Однією з найважливіших змін, запропонованих Президентом України Петром Порошенком для внесення в Конституцію України в контексті конституційної реформи, є децентралізація публічної влади, тобто перерозподіл владних повноважень «згори донизу», з метою побудови повноцінної системи місцевого самоврядування в державі.
Причиною такого підходу є, по-перше, наполегливе бажання влади переламати жорстку тенденцію централізації повноважень, що існує в Україні протягом усього часу її незалежності. По-друге, нівелювати цю тенденцію, що підсилилася в останні роки, у період побудови так званої вертикалі виконавчої влади, у яку загнали й органи місцевого самоврядування. І це попри те, що за Конституцією України 1996 року вони є в межах своїх повноважень самостійними та незалежними органами публічної влади, формованими безпосередньо територіальними громадами – жителями певних територій.
Зразком для децентралізації в Україні обрано польську модель. Чим же вона характеризується й до яких результатів призводить?
Гадаю, загальновідомим є факт, що реформи легко не даються, але досвід Польщі, яка ціною тяжких зусиль побудувала європейську країну, являє собою наочний приклад для реформування системи місцевого самоврядування у нас.
Слід сказати, що всерйоз за децентралізацію в Польщі взялися в далекому 1989 році. Саме тоді нова польська держава рішуче ліквідувала у процесі свого становлення п’ять ключових державних монополій, які гальмували її поступальний розвиток. Політична монополія була зруйнована проведенням демократичних виборів до органів місцевого самоврядування 1990 року. Того ж року був скасований радянський принцип демократичного централізму – і таким чином зруйновано управлінську монополію, тобто фактично була знищена ієрархічна залежність і вертикальне підпорядкування органів нижчого щабля управління – вищим. Третім було скасування монополії власності та встановлення множинності її форм, при цьому гмінам (основна одиниця місцевого самоврядування в Польщі, рівнозначна пропонованій у нас громаді) було передано у власність землю, будинки та устаткування, що стало запорукою становлення самостійного управління. Четвертою була ліквідована фінансова монополія держави шляхом виділення місцевих бюджетів із державного бюджету – і гміни одержали можливість самостійно розпоряджатися своїми грішми та нести за це відповідальність. Останньою, п’ятою монополією, яка була зруйнована, стала адміністративна. Опівночі 27 травня 1990 року понад 100 тисяч чоловік у Польщі змінили місце роботи: з державних службовців вони стали муніципальними – працівниками гмін.
Усі ці перетворення, що торкнулися, по суті, цілого державного устрою, супроводжувалися істотними змінами в національному законодавстві – тільки 1990 року було ухвалено майже 90 нових законів.
Важливу роль у процесі реформування відіграли зміни в адміністративно-територіальному устрої Польщі – 49 воєводств об’єднали в 16, тобто фактично відбулася оптимізація регіонального рівня самоврядування шляхом укрупнення його суб’єктів. І все це супроводжувалося потужними законодавчими процесами передання повноважень: місцеві громади (гміни) одержали у своє розпорядження бюджети й сьогодні можуть самостійно вирішувати, куди направити фінанси – на ремонт доріг, будівництво лікарень, шкіл або інші цілі. Поляки вважають, що поява реальних повноважень, відповідальності та грошей на місцях стала беззастережним плюсом реформи. Хоча й визнають, що це шлях нелегкий. Зате результативний.
На думку одного з основних польських муніципальних реформаторів професора Єжи Регульського, головними умовами успіху реформи є чотири чинники. По-перше, ця наявність політичної волі керівників держави. Влада не може обмежуватися тільки розмовами. Вона мусить, насамперед, розуміти, що реформа викличе великий опір, який їй доведеться долати. По-друге, – наявність знань експертів, які мають глибоко знатися на вузлових питаннях реформування та визначати, що робити і як. По-третє, вельми важливою умовою є підтримка реформ громадянським суспільством, що надає їм легітимності. Без такої підтримки реформа не може бути успішною. І тут потрібні істотна допомога та професійність із боку ЗМІ. По-четверте, – наявність кваліфікованих кадрів, які, розуміючи сенс і необхідність реформи, зможуть її впровадити.
Таким чином, нам належить сформувати ці умови й запастися терпінням, волею, знаннями та вірою в успіх. Адже тільки вони зможуть привести Україну до справжньої локальної демократії.
