Проминувши крайні хати села Ставкового, наш газик вискочив на польову дорогу й помчав до золотавого розливу пшеничного поля. Біля його пругу зупинилися. Першим машину полишив Павло Пилипович Ведута, якого редакція попросила поділитися своїми роздумами про минуле й майбутнє. Сонце вже зійшло над далекими косогорами, що буйно поросли диколіссям, і осяяло блиском літнього ранку все навкруги. Павло Пилипович, на ту пору вже двічі Герой Соціалістичної Праці, погладив колосся, посміхнувся і сказав:
– Ось воно – наше щастя, хліб-батечко.
Потім він, про щось поміркувавши, взяв грудку землі і, розминаючи її на долоні, примовляв:
– А це, товаришу кореспонденте, наше найцінніше багатство, земля, землиця, земленька – годувальниця наша. Як ми до неї – так і вона до нас. Ми тут її, рідну, і годуємо, і оремо, і засіваємо на певну годину, і перепочити їй даємо. А як же інакше? Вона ж бо тільки комусь видається безмовною та безвідмовною. А от селянин розуміє душу її. Вона, як дитя мале, і догляду потребує, і захисту просить.
Павло Пилипович душевно розповідав, чим дихає кожне поле, чому саме ця культура вирощується на ньому, як передбачити початок сівби та збирання. І мені вбачалося в цьому відомому всій країні голові передового колгоспу імені ХХІІ з’їзду КПРС, піднесеному на п’єдестал слави і незвичайному у своїй доступності та простоті хліборобові від бога втілення істини: людина створена для землі, а земля для людини. І те, з якою любов’ю Ведута розповідав мені, перед тим незнайомій людині, про «таємниці» землекористування, особливості клімату та народні прикмети, мимоволі спонукало до незгоди з поетом Д. Веневітіновим, який свого часу писав:
Нет! Это труд несовершимый!
Природы книга не про нас:
Ее листы необозримы
И мелок шрифт для наших глаз.
Доречніше було б сказати: для чиїхось очей. Такі люди, як Павло Ведута і його соратники, без перебільшення, читали книгу природи з чистого аркуша. І, звичайно ж, не випадково трудовий колектив, керований П.П. Ведутою, багато років був одним із найкращих в області щодо вирощування пшениці та цукрового буряку, іншими показниками.
Коли ми поверталися до Ставкового, Павло Пилипович сказав:
– Дивися, синку, які поля гарні. А яке легке та живлюще повітря. Відчуваєш? Я тут сил набираюся. Це соки рідної землі.
Та зустріч багаторічної давнини виринає з пам’яті, коли бачу занедбані ділянки землі, що знемагають під владою будяку, полину та буйних бур’янів. Одні сховані новоявленими хазяями, що жодного разу не тримали лопати в руках і не знають, що таке сівозміна, за височенними парканами, інші обнесені колючим дротом або металевою сіткою, у третіх і зовсім межі не позначені. Але ж земля має плодоносити, тішити достатком, а не бути незатребуваною, полишеною без догляду, а то й занедбаною геть напризволяще. Звичайно ж, у будь-яких ситуаціях до розв’язання земельного питання має бути державний підхід. І саме вона, держава, повинна давати цій справі лад. А то навіть там, де ділянки виділялися цілеспрямовано, скажімо, для садово-городніх товариств, що в останні роки перетворюються на кооперативи, колють око безліч занедбаних ділянок.
Не всі, що їх одержали, обробляють землю, використовують її за призначенням. Нещодавно я побував в одному з кооперативів і на власні очі побачив такі занедбані «плями безпросвітності» серед доглянутих наділів. Там і зробив цю фотографію, по-своєму символічно безрадісну. Чомусь згадав прочитане про те, як японці на балконах роблять «городи» і вирощують на привізній землі овочі, рис, зелень. От би їм наші славнозвісні чорноземи?! Випало спілкуватися і з угорськими землекористувачами. Там такого поняття, як занедбаний пустир, не існує, уся земля на строгому обліку. І якщо це заповідні ділянки або важко доступні для обробітку, то на них періодично вирощують зернові культури, кукурудзу для диких тварин і птахів. Мій знайомий, який нещодавно побував у США, розповів, що тамтешні фермери відвойовують у дикої природи буквально по квадратному метру землі, викорчовуючи дикі чагарники, вибираючи камені. Там регулярно досліджується стан ґрунту на родючість і тільки після цього її вдобрюють. Вона сприймається не просто як суходіл, пухка темно-бура речовина, що входить до складу кори нашої третьої від Сонця планети, а як запорука та джерело безбідного життя, неперевершеної краси світу довкола нас.
Наша українська земля безцінна ще й тим, що вона полита не тільки солоним потом трудівників багатьох поколінь, а й праведною кров’ю її захисників. Фашисти, окупувавши наші благодатні простори, почали вагонами вивозити чорнозем у свою «фатерланд». Вони вже поділили Україну на зони та призначили їм хазяїв, але поквапилися. Їхня темна сила не змогла витиснути з душ мільйонів співвітчизників святе, глибококореневе почуття любові до рідної землі, непохитної вірності їй. І коли я нещодавно бачив, як комбайн збирав важкоколосні ячмінь та пшеницю на полі, де бився з фашистами славнозвісний Григорівський десант, мимоволі подумав про те, що, бездумно віддаючи землю у владу бур’янів, її «господарі» чинять моральний гріх перед тими, хто її захистив у жорстоких боях. І зазнав тихої радості від того, що ті п’ять соток, які плекаю разом із дружиною Вірою Гнатівною, відповідають взаємністю, даруючи буйне цвітіння саду, бадьорі солодощі полуниці, рум’яність яблук і персиків, звабливого для погляду сонцеподібного винограду, чарівну принаду троянд і хризантем… І лікують душу причетністю до святого таїнства на ймення земля.
Кажуть, час – суворий суддя й усе розставляє на свої місця. Здається, сьогодні, після двох із лишком десятків років незалежності, настав час запитати: а як ми ставимося до безцінного загальнонаціонального багатства – родючої землі? І дати на неї чесну, правдива відповідь. Бо й сьогодні актуальні, як ніколи, слова Сергія Миколайовича Сергєєва-Ценського:
Весь наш большой народ за то,
чтоб труд
Введен был в культ,
как высшая святыня.
Где нет труда – сады там
не цветут,
Где нет любви к труду,
там мир – пустыня.
