Старий єврей грає на скрипці. На голові кіпа. У сріблистій бороді, здається, застигло сумне світло місяця. І очі сховані під важкими століттями.
Музикант одягнений у гімнастерку воєнних років. На грудях – ордени та медалі.
Цей портрет, виставлений в одній із київських галерей, заворожує. Про кого ж думає скрипаль? Про дітей, онуків? Може, згадує «рыжий бешеный огонь и черный дым»?
Чи дожив він до наших днів, коли Мінюст України змушений давати правову оцінку використанню образливого слова «жид», і не ким-небудь, а народними обранцями – парламентаріями?
А ми самі усвідомлюємо, що діється, чи ні? Чи сприймаємо мир і злагоду як даність, що не потребує нашої участі?
Край наш – складний, багатонаціональний. Так губернатор Едуард Матвійчук сказав про Одещину. Багатонаціональний регіон – це і яскрава палітра, і водночас величезна відповідальність для влади. Широке поле для роботи. Майже три десятки заходів проведено цього року за ініціативою керівника регіону у плині реалізації національно-культурної політики Президента. З успіхом пройшли молдавський фестиваль «Мерцишор», концерт «Весняний камертон», Дні грузинської культури в Одесі.
Видаються газети й журнали різними мовами, виходять в ефір теле- і радіопередачі. Міжнародному дневі рідної мови був присвячений конкурс читців «Здравствуй, племя младое, незнакомое!..» Пушкінська спадщина…
Ми часто чуємо, що мова – душа народу. І той, хто її ображає, плює людям у душу. Можна сумніватися у психічній адекватності політиків, що називають російську мову, рідну для половини країни, «мовою окупантів». Не просто можна, а потрібно жорстко реагувати на такі хамські витівки.
Але будьмо чесними. Люб’язні читачі, пам’ятаєте гучну кампанію на захист одеського даішника, що назвав українську «телячою мовою»? Мовляв, дістали націоналюги бідного хлопця, гордого представника Південного Сходу, от він і висловив своє ставлення, який молодець, і таке інше, і таке інше. Коли ж товариша звільнили, знайшлися охочі його працевлаштувати. Було багато ахів та охів, оплесків.
Що ж виходить: ображати російськомовних співгромадян не можна, а україномовних, під пристойним приводом боротьби з націоналізмом, – можна?
Обласна рада затвердила Програму підтримки розвитку національних меншин і діяльності національно-культурних товариств Одеської області на 2013 – 2015 роки.
Національна меншина. Багато дискусій навколо цього міжнародного правового терміну, прийнятого й Україною. Комусь він ріже вухо, хтось голосно обурюється. Але не чи ви, панове-добродії, років із 25 тому презирливо називали жителів Середньої Азії нацменами, розповідали образливі анекдоти?
Кожен етнос цінний. У документі Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ 1990 року записано, що «приналежність особи до національної меншини є предметом її особистого вибору, і жодні несприятливі наслідки не можуть виникати зі здійснення такого вибору». Якщо ви відчуваєте себе частиною народу України, якщо з повагою ставитеся до культури й мови інших людей, терміни вас не турбують.
Кілька слів про тих, хто на площах горлає «за інтернаціоналізм». Спробуйте таких от активістів десь у щирій розмові запитати: що вони думають про представників народів Кавказу та вихідців із країн Південно-Східної Азії, що живуть у нашому регіоні. О-о-о, почуєте багато цікавого…
Якщо хтось надягнув вишиванку, це ще не значить, що він «бандерівець».
Якщо країна у нас називається Україна, це не привід скандувати на вулицях: «Пам’ятай, чужинець, тут господар – українець!» – і принижувати тих, що говорять російською.
Якщо в Одесі ніколи не цікавилися, хто якої національності (головне, щоб людина була добра!), це не може й не мусить стати політичною парасолькою для українофобів.
…Моя знайома, що народилася в Росії, а нині живе в Австрії, зненацька запитала – а чи знаю я ідиш. «Адже ти виріс в Одесі!» Розгубившись, відповів, що не знаю. На жаль, не знаю. І згадав про старого скрипаля – героя війни з того портрета. Гадаю, він знав і російську, і українську, і ідиш.
Був мудрий.
Чи вистачить мудрості нам? Для початку – будьмо чесними самі з собою.
