Коли зустрічаюся з працівниками служби у справах дітей райдержадміністрації, то, слухаючи їхні розповіді, по тілу пробігають мурашки. Прикро, але мало не щодня спеціалістам цього підрозділу доводиться стикатися з дитячим болем, відчаєм і сльозами. Адже деякі батьки, отримуючи на своїх кровиночок чималенькі державні соціальні виплати, дозволяють собі геть забувати про свої обов’язки, поводяться аморально, не надто піклуючись про їжу, одяг і тепло для діточок. А замурзані хлопчики і дівчатка, потерпаючи від постійних принижень, все ж таки вважають свою матусю найкращою у світі. Не раз мені доводилося бути свідком вилучення малолітніх із родини – вони з усіх сил тримаються за п’яну матір, але не хочуть їхати до притулку.
Іноді навіть в голові не вкладається: як можна побити маленьку дитину, щоб маля опинилося в лікарні? Так нещодавно вчинила одна, з дозволу сказати, «матуся» із селища Затишшя. А інша «зозуля», скуштувавши вільного життя в Одесі, вирішила відмовитися від двох діточок і написала до служби заяву з проханням позбавити її материнських прав. Жінка розраховувала, що опікунство над дітьми оформить бабуся. А це дає право на отримання від держави майже п’яти тисяч гривень на місяць! Коротко кажучи, грабують нас із вами як можуть. Адже соціальні виплати – це ті податки, які ми сплачуємо кожного місяця зі своїх зарплат.
Звичайно, працівники служби у справах дітей та інші відповідальні фахівці так просто не йдуть на оформлення документів щодо отримання соціальних виплат. Все ретельно перевіряється і, у разі необхідності, до горе-батьків застосовуються заходи адміністративного впливу. Та іноді стає прикро, що інші родини, де батьки працюють, отримуючи не такі вже й високі зарплати, не мають права на жодні привілеї і розраховують лише на власні сили. Але це тема іншої публікації… Бо нашим шановним читачам хочу розповісти історію виживання братика і сестрички, які, опинившись у складній життєвій ситуації, продемонстрували дорослим приклад справжньої турботи одне про одного.
До Фрунзівського району ця родина переїхала з Одеси років п’ять тому. Оселилася у порожньому будиночку знайомих у маленькому селі. Матір двох діточок дуже хворіла, та поселившись на природі, дуже швидко знайшла друзів за пляшкою і геть забула про своє здоров’я. Врешті-решт, після тривалого лікування у Білгород-Дністровській лікарні, на початку цього року жінка померла від туберкульозу. Даних про фактичне місце проживання родини не було, тож міське комунальне підприємство поховало небіжчицю за власні кошти. Все сталося швидко і без зайвого галасу.
Втім, сусіди стали помічати, що двоє неповнолітніх дітей – 17-річний Сашко та чотирирічна Іринка бідують. Про це одразу повідомили Затишанському селищному голові Інні Григорівні Татаріній. Коли кинулися до дітей, виявилося, що ті залишилися без засобів до існування. Адже до смерті матері вони хоча б отримували її пенсію за інвалідністю, а тепер – ні копійки. Коли дітям запропонували пережити важкі часи у притулку, Сашко, як глава маленької родини, промовив:
– Якщо заберете сестричку, я накладу на себе руки…
Хлопець сказав це так переконливо, що ніхто навіть не засумнівався у його словах.
У той час дітям допомагали всі, хто знав про цю історію. Координаційною радою Фрунзівської райдержадміністрації було виділено тисячу гривень, двічі виплачувалася допомога з бюджету Затишанської селищної ради. Крім цього, хлопчика і дівчинку підтримували сусіди, знайомі. Вони приносили одяг та продукти харчування. Паралельно Інна Татаріна разом із службою у справах дітей займалася підготовкою до оформлення документів на опікунство. Розраховували, що тільки-но Сашку виповниться 18 років (а це 18 травня нинішнього року), він зможе опікуватися своєю сестричкою на законних підставах та матиме право на виплати з державного бюджету. Але не так сталося, як гадалося – відсутність необхідних документів поки що стає на заваді у одержанні допомоги.
… З тих пір, як діти живуть самі, вони навчилися виконувати всю домашню роботу. В кімнатах завжди прибрано, хлопчик вправно смажить картоплю, може зготувати суп, кашу, млинці і навіть спекти хліб. Було б із чого.
Очевидно, що життя не надто балувало Сашка та Іринку – їм важко довіряти чужим людям, а про зустріч з рідною бабусею і тіткою, які живуть у Чернігівській області, навіть і чути не хочуть. Воно й зрозуміло, бо рідні висувають єдину вимогу – нехай хлопець влаштує малу в притулок, а сам приїжджає.
Поки що майбутнє у Сашка ніяк не вимальовується. Але однозначним є те, що сестричку він нікому не віддасть, піклуватиметься про неї до тих пір, поки в цьому буде необхідність. Головне зараз – оформити всі необхідні документи, щоб діти мали можливість отримувати хоч якісь кошти.
Ця історія виходить за межі буденності і примушує згадати відомий вислів: «Не та мати, що народила, а та, що виховала». Так сталося, що у ролі єдиної рідної людини для Іринки став її брат, який замінив їй матір. І це викликає не лише захоплення, а й велике бажання привести горе-матерів до цієї маленької сім’ї – нехай повчаться проявляти безкорисливу турботу про своїх дітей, не одержуючи від держави абсолютно нічого.
