– Жили ми дуже гостинно, – розповідає про своє дитинство Галина Антонівна Седніна, дочка морського офіцера, який 1953 року прибув разом із родиною до Ізмаїла. – На Новий рік за столом збиралося не менше п’ятнадцяти чоловік – друзі сім’ї, татові товариші по службі. – Готувати святкове меню допомагала домпрацівниця, тітка Катя, щоправда, сприймалася вона більше як член родини й завжди сиділа з нами за одним столом. До свята готували й російські страви, оскільки батьки були родом із Саратовської області, і європейські (готувати їх навчилися під час служби за кордоном), і бессарабські. На столі був холодець із різних сортів м’яса й обов’язково із хріном, який мама з батьком закручували разом. Пекли булочки й торт «Наполеон» – його рецепт мама привезла з-за кордону. З місцевих страв була «скурделя» – гострий холодець із риби. У російській печі запікали поросят, а ще робили домашню буженину. З напоїв подавали вино – для моїх батьків та інших офіцерів і їхніх жінок, що народилися в Росії, це було дивиною. Пам’ятаю, вино в маленьких наперстках наливали й нам, дітям, – тітка Катя переконала, що цей бессарабський напій дуже корисний. З безалкогольних напоїв подавали крюшон і компот із сухофруктів, – консервованих компотів іще не було, «закручувати» почали вже в шістдесяті роки. Після застілля дорослі танцювали під патефон – вальс, краков’як, російські народні танці. А ще перед святами мама запрошувала модистку, і до новорічного застілля ми сідали в ошатних платтях. А тато обов’язково надягав парадну білу сорочку.
У 60-ті у святкуванні Нового року з’являється новий штрих – телебачення. Щоправда, на той час не в масовому порядку.
– Новорічну телепрограму чекали як джерело особливих і яскравих вражень, яке у повсякденному житті було недоступне, – розповідає ізмаїлець Ігор Остапенко. – Ми збиралися відзначати настання Нового року в домі бабусі й дідуся. Вони були одними з перших власників диво-ящика, подивитися який приходили й сусіди. Для дітей була денна програма з мультфільмами й казками, ну а дорослі чекали КВК і «Голубой огонек», який знаменував собою настання Нового року.
Але, за словами Ігоря Миколайовича, телевізор був не єдиною розвагою.
– Разом із сестрою, яка навчалася в музичній школі, непогано співала і грала на фортепіано, і братом ми обов’язково готували концерт, – розповідає він. – У домі бабусі було піаніно, тож концерти проходили в супроводі цього інструмента. – А ще ми влаштовували для дорослих конкурси із призами.
Приблизно в цей час на новорічних столах ізмаїльців (втім, як і по всьому Союзу), з’являється знамените «олів’є». Салат цей був винятково святковим з тієї причини, що соус до нього – майонез – у будень дістати було практично неможливо. Його видавали працівникам до великих свят на підприємствах. У новорічному розпродажу тоді з’являлися й мандарини, аромат яких відтоді і вважають у нас незмінним атрибутом зимових свят.
– З найменувань новорічного меню я пам’ятаю качку з яблуками й торт «Наполеон», – говорить Ігор Остапенко. – А загалом шістдесяті були епохою достатку. У центральному гастрономі, який розташовувався на місці нинішнього магазину «Фокстрот», у вільному продажу була червона ікра в бочках і всілякі сорти, зокрема й цінні, риби – як сирої, так і копченої. В 70-х про це можна було тільки помріяти: перші штрихи застою та наближення дефіциту вже давалися взнаки. Набагато бідніший був асортимент і продуктів, і новорічних подарунків. Але не скажу, що свята були від цього «блідіші». У школі я був одним із найактивніших учасників самодіяльності і з задоволенням грав у шкільному театрі, який створила чудова, дуже позитивна людина, наш бібліотекар Ганна Михайлівна Слободчикова. До Нового року ми ставили «Вечори на хуторі біля Диканьки», де мені дісталася роль Вакули, а також п’єсу за мотивами «Попелюшки», у якій я грав принца. Мені пощастило в тому розумінні, що можливість підтримувати захоплення театром була і в інституті. Я вступив на філологічний факультет Ізмаїльського педінституту, і саме в цей період тут був заснований літературний театр. Його творцем була дивовижна людина, викладач російської літератури Лариса Лапіна. Особливо наша студентська трупа вирізнялася на новорічних вечорах. Великою популярністю у студентів користувалися наші капусники, сценарії яких ґрунтувалися на сюжетах відомих літературних творів. У канву своїх постановок ми включали пародії на викладачів ІДПІ. У нас викладали дуже колоритні постаті, кожен із педагогів був безсумнівною особистістю. Новий ректор Анатолій Тичина, що справляв враження людини дуже строгої, академічного розуму й суворих принципів, напрочуд лояльно ставився до нашої творчості. Більше того, він усіляко підтримував наш студентський театр, зокрема матеріально, виділяючи кошти на декорації й костюми. І це цілком зрозуміло: театр нас гуртував і спонукав до старанного навчання, оскільки всі ми були досить помітними у студентському середовищі й погано навчатися було просто соромно. Ну а головне – він пробуджував справжній інтерес до світової класики та слова. До речі, у студентські роки новорічні свята ми зустрічали у двокімнатній квартирі нашого керівника Лариси Володимирівни. Просто дивно, як у ній уміщалося до тридцяти осіб! При цьому Лариса Володимирівна жила з батьками, людьми похилого віку, але вони із задоволенням приймали наші студентські компанії й сиділи з нами за одним столом. Наша керівниця добре співала під гітару дуже популярні в той час пісні Окуджави, Дольского, Матвєєвої, – от у такій творчій атмосфері й проходили наші свята. Власне, як і в багатьох інших студентських компаніях.
