Щоразу, коли Зоя Михайлівна Жалинська дізнається, що в неї будуть гості – завжди ретельно прибирається. Так, наче й немає у неї за плечима тих 93 років… У ці дні на жінці не побачиш ніяких хусток, домашніх халатів чи зручних спортивних штанів. Лише елегантна кофтинка, що додає образу свіжості, добротна спідничка і обов’язково – ретельно причесане волосся.
Так було декілька разів, коли ми зустрічалися в її затишній оселі. І саме в такому святковому вигляді ми побачилися знову напередодні свята Великої Перемоги. Щира білозуба посмішка Зої Михайлівни і її готовність знову поринути у спогади про своє нелегке життя щоразу налаштовують мене на змістовну бесіду. На розмову, де немає місця негативу – про все погане на своєму віку жінка воліє забути як про страшний сон.
… Звістку про початок війни 17-річна Зоя Михайлівна зустріла у місті П’ятихатки Дніпропетровської області. Щоліта батьки відправляли її туди до родичів на гостину, а самі господарювали собі у селі Соше-Острівське Великомихайлівського району на Одещині. Батько був священиком, тож вириватися кудись у гості всією сім’єю не було можливості.
Прибувши до родичів, юна Зоя влаштувалася на роботу у місцевому колгоспі, де їй доручили доглядати за молодняком у пташнику. Незабаром дівчину направили на тримісячні курси медсестер.
Ніхто не думав, що німці досить швидко почнуть просуватися з боями й оперативно окупують місто. Родичі поспіхом зібрали речі та разом із Зоєю евакуювалися у Кавказькі Мінеральні води. Але й там вже чатувала небезпека, тож тітка настійливо радила дівчині за будь-якої можливості залишити окуповану територію.
– Хтось зі знайомих мені підказав, що недалеко є шпиталь для евакуації поранених, мовляв, йди до його начальника і просися, щоб тебе взяли на роботу, – згадує З. Жалинська. – До начальника я не потрапила, але замполіт шпиталю капітан Змитрович спочатку намагався відмовити мене від цієї важкої роботи. Та я все ж таки наполягла і сказала, що тітка радить не залишатися там, де є німці, і я готова працювати ким завгодно.
Ось так на посаді медсестри, у складі евакогоспіталю-2148, який мав хірургічний профіль, Зоя Михайлівна пройшла всю війну. Разом з фронтом пересувався і шпиталь: Кавказ, Угорщина, Австрія, Україна… Останнім місцем дислокації була Чехія, місто Брно. Тут жінка зустріла таку довгоочікувану Перемогу, але працювала медсестрою аж до кінця 1945 року.
– Мені здавалося, що я ніколи не дочекаюся демобілізації, – розповіла З.Жалинська. – Так довго йшов час. Тим паче, що я мала подальші плани щодо свого життя і мріяла здобути професію лікаря. До сьогоднішнього дня я пам’ятаю слова провідного військового хірурга Жукова, який сказав: «Зоя, для тебе посада медсестри – не межа. Ти повинна вчитися далі». Так лікар мене благословив на отримання цього унікального фаху.
Як учасницю війни, Зою Михайлівну зарахували до Одеського медичного інституту поза конкурсом. По закінченні навчання треба було відпрацювати три роки за направленням. Так дівчина потрапила до Ворошиловградської області (нині Луганська), де трудилася завідувачкою лікувальною амбулаторією. Лише після цього повернулася до рідного Великомихайлівського району і практично все життя пропрацювала у Центральній районній лікарні терапевтом. Деякий час жінка практикувала у місті Котовськ – сюди після закінчення сільгоспінституту отримав направлення її чоловік. Але через його стан здоров’я родина змушена була знову повернутися до Великої Михайлівки.
Навіть після виходу на пенсію Зоя Михайлівна продовжувала працювати у лікарні терапевтом. Та згодом залишила робоче місце – важко хворіли її мама і чоловік, тож їм потрібні були цілодобовий догляд та увага.
Так склалася доля, що нині жінка й сама не може обходитися без сторонньої допомоги. На жаль, Бог не дав їй сповна відчути щастя материнства, відтак на схилі літ залишилася зовсім самотньою. Після двох операцій на очах має дуже поганий зір і купу різних болячок. Та всі негаразди старечого немічного життя Зої Михайлівні допомагає долати її надійна помічниця Ольга Іванівна. Жінки знайомі дуже давно – ще за часів роботи у Великомихайлівській районній лікарні, де одна працювала терапевтом, а друга – медсестрою у ЛОР-відділенні. Бувало таке, що іноді Ольга допомагала Зої Михайлівні поратися по господарству – збирала і консервувала врожай фруктів, прала одяг тощо. Просто жінка не могла байдуже ставитися до своєї вже літньої, але такої доброї знайомої. Тож і виручала у скрутні моменти.
Та одного дня Зоя Михайлівна зателефонувала Ользі Іванівні і запропонувала укласти між ними договір довічного утримання. Справа в тому, що до цього за немічною жінкою вже доглядали дві інші односельчанки на таких же умовах. Проте ні належної уваги, ні справжньої допомоги від них не дочекалася, тож З.Жалинська змушена була скасувати заповіт і запропонувати вигідні умови своїй давній знайомій Ользі.
– Після того, як за мною стала доглядати Ольга Іванівна, – я наче на світ народилася, – радо сказала Зоя Михайлівна. – Такої турботи, уваги, милосердя своїм батькам іноді не дають і рідні діти. В нашому будинку також проживає Олександра Степанівна – матір Ольги Іванівни, яка переїхала до нас із Хмельницької області. Тож нам утрьох дуже добре і весело живеться. Ми зі Степанівною дуже хворіємо й Олечці нелегко обходити нас двох. Але жінка не скаржиться, а дарує нам своє щире тепло і турботу. Спасибі їй велике за це. Якби не вона – я не знаю, якою і де б сьогодні була…
Зоя Михайлівна пройшла дуже нелегкий життєвий шлях. Але незважаючи ні на що, ця мудра жінка ділиться з людьми теплом своєї душі, випромінює доброту і позитив. Вона назавжди залишилася вірною клятві Гіппократа. Причому не тільки у професії, але й у відносинах із людьми, дотримуючись головного принципу – «не зашкодь».
