою долю з колишнім ув'язненим. 15 відсотків респондентів відповіли, що дивитимуться на родину «тієї людини». Ще 15 відсотків припустили, що ймовірно дозволили б таку злуку.
Люди, які звільняються з місць ув’язнення, потребують того, щоб їх прийняли. І якщо їх не приймають до добропорядного (як ми називаємо) середовища, то що їм залишається? Повертатися в те середовище, з якого вони щойно вийшли, бо вони ізольовані від суспільства, до якого прагнуть потрапити. Вони дискриміновані й вимушені спілкуватися із собі подібними. Від цього програють не тільки вони, але й суспільство загалом.
– Який вихід Ви вбачаєте?
– Це проблема духовності суспільства. Чітко видно, наскільки ми байдужі одне до одного. Як наслідок, маємо проблеми, які сьогодні панують у країні в усіх напрямах – у культурі, в естетиці будинків, вулиць, в економічному становищі, нарешті. Ми ніколи не будемо багаті з такою природою душі.
Тому наше спільне завдання – усіляко сприяти підвищенню духовності суспільства.
– Яким чином? Адже це не вирішиться за день, місяць, навіть за рік…
– Ця проблема справді не вирішується відразу й залежить від безлічі різних чинників. А проте потрібно щодня, щомісяця спонукати в людях любов до ближнього, співчуття, вміння розуміти та пробачати тим, хто спіткнувся, спілкуватися з ними. Ці риси надалі приноситимуть дивіденди всьому суспільству… У вигляді його морального оздоровлення, змужніння, згуртування, духовного очищення, якщо ваша ласка...
