Дійсним поверненням з віртуальних небес на реальні дунайські береги стали для адміністрації Дунайського біосферного заповідника рішення господарського суду Одеської області від 24 листопада 2003 року «Про визнання державного акту землекористування заповідника, що видано у 1998 році Кілійською районною Радою Одеської області, недійсним», та Указ Президента України від 2 лютого 2004 року «Про розширення території Дунайського біосферного заповідника» .
Указ Президента ставить конкретні завдання щодо збереження унікальних природних комплексів міжнародного значення у дельті Дунаю, проведення зонування території Дунайського біосферного заповідника (ДБЗ) та оптимізації управління ним з врахуванням інтересів розвитку регіону, транспортних та інших загальнодержавних потреб, а також активізації міжнародного співробітництва, наукових досліджень і моніторингу навколишнього середовища. Президент України зобов’язав затвердити схему тимчасового зонування Дунайського біосферного заповідника з урахуванням соціально-економічного розвитку регіону і потреб водного транспорту до затвердження проекту організації території.
Вкрай важливим є і рішення господарського суду Одеської області. Позивачем у справі “про води Дунаю, його протоки, рукави і водойми” виступила від імені територіальної громади Вилкового міська рада, відповідачем – Кілійська районна рада, третя сторона на боці позивача – Дунайський біосферний заповідник. Після того, як Одеський апеляційний господарський суд 12.02.2004 р. залишив без задоволення апеляційну скаргу відповідача, рішення господарського суду набрало законної чинності, - землі і води знову належать територіальній громаді.
Указ Президента і рішення суду, засновані на вимогах національного і міжнародного законодавства, відповідають корінним інтересам жителів регіону і створюють реальні передумови для відродження українського морегосподарського комплексу на Дунаї – найважливішої складової економіки краю.
Зазирнемо до історії ситуації, що склалася. У 1981 році в Кілійській дельті Дунаю, у приморській її частині, було створено державний заповідник “Дунайські плавні” Академії наук УРСР. До складу заповідника увійшло 9250 гектарів островів дельти. Водойми залишалися за його межами, і там продовжували вести традиційний промисловий вилов риби. Середні вилови риби за 1989 – 1999 рр. Склали 498,4 тонни.
У 1992 році територія Вилківської міської ради складала 34 тис. гектарів. Основними землекористувачами були: Вилківське лісництво (18156 га), заповідник “Дунайські плавні” (9251 га), рибоколгосп ім. Леніна (2780 га), крім того, було виділено землі запасу, тобто землі державної власності, котрі не було передано у власність або користування, загальною площею 3920 га. До складу земель запасу входили 2773 га земель, що покриті водою і 738 га боліт, тобто входили всі води Кілійської дельти Дунаю.
Указом Президента України від 10 серпня 1998 року, у Кілійській дельті Дунаю було утворено Дунайський біосферний заповідник загальною площею 46402,9 гектара. Під час реалізації цього Указу на місцях, у 1999 р. Кілійською районною радою було порушено законодавчу процедуру передачі земель. В результаті цього із земель запасу Вилківської міськради було вилучено і передано Дунайському біосферному заповіднику (включено до його державного акту землекористування) 2541,06 гектара земель, що покриті водою – протоки, рукави, затоки (кути) Кілійської дельти Дунаю, тобто саме ті території, котрі історично належали міській громаді і були передані предкам вилківчан “у вічне користування” за військові заслуги. У порушення закону це рішення було навіть не погоджено з Вилківською міською радою. Проти вилучення і включення вод дельти до складу заповідника виступили вилківські рибалки. За ініціативою адміністрації Дунайського біосферного заповідника, з порушеннями законодавчої процедури, ці території одержали статус суворої заповідності. У відповідності зі статтями 16, 18 Закону України “Про природно-заповідні фонди України” в зоні суворої заповідності забороняється всіляка господарська діяльність.
Таким чином, у 1998 році історичне право жителів Вилкового на користування природними угіддями дельти Дунаю було порушено. Внаслідок цього промислове рибальство у приморській частині дельти (не найцінніших рибопромислових ділянок) стало незаконним. Забороненими стали і меліоративні заходи – поглиблення проток, очищення і прикоси водної рослинності, що у недалекому минулому були обов’язковими державними заходами, які спрямовані на покращення екологічного стану і підвищення рибопродуктивності водоймищ дельти. Через невиконання необхідних робіт щодо розчищення проток сталося різке скорочення місць нересту і нагулів риб, заростання водоймищ, їхня екологічна деградація. Середньорічні вилови риби знизилися і склали у середньому 200 тонн на рік.
Занепали й інші традиційні види природокористування. Так, було заборонено пасовищне утримання великої рогатої худоби на прибережних лугах русел дельти, що у свою чергу призвело до деградації цих лугів – вони заросли осокою і очеретом. Невиконання Указу Президента від 1998 року у частині зонування територій, самовільне включення всіх без винятку рукавів української дельти Дунаю до складу заповідної зони фактично створили пробку для Дунайського пароплавства і судноплавства в цілому, позбавивши можливості виходу у Чорне море на українській ділянці дельти. Численні порти, судоремонтні підприємства та їхня інфраструктура опинилися у дуже тяжкому становищі.
Рішення Одеського господарського суду від 24 листопада 2003 р. та Указ Президента України від 2 лютого 2004 року відновлює історичну і соціальну справедливість – жителям міста Вилкового повернули їхні споконвічні води і угіддя, морегосподарський комплекс Придунав’я одержав можливість побудувати глибоководний судновий хід Дунай - Чорне море і стати повноправним учасником сьомого міжнародного транспортного коридору. А природа дельти тепер одержить справжній захист у вигляді повномасштабної програми моніторингу і компенсаційних заходів, що відповідають міжнародній практиці природокористування ЮНЕСКО “Людина і біосфера”.
