«Одеські вісті» неодноразово писали про долю Куяльницького лиману. А мені згадується незрівнянна чорноморська оздоровниця в селі Лебедівці, за 120 кілометрів від Одеси. Про цілющі властивості чудодійних грязів Тузлівського лиману було відомо з незапам’ятних часів. У доступну для огляду епоху німці-колоністи, які мешкали в тих краях, гідно оцінили грязі та навчилися використовувати їх повною мірою. До 1944 року безперервно працювала грязелікарня. Її обслуговувала солідна бригада кваліфікованих медиків. Крім того, практичні німці побудували на березі лиману так званий Сольпром, відновили солевидобуток методом випарювання, відомим ще за старих часів.
Відомості ці я почерпнув зі спогадів старожилів, а от свідком подальшої долі курорту став сам. За радянських часів на місці невеликого німецького курорту виріс дитячий санаторій всесоюзного значення опорно-рухового профілю. Керівництво цього медцентру часто використовувало нашу рятувальну шлюпку для збору й доставляння лікувальної грязі, тож інформація моя цілком достовірна.
Функціонував санаторій практично цілий рік. Заїжджали ранньої весни разом з лікарями і вчителі, тому що для дітей працювала загальноосвітня школа. Були тут і бібліотека, і кінотеатр, і поштове відділення… Лікування дітей тривало до пізньої осені. Я був свідком того, як дитина з поліомієлітом від’їздила з Лебедівки практично здоровою.
Довоєнні господарі, німці, подбали і про берегові обриви. Як? Про це мені розповідали вже в 90-ті роки нащадки колоністів, які приїжджали на історичну батьківщину. Гуляючи пляжем, вони похитували головами, дивлячись на схили, що обвалюються в море, на добротні будинки з місцевої цегли, що звалилися у воду. Цегельний заводик, до речі, дбайливі німці побудували неподалік. Жителі довколишніх сіл донині користуються цими німецькими трофеями, добутими матросами-рятувальниками із дна морського. Цегла відмінна, і кладка робилася не на цементі, а на вапняному розчині.
Так от, про зсуви, яких при німцях не було. Із забитих у шаховому порядку паль у них виходив хвилеріз. Крім того, на схилах висівалася трава з потужною кореневою системою. Фронтовики, які повернулися додому з перемогою, мали можливість оцінити багатство, що дісталося їм. А до них тут відновлювали здоров’я німецькі льотчики. Мої слова могла б підтвердити Ганна Семенівна Сиромятникова, почесна громадянка Ізмаїла, яка не дуже давно відійшла в світ інший. Вона, а згодом і її сини Дмитро й Семен, працювали тут лікарями в дитячому санаторії вже в роки Радянської влади.
Що сьогодні на місці колишньої німецької, а потім радянської оздоровниці? Цілковите запустіння! І це в той час, коли одесити б’ються над проблемою Куяльника! А тут чистий, віддалений від промислових об’єктів Тузлівський лиман. Володій, Фадею! Але немає господаря. Відпочивальники-дикуни займаються самолікуванням, возять за сотні кілометрів грязь додому в пакетах. Кустарщина, словом. До речі, хочу попередити стражденних, але малопоінформованих: грязі корисні лише свіжі, живі. При тривалому транспортуванні мікроорганізми, необхідні хворому, вмирають. Знаю це зі слів працівників грязелікарні, які забороняли нам, рятувальникам, заготовляти грязь про запас.
Міг би розповісти про те, як використовували ті ж німці морські й лиманські водорості, глину, але, на жаль, спогадами оздоровницю в Лебедівці не відродиш.
