Віктор Чорний – незмінний сільський голова Першотравневого починаючи з 2006 року.
З огляду на солідний життєвий досвід і неординарний склад мислення Віктора Григоровича, я поцікавився його точкою зору на одну з найболісніших для сучасної сільської дійсності проблем – зайнятості місцевого населення. Адже в неї по суті впирається питання – бути чи не бути селу як соціально-культурному явищу.
– Так, справді, серце стискається, коли в сільській глибинці бачиш іще один полишений дім, – починає нашу розмову Віктор Чорний. – На мій погляд, цей процес буде необоротним, аж поки ми нарешті не визначимося, яким же чином можна надати сільському жителеві на його малій батьківщині можливість для гідного заробітку.
Слухаючи мудрого співрозмовника, я погоджувався з ним у тому, що як би ми не ставилися до радянської спадщини, її досвід повчальний уже хоча б тим, що на якийсь період було створено успішну модель загальної зайнятості. Причому сказати, що в основі її лежить винятково шаблоновий підхід – ніяк не повернеться язик. Взяти хоча б специфіку села Першотравневого, де порівняно навіть із сусіднім населеним пунктом – Кислицею землі відчутно менше (особливо це було помітно при розподілі земельних паїв: у Кислиці – 4,8 га в середньому на людину, у Першотравневому – 2,6). Таким чином, від початку було ясно, що успішно охопити загальною зайнятістю можна тільки при індивідуальному підході до кожного села. Зокрема, першотравневське колективне господарство було зорієнтоване на тваринницьку галузь. По-перше, це потребувало залучення у великому обсязі ручної праці. По-друге, це додаткові робочі місця на створенні кормової бази, без якої неможливий розвиток тваринництва. На корми йшла люцерна, вирощувана в Кислицьких плавнях. Слід зазначити, що ґрунтові води там ташувалися досить високо, тому за сезон можна було знімати по п’ять-шість урожаїв. Причому для цієї рослини не потрібно якихось капітальних вкладень, витрат на мінеральні добрива.
– На моє глибоке переконання, якби до землі-матінки ставилися так само з глуздом, ми б досі пожинали добрі плоди, – відзначає Віктор Григорович, – і соціально-економічні показники в селі були б на найвищому рівні.
В 70-ті роки, розвинувши потужне тваринництво, зі створенням чудової кормової бази, у господарстві стали активно займатися меліоративними роботами, передбачаючи в перспективі вирощувати рис, для якого люцерна є чудовим попередником. Розуміючи всю перспективність задуманого, до колгоспу ім. Жовтневої революції, очолюваного легендарним Павлом Гаєвським, приєднують землі й господарства Нової Покровки та Каланчака. У результаті тільки чистої ріллі за першотравнівцями значилося 1448 га.
– Це був справжній круговорот життя, – констатує сільський голова. – У господарстві було 12 полів, на яких строго дотримувалися системності сівозміни. У підсумку – прекрасні врожаї, як рису, так і люцерни. Механізм, як налагоджений годинник, діяв фактично до кінця 90-х років. І особисто я від участі в цьому процесі відчував щиру радість повноцінного буття.
Сусідня ж Кислиця, поряд з такими ж багатими на землю радгоспами Озерного та Старої Некрасівки, була зациклена на Ізмаїльському консервному заводі, що мав союзне значення. Відповідно, там займалися вирощуванням овочів. При цьому, незважаючи на вузьку спеціалізацію кожного господарства, між собою вони тісно співпрацювали. Наприклад, кисличани, щедро ділячись із сусідами овочами, відправляли до Першотравневого молодняк, де його відгодовували. У кількох же населених пунктах, наприклад, у молдавських селах Утконосівці та Комишівці, там, де було перенаселення, робилося все можливе для успішного зайняття допоміжним господарством, тобто на особливій увазі були насосні станції.
– Безумовно, в тій плановій системі були і свої явні недоліки, – аналізує Віктор Чорний. – І перший з них – нездатність гнучко реагувати на виклики сучасності. Адже наприкінці 70-х років не знайшлося жодної людини, що зуміла б звернути увагу на одну тривожну тенденцію. У той час як у сільськогосподарському виробництві США було зайнято до 10% населення, у нас – 43,5%. Зрозуміло, що зі значно меншими людинозатратами американці наполягали на розвиткові нових технологій. Я переконаний, що тоді акцент необхідно було фокусувати на розвиткові АПК. Слід було об’єднувати в одну структуру не тільки колгоспи, переробні підприємства, але й, наприклад, заводи з виробництва сільськогосподарської техніки. Тобто треба було зосередитися на організації філій зі складання простої сільгосптехніки (наприклад, дискових борін, культиваторів), щоб сільському трудівникові не доводилося, наприклад, їхати до Херсона, а можна було вирішити всі питання на місці. Тим більше що ми мали для цього всі передумови – у селищі Суворовому тоді була солідна база.
Сьогодні Першотравневе, як, втім, і весь регіон, перебуває в глибокій депресії. Село здебільшого націлене не на розвиток, а на банальне виживання. Більша частина працездатного населення – на заробітках, і не тільки в Одесі, але й за кордоном.
Зрозуміло, що для успішного відродження сільського господарства передусім необхідна політична воля. Коли нарешті на центральному рівні будуть визначені чіткі правила гри або для успішного розвитку фермерських господарств, або для відродження колишньої структури колективних господарств, але вже у форматі колись заявленого АПК? Адже попередніми поколіннями вже не раз було доведено, що на бессарабській землі можна й потрібно бути успішними господарями. Ну а поки що залишається плекати надію, адже тільки вона, як відомо, вмирає останньою.
