Старий Новий рік – слушна нагода, щоб іще раз пошелестіти сторінками пам’яті…
Ті, хто народився у двадцяті роки, добре пам’ятають румунський період історії українського Придунав’я, коли Різдво було важливішим святом, ніж Новий рік. Євдокія Масленникова, директор Дитячого фонду, володарка почесної відзнаки Ізмаїльської міськради «За заслуги перед містом», народилася в селі Мирному (у румунський період – Карячка) Кілійського району й навчалася в румунській школі.
– До Різдва ми готували у школі концерт, – розповідає Євдокія Михайлівна. – Учитель хореографії ставив для учнів кілька танців, винятково румунських народних. А на уроках праці ми готували національні костюми – плели мереживо, хрещиком вишивали блузи, зі спеціального стисненого паперу робили різнобарвні спідниці. Крім танців, для цих святкових виступів ставилися п’єси на різдвяну тематику румунською мовою.
Обов’язковим для школярів було й відвідування церкви: за спогадами Євдокії Михайлівни, їх шикували й лавою водили зі школи на службу до храму Румунської православної церкви. При цьому в селі був і старообрядницький храм, який відвідувала майже половина населення Мирного, зокрема й родина Євдокії Михайлівни.
– На Різдво збиралися за великим самоваром, пили чай із «зозульками» – їх пекли із тіста для пасок. Хоча у нас були виноградники й неодмінно чавилося вино, чомусь за різдвяним столом, пам’ятаю, пили тільки чай. У різдвяні вечори було багато колядувальників – вони заходили до великої кімнати, де за столом сиділа родина, і співали перед іконами…
А от на Новий рік уже ходили до родичів і хрещених батьків посівати із повними кишенями пшона, кукурудзи, вівса, а натомість одержували цукерки, печиво, булочки, «зозульки», – і це було великою розкішшю, зважаючи на те, як бідно в той час жили.
Коли почалася війна, Євдокія Михайлівна навчалася в шостому класі. У ці роки свят як таких не було – ані пісень, ані танців, ані застілля, що цілком зрозуміло.
У 1946 році Євдокія Михайлівна вступила до Ізмаїльського педучилища, яке ташувалося в будинку нинішнього політехнічного ліцею. Роки були тяжкі, голодні.
– В училищі нам давали по 500 грамів хліба й годували пшоняною кашею, але вона була несмачною, – розповідає Євдокія Масленникова. – Проте звідкись бралися сили вчитися, а ще я активно виступала в самодіяльності, зокрема на новорічних вечорах.
Після концерту в училищі були танці, на які адміністрація запрошувала військових моряків і молодих матросів із пароплавства. Танцювали під патефон.
Своїми спогадами про дитинство поділилася й Галина Антонівна Седніна, мама відомого московського художника Миколи Седніна. До Ізмаїла, за місцем нового призначення батька – офіцера військово-морських сил, її родина переїхала 1953 року.
– Я навчалася у 2-й школі, де була чудова актова зала і піаніно, – розповідає Галина Антонівна. – Його, щоправда, постійно доводилося налаштовувати. Отож, біля піаніно ми, школярі, й водили хороводи навколо новорічної ялинки. На дитячі ранки, які проводив не музпрацівник, а наша вчителька, ходили у парадній шкільній формі, оскільки новорічних костюмів тоді просто не було. Не було у школі й подарунків.
Цікавішими ці свята були в Будинку офіцерів, куди запрошували дітей військовиків і де влаштовувалася ціла театралізована вистава з обов’язковими подарунками. Взагалі там для офіцерських родин організовувалися святкові заходи, бенкети до найважливіших дат, і це завжди було дуже красиво й урочисто.
В СРСР, за словами Галини Антонівни, навіть новорічні іграшки були відображенням епохи.
– В 50-ті роки ми наряджали ялинку скляним намистом і іграшками на ватяній основі – це були літачки, сови, годиннички, дирижаблі. Ну, ще була традиція прикрашати ялинку цукерками, яблуками, горіхами в золоченому папері. В 60-ті роки, у хрущовську добу, з’явилися качани кукурудзи й супутники. А ще в дитинстві ми робили ланцюги з кольорового паперу, а потім, на початку 60-х, їх із політичних мотивів заборонили: мовляв, в Африці люди досі живуть у ланцюгах, а тому негоже вподібнюватися до колонізаторів і чіпляти на ялинку ланцюги!
