Цими днями я побувала в гостях у молодої художниці Ольги Шестаковської. Свої роботи двадцятитрирічна дівчина створює в техніці «Вишивка хрещиком». Неможливо відірвати погляд від краси створених нею образів. Відчувається доброта, ніжність та душевне тепло. Зібрання робіт майстрині нараховує понад сто картин на різну тематику.
Але хто знає, як могла б скластися доля дівчини, якби не безмежна любов її матері, Таїсії Шестаковської. Саме вона, лікар-педіатр, першою запідозрила в доньки аутизм.
– Спочатку мене насторожило вимовляння перших слів, – згадує Таїсія Григорівна. – Пізніше з’явилися й інші симптоми.
Коли московські медики підтвердили діагноз, матері довелося залишити роботу, щоб повністю присвятити себе вихованню хворої доньки. Із цього дня у неї з Олею почалося нове життя – одне на двох.
– Навчання такої дитини – це щоденна каторжна праця, – зізнається Таїсія Григорівна. – Але, спостерігаючи за досягненнями доньки, я жодного разу не пошкодувала про вибір.
Оля займається ще кінним спортом та плаванням. А чотири з половиною роки тому дівчина захопилася бальними танцями, що стали для неї новим способом самовираження.
А мати, тим часом, не збирається зупинятися на досягнутому: відвідуючи дорогі тренінги, семінари та курси, як в Україні, так і за кордоном, вона поповнює свої безцінні знання про те, як можна допомогти дитині. Але що буде з Олею, якщо її, Таїсії Григорівни, раптом не стане?
– Я шкодую, що народилася в цей час і в цій країні, тому що жодних перспектив на майбутнє для своєї дитини я не бачу. Наше суспільство дуже жорстоке стосовно хворих людей,– переконана Олина мама. – Бачачи особливості моєї доньки, трапляються люди, які здатні її образити та принизити. У дитинстві однолітки дражнили її, називаючи коровою і товстухою, знаючи, що вона болісно реагує на подібні висловлювання. Коли Оля виявила бажання самостійно заробляти гроші, я прилаштувала її продавчиною зелені до одного кафе. Одного разу, забираючи доньку з роботи, я помітила, що вона дуже нервує. Наступного дня я прийшла по неї раніше і почула, як прибиральниця кричить на Олю, обзиваючи її дурною. Я боюся її одну відпустити на вулицю, тому що не впевнена, що її не образять. На жаль, я не можу пояснити своїй доньці, що чужі люди можуть бути для неї небезпечними. Але я не маю права висувати будь-яких претензій нашому суспільству. Воно просто неосвічене. За кордоном зовсім по іншому ставляться до людей з обмеженими можливостями. Наприклад, у Великій Британії поліцейські, продавці крамниць, лікарі швидкої допомоги, педагоги в школах та дитячих садках навчені мови “макатон”, що поєднує у собі три речі: картинка, слово і жест. У кожній цивілізованій країні є спеціалізовані навчальні заклади для дітей з різними розумовими відхиленнями… У нас же, максимум, на що може розраховувати така людина – мізерна пенсія за інвалідністю.
Свою інвалідність Олі доводиться підтверджувати щороку. Незважаючи на те, що аутизм невиліковний, дівчина змушена постійно доводити свою недієздатність медико-соціальній експертній комісії.
В нашій країні немає спеціальних реабілітаційно-навчальних закладів для людей з аутизмом, тому більшість дітей, народжених з таким діагнозом, приречені на довічне ув’язнення у стінах психіатричних лікарень. І лише всемогутня материнська любов може оскаржити такий сумний вирок, що наочно власним прикладом демонструє Таїсія Григорівна Шестаковська. І це далеко не всі дива, підвладні найбільшій силі – силі материнської любові.
