Його називають українською Венецією. Ріднять це місто з італійським – велика кількість води і краса. Але Венеція, відшліфована поглядами мільйонів туристів, набула за багато століть свого існування деякої декоративності, а місто в дельті Дунаю – це чарівне дитя природи, натуральне і вільне. Дерева тут ростуть прямо з води, канали-єрики утворюють вулиці, човни-каюки є основним засобом пересування. А ще тутешні люди кожному зустрічному говорять: «Здрастуйте!»
Це – Вилкове, історія якого бере свій початок з XVIII століття, що засноване збіглими старовірами – розкольниками і такими ж збіглими вільнолюбними донськими і запорізькими козаками. Ім’я місту дала дельтова розвилка Дунаю, і практично з вод народжувалося життя, роблячи обличчя Вилкового неповторним, унікальним.
В цьому році місто відзначить своє 258-річчя.Залишилось, мабуть, небагато місць первісної природи у цивілізованій Європі, де й посьогодні люди зуміли зберегти свою самобутність і незмінний спосіб життя. Перші поселенці, котрі були оточені водою і нескінченними і непрохідними плавнями, з донного мулу споруджували острівці, на яких з того ж мулу і очерету будували житло, обладнували городи, розводили сади, займалися рибною ловлею, полюванням. Тільки у цих водах, крім інших цінних порід риб, водиться знаменитий дунайський оселедець. Його специфічний смак і аромат викликають захоплення у гурманів. Риба – основне багатство Вилкового. Щоправда, колись потужний рибозавод, нині занепав. Багато вилківчан залишилися без зарплати. Не маючи роботи, інтенсивніше стали займатися садово-городніми підсобними господарствами. Вилківські яблука, айва і полуниця – це щось особливе. У їхній дивовижній соковитості і солодкості – вся родючість дунайського мулу і щедрість південного сонця. Городи у Вилковому дуже відрізняються від звичайних уявлень про присадибні ділянки. Основні сади-городи розташовані на островах, дістатися до яких можна лише на човнах. Плавзасоби є в кожному домі. У місті жартують: “Вилківець раніше, ніж почне ходити, навчиться володіти “бабайкою” (веслом)”. Справді, тут можна спостерігати, як карапуз дитсадкового віку дощечкою або просто долоньками прагне просунути свого крихітного ялинового кораблика єриком (каналом). Острови тут унікальні. В кожного – і великого, і малого, є своє ім’я, в котрому відображена вся своєрідність місцевої говірки. Жнива починаються на островах навесні і закінчуються пізньої осені збиранням рясного урожаю. В цей період вилківчани, буквально, живуть на острівцях. Дехто не залишаює їх, практично, цілий рік. Здобути паливо на зиму тут не проблема: сухі гілки після обрізування дерев, виноградна лоза, “подарунок” Дунаю – топляк (корчі, що виловлені у воді). Для приїжджих же, яких Вилкове вабить до себе, як магнітом, острови – це, передусім, первозданна природна краса, котру збережено і примножено вилківчанами.
Останнім часом місто відвідують іноземні туристи – любителі екзотики. Деякі вилківчани швидко усвідомили, яку вигоду це може дати. Поки туризм не одержав офіційного розвитку, “бізнесмени-кустарі” на звичайних рибальських човнах і катерах катають туристів вилківськими єриками, вивозять за символічну плату на острови. До програми входять також навариста юшка і склянка знаменитого місцевого вина – новака. Недивно, що туристи відчувають непідробне захоплення від такої подорожі.
Вилківчани – невтомні трудівники.Рідко можна побачити чоловіків або жінок, що так собі сидять у дворі, хіба що зовсім старих дідусів та бабусь. До тутешніх жителів дуже застосовна приказка: “Їж вдосталь, працюй до сліз”. Більшу частину року тут працюють завзято, ревно. Тому добротні будинки сяють білизною стін, а доглянуті двори повиті виноградною лозою. Господині цілий рік утримують свої домівки в ідеальному порядку, висаджуючи у дворах багатокольорові клумби. Між сусідками існує негласне змагання – чиє подвір’я гарніше і охайніше. І тут ніхто не хоче поступатися. Крім цього, хороший затишний дім потрібний рибалці, котрий повернувся з промислу після важкого трудового дня, проведеного на вітрі і неспокійній хвилі.
Дім біля дому вибудовуються квартали, що окреслені протоками і каналами. Вулицю тут не перебіжиш з одного боку на другий – посередині вода, а на вузькому просторі вздовж огорож прокладено дерев’яні кладки-тротуари. При ходьбі дошки пружинять і здається, що ступаєш по палубі корабля, що рухається. Неповторний колорит міському пейзажу надають містки на вуличних перехрестях, що вигнуті дугою для проходження човнів. Під шатрами плакучих верб вони немов просяться на полотно художника. І таких поетичних куточків у Вилковому дуже багато.
Але це погляд з боку заїжджої людини, котра так собі вештається у пошуках естетичної насолоди. А як місцевому жителю, в котрого за два кроки від хвіртки вода? Йому, повірте, не до екзотики, коли в човні за декілька ходок треба завезти вугілля і дрова. Та що там паливо! Скільки зусиль потрібно дім поставити і завезти всі будматеріали! Смолений рибацький човен возить і дівчат у вінчальних сукнях, і труни з покійниками приймає на борт. На човнах діти їздять до школи, господині – на ринок. На ньому, рідненькому, сім’ями вирушають в гості, а листоноша розвозить пошту. Тут можна бачити таку картину: немічного дідуся із зусиллям підводять до єрика і саджають до човна. Він тільки-но ледве переставляв ноги, але, взявши до рук весло, на очах випростується, ніби молодшає і гребе самостійно. Щоб впустити до душі ці відчуття, треба побувати на Білгородському каналі – головному виході з Вилкового до Дунаю.
Особлива тема – по-вені,котрі тут періодично трапляються. Але навіть таке стихійне лихо не може вивести вилківчан зі стану рівноваги. Розповідають, що одного разу до будинку, де грали весілля, почала надходити вода. Але чергова повінь не завадила святу: гості взули гумові чоботи – і весілля тривало. До речі, повертаючись з гостей вузькими дерев’яними тротуарчиками, підпилий люд хилитається не з боку на бік – так легко можна звалитися в єрик, а вперед-назад, що генетично закладено у корінних вилківчанах.
За вдачею місцеві жи-телі стримані,навіть суворі, але доброзичливі і хлібосольні. Вони дбайливо бережуть традиції, що стосується і особистих імен. Звичайно, модні віяння не обійшли і Вилкове, але зачепили його значно меншою мірою. А все тому, що тут збережено православ’я з його старими обрядами, яких суворо дотримуються. Імена дітям дають за Святцями. Тому серед молодих вилківчан нерідко можна зустріти Феклу, Даміану, Касьяна, Аввакума, Галактіона, Татіану (саме Татіану, а не Тетяну), Євдокію і Гликерію. Храмові служби тут тривають довго, а авторитет священнослужителів незаперечний. Ви не побачите у Вилківському старообрядницькому храмі жінку або навіть дівчинку у брюках або з непокритою головою. На церковні свята вулиці міста порожніють – всі на службі, від малого до великого.
Центр Вилкового,де єрики засипані, а ву-лиці замощені - це картина звичайного провінційного містечка. Тут розміщена мерія, де й відбулося знайомство з міським головою І.В. Тимошенком. У ролі вилківчанина “номер один” Іван Васильович виступає вперше (до обрання він очолював міський відділ міліції). Підполковник у відставці охоплений бажанням зробити максимум можливого для Вилкового з його майже 10-тисячним населенням.
- Те, що для приїжджих екзотика, - говорить І.В. Тимошенко, - для влади – головний біль. Канали, єрики треба щорічно чистити. Наша головна вулиця – Білгородський канал – довжиною близько 2 км. На його очищення необхідно близько 1,5 млн грн. Ні місту, з його малопотужним бюджетом, ні району не здолати такої суми. Дізнавшись про цю проблему, обіцяв допомогти губернатор області С.Р. Гриневецький. На чотирьох прилеглих вулицях й до сьогоднішнього дня немає водопроводу, і люди змушені брати воду з єриків. Розіб’юся, але вирішу цю проблему. Великі надії покладаємо на будівництво каналу Дунай – Чорне море. У зв’язку з його відкриттям очікуємо 960 робочих місць. Це й риття каналу, і лоцманські проводки тощо.
- Іване Васильовичу, у Вилковому є підприємства, котрі працюють на повну силу?
- Можу назвати лише будівельно-судноремонтний завод “Укррічфлоту”, котрий ремонтує риболовецькі судна і будує висококласні вітрильні фрегати. У риболовецько-аграрному кооперативі з 26 траулерів залишився один. Роботи практично немає. Люди живуть натуральним господарством: рибною ловлею, городами, народними промислами.
- Чи означає це, що вилківчани залишають обжиті місця?
- Якийсь час був відтік людей, але, поблукавши по світу, почали повертатися. Тут можна заробити, якщо добре докласти рук, та й місця настільки гарні, що відірватися від них назавжди неможливо. Чужі із зусиллям розстаються, а про своїх і говорити нічого. У нас є голландське місто-побратим Хітгорн. Пов’язали наші міста спільні теми – туризм, народні промисли і канали. Тільки в них канали штучні, котрі створив тамтешній мер Ян Беккер, за що його було удостоєно урядової нагороди. А в нас дика, звичайна природа. Що ви гадаєте вийшло в результаті цього побратимства і спільних поїздок туди-сюди? Мер Ян Беккер залишив свою Голландію, переселився до Вилкового і одружився тут на вилківчанці. Зараз наступний голландець намірюється перебратися до нас на постійне місце проживання.
... Несе свої пружні води красень Дунай. На перетині трьох гирл – Білгородського, Очаківського і Старостамбульського – на карті крапкою позначено Вилкове. Місто, що береже історію першопоселенців, оберігає самобутність життєвого укладу, що закладений дідами та прадідами, чарівність і таїнства природи, зелені лабіринти дунайських плавнів. Нехай так буде завжди!
