На проспекті Суворова, головній вулиці Ізмаїла, напевно, найрозкошніша будівля столиці Українського Придунав’я. Колонада, властива південно-бессарабській архітектурі, тут має не утилітарно-побутовий характер (підтримує виступаючу частину покрівлі, що дозволяє сховатися від нещадного сонця), а служить урочистості та строгості будівлі. На фронтоні напис – «Палац культури ім. Т.Г. Шевченка». Будівля, спеціально побудована на місці колишньої миловарні через кілька років після визволення міста від німецько-румунських загарбників (70-річчя цієї події ми будемо відзначати у серпні), тоді, на початку 50-х, мало схожий напис: «Драматичний театр імені Т.Г. Шевченка». Усього два слова, але як багато вони змінюють, як багато означають для прикордонного міста! Театр – це ціла епоха в історії Ізмаїла. Її вплив слабшає з роками, але на якомусь генетичному, клітково-нейронному рівні, продовжує, я впевнена, формувати характер міської громади.
У культурно-духовній сфері втрата позицій, регрес особливо відчутні. Пам’ятаю, в одній із перших моїх закордонних поїздок, ще за глибоко радянських часів, мене вразила тотальна театральність Чехії. Навіть у маленькому містечку працював повноцінний стаціонарний театр, розкішна будівля якого прикрашала головну вулицю. А крихітний театр у литовському Паневежисі, що гримів на всю нашу тодішню величезну країну! У тому світі, який ми тепер із придихом називаємо цивілізованим і до якого ще недавно самі належали, розмір населеного пункту не має значення для його театральності: де б не жила людей, їй повинна бути доступна культура в усіх її проявах.
У цьому не сумнівалась радянська влада, яка одразу ж на визволеній прикордонній території взялася створювати установи культури. Напевно, не було сумнівів і в тому, що тут, у бессарабській глибинці, театр повинен мати ім’я великого українського поета. За рішенням Ради Міністрів УРСР театр був переведений до Ізмаїла з міста Кам’янця-Подільського і почав свою роботу тут, на Дунаї, 6 листопада 1950 року, напередодні 33-ї річниці, як тоді говорили, Великого Жовтня. Привітальні телеграми з цієї нагоди надійшли із Ради міністрів України, з Одеського російського драматичного театру ім. А. Іванова.
У складі обласного російського драматичного театру в Ізмаїлі було 25 творчих працівників. Багато хто з них вже заявив про себе на різних радянських сценах. Це заслужений артист Грузинської РСР А. Гонтар, заслужений артист Казахської РСР І. Чарський, заслужений артист Дагестанської АРСР А. Рено, акторка-орденоносець Л. Аргонська, провідні артисти театру А. Митрохона, М. Захаров, В. Арбенін, Ю. Мартинов, Д. Швець. До них приєдналася і обдарована молодь – випускники театральних вузів, і серед них І. Кулешов, В. Александров, В. Красняк… А. Черемисіна займалася в студії Московського драмтеатру імені К.С. Станіславського та В.І. Немировича-Данченка, а М. Боголюбова встигла попрацювати в Київському українському драматичному театрі ім. І. Франка.
Головним режисером театру став Л. Стельмахович. Серед його наступників був Гліб Затворницький. В Ізмаїльському історичному музеї О.В. Суворова зберігається фотографія учасників поставленої ним вистави «Мораль пані Дульської» за однойменною п’єсою польської письменниці Габріели Запольської. Головну роль виконувала прима театру Юлія Жулавська. У той час в театрі грали також Олексій Леонідов, Зоя Флоренсова, Аріадна Кузнєцова, Тамара Шарунго, Тамара Ямбулатова, Юрій Демидов. Ставили російську (Олександр Островський, Лев Толстой, Микола Гоголь) та радянську (Борис Лавреньов, Костянтин Симонов, Олександр Корнійчук) класику, твори зарубіжної драматургії. Театр співпрацював і з молодими місцевими авторами.
До 100-річчя від дня смерті Тараса Шевченка, чиє ім’я, нагадаємо, носив театр, поставили його драму «Назар Стодоля». Глядачі та рецензенти відзначали ліризм і відкриту емоційність постановки Гліба Затворницького. Ювілейну виставу подивилися не лише городяни, але й жителі майже усіх районів тодішньої Ізмаїльської області. Українську класику, як і інші вистави ізмаїльчан, чудово сприймала болгарська, молдавська, гагаузька, албанська аудиторія.
Ізмаїльський театр взагалі багато гастролював по Україні та Молдавії, виступав в Одесі, Кишиневі, Білгороді-Дністровському, Луцьку, Рівному, Івано-Франківську, у Тернополі, Бердичеві, Черкасах, Умані… У фондах Ізмаїльського історичного музею Суворова зберігаються афіші тих гастролей та рецензії на гастрольні вистави ізмаїльчан.
У самому ж Ізмаїлі російський драматичний театр був справжнім осередком культури, центром творчого, духовного життя. Вдячна та вимоглива публіка незмінно заповнювала залу на кожній виставі, палко реагувала, із нетерпінням чекала прем’єр. І сам театр тримав свого глядача в тонусі, розвивав його естетично, підвищував театральну культуру. Для цього влаштовувалися творчі зустрічі та звіти акторів і режисерів, дискусії, громадські перегляди, обговорення вистав.
Трупа брала участь у міських святах і урочистостях, створюючи модні тоді «живі картинки». Специфіку, що називається, часу та місця відображали деякі амплуа акторів Ізмаїльського театру. Так, Микола Іванов був «штатним» Леніним, а Сергій Новожилов – Суворовим.
А ось Тетяну Кузьміну (згодом Новикову) взяли до театру на амплуа травесті. Її, юну випускницю Одеського культпросвітучилища, на самодіяльній сцені помітив Михайло Соломонович Кисиць. Разом із Реґіною Михайлівною Ландіс він здійснював художнє керівництво Ізмаїльським театром. Подружжя, засновники Ленінградського ТЮГу, були і акторами, і режисерами, і педагогами. Михайло Соломонович запросив Тетяну до трупи. Так вона стала акторкою. Але ненадовго, оскільки сезон 1962-1963 років виявився останнім в історії Ізмаїльського професійного театру. Разом з іншими колективами він потрапив під загальносоюзне скорочення театрів у грудні 1962 року.
Актори роз’їхалися по інших містах, хтось залишився в Ізмаїлі. Подружжя метрів, Кисиць та Ландіс, працювало із самодіяльними колективами. Ставили й Шевченка. Так, до 150-річчя Великого Кобзаря народний музично-драматичний театр БК ім. Т.Г. Шевченка здійснив постановку опери Миколи Аркаса «Катерина». До речі, у виставі було зайнято і Зою Флоренсову.
Тетяна Новикова після свого короткого ходіння на професійну сцену все життя пропрацювала у сфері культури. Зараз вона єдина у нашому місті людина, хто служив в Ізмаїльському драматичному театрі. Вона ж – берегиня пам’яті про нього. Тетяна Миколаївна не пропускає нагоди розповісти про театральне минуле Ізмаїла в місцевій пресі, поповнити матеріалами про театр музейні фонди. В Ізмаїльському історичному музеї О.В. Суворова під її керівництвом працює літературно-історичний театр. Його акторську основу становлять учні ЗОШ № 1, що носить ім’я великого полководця.
А ім’я Шевченка як і раніше на фасаді міського Будинку культури, перед яким встановлено пам’ятник Кобзареві. У самому БК багато десятиріч працює народний драматичний театр ім. Тараса Шевченка.
Потреба в театрі жива в Ізмаїлі. І зародилася вона задовго до появи в місті професійної трупи. Тетяна Новикова знайшла архівні документи, які свідчать про те, що ще у 1879 році дворянин-актор Федір Савельєв подавав до міської управи прохання про обладнання в місті драматичного театру. Вже у наші дні ідеєю відродити в Ізмаїлі театр захопився міський голова Станіслав Борисенко. Його підтримувало у цьому керівництво області в особі Сергія Гриневецького, Мінтранс України. Тоді із прицілом на стаціонарний театр навіть капітально відремонтували та реконструювали будівлю міського Будинку культури. Якимось дивом у місті збереглася театральна публіка, яка незмінно заповнює зали на будь-яких театральних виставах.
Але театр так і не з’явився. Хоча думка про його відродження продовжує пульсувати у громадській свідомості. Пам’ятаю, як вразило мене визнання інженера-будівельника, одного з учасників реконструкції БК. «Уявляєте, як важко мені було! – довірливо поділився він. – Адже я навіть ніколи не був у театрі». Не приховаю, я була вражена. Але незабаром з газетної сторінки в цьому зізнався і популярний журналіст… Як же вони умудрилися отримати освіту, виростити дітей – і ухилитися від такого дуже давнього та дуже потужного явища мистецтва, як театр?
Розгадка, вважаю, у відсутності професійного театру в їхньому рідному місті. Адже завдання периферійного театру, здається, навіть не в задоволенні духовно-культурних потреб, а в їхньому зародженні, прищеплюванні. Інакше з’являються покоління земляків, які навіть не підозрюють про те, що вони потребують театру.
