Що може сільрада РОЗВЕСНЯЄТЬСЯ!
...Хоч Лідія Василівна все детально обдумала, обговорила питання на засіданні виконкому, та все ж хвилювалася. Напередодні сесії зібрала актив, ще раз розглянула кожен пункт.
“Ніби нічого не забули...” – заспокоїлася, нарешті, коли всі розійшлися, і в сільраді стало тихо. Чути було, як за вікнами стукотить гіллям розгнузданий вітер... Розвесняється, тож треба організувати людей, аби кожен біля свого подвір’я поприбирав. А то деякі господарі обмежуються тим, що вимітають сміття за хвіртку. Он скільки років, скидали різний мотлох чи не в самому центрі села. Тепер, нарешті, там чисто, а незабаром насадять дерева, облаштують дитячий майданчик...
Того вечора світло в будинку Михайлюків горіло майже до півночі. За розмовами не помітили, як збігли години. Отаке воно, життя, - години, дні и ночі, роки...
Ще навчаючись у школі-інтернаті, Ліда пройшла добру школу виживання. Там завжди існувало жорстке правило: або ти лідер, або ніщо. У сім’ї було четверо дітей, мати ростила їх сама. Тож Ліда одразу після школи, не вагаючись, пішла працювати, щоб допомогти меншим. У райспоживтоваристві був згуртований колектив. Пам’ятає, як навчав молоденьку продавщицю керівник: “Спочатку маєш працювати на авторитет, а потім він уже працюватиме на тебе”.
Коли переїхали з чоловіком у село Мирони, працювала обліковцем, де гарні наставники навчали премудростей землеробств, допомагали знайти ту ниточку, що веде до людських душ. Це згодилося, коли очолила комплексну бригаду.
Не впала у відчай і у найскрутніший час безробіття. Організовала ланку і обробляла просапні культури у селах району. Не раз пропонували їй роботу у сильних господарствах. Та хіба могла залишити напризволяще свої Мирони, де рідними і близькими стали чимало односельців. Проте ніколи не забуде, як у штик зустріли деякі “землячки” її передвиборну програму.
- А де ти гроші візьмеш? – запитували з неприхованим єхидством.
- Під ногами наші гроші валяються, - відповідала, бо знала, була переконана, що все можна змінити на селі.
...Сесія сільської ради пройшла спокійно, по-діловому. Програму соціально-економічного розвитку затвердили.
- Плани у нас чималі, але впевнена: якщо прагнути до великого, то можна зробити на багато задуманого, – розповідає Л.В. Михайлюк. – Головне, що до сільської скарбниці стали надходити гроші. Ще два роки тому Миронівська сільрада була дотаційною. До бюджету вдалося зібрати тоді лише 29 тисяч гривень, а ще 16 - довелося просити у районі. А вже торік надійшло 70 тисяч гривень податків і зборів.
Почали будівництво дороги з твердим покриттям, обладнали сміттєзвалища, провели ремонт будівель, сільради, ФАПу, облаштовують автозупинку.
Це ще не все. Орендарі не внесли орендної плати за землі резерву та запасу, бо врожай не вдався. Однак цьогоріч їм так не минеться, бо господарники переконалися, що хватка у сільського голови залізна. Мабуть, саме тому швидко вдалося оформити державні акти на землю. Та й взагалі, коли треба щось для громади, Лідія Василівна таки “виб’є”.
Гарно тогоріч провели свято села. Людям приємно, сільраді – користь. Керівники місцевих агроформувань подарували ій комп’ютер та ксерокс. Відтак, відпала потреба їздити до райцентру, аби зробити копії...
- Чималу допомогу надають нам працівники апарату райради. Дуже добре, що в районі є такий досвідчений керівник, як Жанна Костянтинівна Малиновська, - зауважує сільський голова.
...Лідія Василівна тільки-но хвіртку відчинила, а донька Катруся вже помітила, що у мами гарний настрій. Значить, усе гаразд.
- Де у неї на все сили беруться? – дивуються діти, дивлячись на свою маму.
- Та вона ж нас любить до нестями, - пояснив батько.
