СЕЛЯН ПРОСТО ОБДУРИЛИ?
До редакції від імені односільчан (55 підписів) звернулися мешканці с. Павлівка Арцизького району І.Ф. Павлов та І.Б. Колосов. Йшлося у листі про порушення умов укладених пайовиками договорів оренди землі з орендаторами – керівниками ТОВ “Агрофірма ім. Пархоменка”. Лист був направлений для розгляду та вжиття заходів до Арцизької районної ради.
Редакція отримала відповідь, у якій, зокрема, говориться:
“Звертання мешканців с. Павлівка Арцизького району Інокентія Федоровича Павлова та Івана Борисовича Колосова розглянуті.
Справді, склалася важка ситуація щодо розрахунків за оренду земельних паїв товариством з обмеженою відповідальністю “Агрофірма ім. Пархоменка”. Керівники цього господарства М.О. Шейко та А.П. Каширний відмовляються розрахуватися згідно з умовами договорів оренди землі, посилаючись на форс-мажорні обставини (низькі врожаї через складні кліматичні умови 2003 року). Відповідно до Закону України від 2 грудня 1997 року № 671 “Про торговельно-промислові палати в Україні” правом засвідчення форс-мажорних обставин наділено торговельно-промислові палати України. За таким засвідченням керівництво ТОВ “Агрофірма ім. Пархоменка” не зверталося.
До речі, інші орендарі земельних паїв, поля яких розташовані поряд із землями товариства, виконали умови договорів оренди повною мірою і без посилань на форс-мажорні обставини.
Арцизька райдержадміністрація також розглянула скарги власників земельних паїв стосовно керівників ТОВ “Агрофірма ім. Пархоменка”, яким було рекомендовано розрахуватися за оренду земельних паїв згідно з договорами оренди та розірвати ці договори через невиконання договірних зобов’язань відповідно до чинного законодавства, не доводити справу до судового розгляду. Однак керівники господарства не виконали цих рекомендацій.
Справа групи власників земельних паїв, мешканців с. Павлівка, слухалася в Арцизькому районному суді 17 і 18 березня ц.р. Рішенням суду позивачам було відмовлено у позові, і вони змушені апелювати до судових інстанцій вищого рівня.
К. ПЕЛІВАН, голова районної ради.”
Від редакції: Як видно з відповіді, і райрада, і райдержадміністрація намагалися допомогти мешканцям с. Павлівка. Та, на жаль, далі спроб справа не пішла. І проблему не вирішено до цього часу. Залишилося відкритим головне питання: як довго ще триватимуть поневіряння людей, з якими не розрахувалося за договорами оренди землі ТОВ “Агрофірма ім. Пархоменка” і яких просто обдурили? І чому очевидні порушення законів з боку керівників цього господарства досі залишаються безкарними?
ВИМОГИ ДО ПЕРЕВІЗНИКІВ БУДУТЬ СУВОРІШИМИ...
У добірці “З редакційної пошти”, що вийшла у нашій газеті 24 лютого ц.р., було опубліковано листа голови ветеранської організації с. Дачне Біляївського району В.В. Старостіна (“Такі образи тяжчі за фронтові рани...”). Йшлося в ньому про факти нешанобливого ставлення до ветеранів війни у міському громадському транспорті. Приємно, що одними з перших відгукнулися на публікацію саме транспортники.
“Управління транспортного комплексу міста вважає вірною та своєчасною публікацію “Такі образи тяжчі за фронтові рани...”, - пише до редакції “Одеських вістей” начальник УТКМ В.Ф. Краснов. – І хоча питання шанобливого ставлення до ветеранів Великої Вітчизняної війни, як вірно відзначено у публікації, стосується усіх одеситів, ми зробимо більш суворими вимоги до підприємств – перевізників, а отже – до водіїв і кондукторів, власників транспортних засобів.
На всі підприємства комплексу направлено директивного листа, стаття обговорена з їх першими керівниками.
Я прошу всіх ветеранів війни, праці вибачити за можливу образу, завдану нашими працівниками, пасажирами транспорту.
До відповіді додано згадуваний директивний лист, у якому, зокрема, говориться:
“...Читачі газет “Одеські вісті”, “Одесский вестник” повідомили про обурливі факти ставлення у міському громадському транспорті до інвалідів, учасників Великої Вітчизняної війни. Аналогічні скарги висловлюють ветерани війни на особистому прийомі у начальника УТКМ, у письмових скаргах до керівництва міста і до управління...
Наведення елементарного ладу у спілкуванні водіїв, кондукторів з пасажирами – учасниками та інвалідами війни – не потребує жодних матеріальних витрат, а його відсутність пояснюється недоліками відомчого контролю і безкарністю порушників”.
І далі у директивному листі визначено заходи, за виконання яких особисту відповідальність несуть керівники підприємств – перевізників. Вони зобов’язані перевірити усі транспортні засоби на наявність стандартних знаків або надписів над місцями, призначеними для інвалідів, громадян похилого віку і пасажирів з дітьми, а трамваї, тролейбуси тощо, які не мають таких знаків, на лінії не випускати. Йдеться також про інструктаж усіх водіїв, кондукторів про порядок надання пільгового проїзду ветеранам, а також про необхідність надання їм спеціально призначених місць. Лист зобов’язує керівників особисто, поза чергою і результативно розглядати скарги цієї категорії громадян. І, нарешті, посадові особи, власники транспортних засобів, а також водії, кондуктори суворо попереджені, що обгрунтовані скарги на порушення правил надання послуг, ліцензійних умов розглядатимуться УТКМ як грубе порушення договорів з подальшим їх розривом і відкликанням ліцензій.
“Додатково повідомляю, - пише у листі до редакції начальник УТКМ В.Ф. Краснов, - що про всі порушення у міському громадському транспорті пасажири можуть повідомити у будь-який час під запис для негайного вжиття заходів черговому по управлінню за телефоном “10-01”.
«ЖОДЕН НЕ СХИТНУВСЯ В БОЮ…»
Бойовий шлях Андрія Григоровича Кононенка почався у жовтні 1941 року. До цього він працював на одному з військових заводів, маючи бронь, і тільки завдяки великій власній наполегливості був мобілізований на фронт. Уродженець села Соколове на Харківщині, Андрій Григорович у 1935 році, після закінчення технікуму в Одесі, став військовим будівельником.
Свій фронтовий шлях він закінчив у Кенігсберзі (нині Калінінград). Про це можна було б написати захоплюючу книгу, але колишній начальник інженерної служби, полковник у відставці А.Г. Кононенко почав розмову з одного, незабутнього для нього, військового епізоду, в якому запам’ятався подвиг 120-ї танкової бригади, яка брала участь у знаменитій операції під кодовою назвою “Багратіон”. До того часу згадана бригада другий місяць перебувала у безперервних боях, на ходу поповнюючись бойовою технікою і людьми. Командування бригади доручило Кононенку зустріти і супроводжувати дві маршові танкові роти, направлені з ІІІ Білоруського фронту. Тоді він і познайомився з командиром роти, старшим лейтенантом М. Батраковим і командиром взводу, лейтенантом І. Матвієнком.
Після тривалого маршу до вечора 19 липня 1944 р. їхні підрозділи опинилися за 15 кілометрів на південь до литовського міста Каунаса. Попереду – ріка Німан. Цю важку перепону танкісти форсували з ходу і, захопивши невеличкий плацдарм, зосередилися в лісі. Відбиваючи контратаки, вони завдавали німцям відчутних втрат у живій силі і техніці. Завдяки цьому наші війська перейшли у рішучий наступ.
Основний бій спалахнув о 4 годині ранку. Рота М. Батракова знищила три німецьких танки. Решта позадкували, але, швидко оговтавшись, почали насідати з новою силою, відчуваючи перевагу. Кільце все тісніше стискувалося, але спалахувало все більше ворожих танків. Палали й наші машини, по кожній з яких били до 8 німецьких танків і самоходок. Спалахнув і танк командира Батракова. Він устиг вискочити з нього і пересів у другий, продовжуючи командувати боєм.
“Я всіляке на війні бачив, але таке ні з чим порівняти неможливо, - згадував Андрій Григорович. - На якусь хвилину зв’язок з Батраковим було втрачено, він не озивався на позивний... Потім я побачив, як спалахнув другий танк, і як Батраков пересідає на ходу в третій, знову запекло відбивається...”
Четверту атаку фашистів прийняв на себе взвод лейтенанта І. Матвієнка. Атаку було відбито, але спалахнув останній танк роти Батракова...
... Стих гуркіт гармат і скрегіт гусениць. Всього п’ять наших танків воювали проти сталевої армади ворога. Мабуть, кожен танкіст розумів, що може загинути, але жоден не здригнувся в бою. Танкова рота М. Батракова втягла у бій все механізоване угруповання німців, скувала його і завдала ворогу важких втрат, що дало можливість успішно розгорнути подальший наступ наших військ.
“Я думав, - продовжував Андрій Григорович свою розповідь, - що всі загинули. Але раптом прямо переді мною у житі, начебто з під землі, виросла постать Батракова. Він був увесь чорний, в обгорілих лахміттях, смертельно зморений, в очах - сльози. Командир вважав, що всі його люди загинули. На щастя, він помилився. З іншого боку поля до нас пробиралися й інші танкісти з його роти. Їх з поля бою підібрав лейтенант Матвієнко”.
Чому я зафіксувала саме цю розповідь А.Г. Кононенка? Тому що 90-річний ветеран розповідав про ті далекі події так, ніби це сталося вчора, не упускаючи найменших деталей. Він показував на карті кожну точку бою. Цю карту він тримав у руках і 60 років тому. Фронтові друзі випадково знайшли її в архіві і переслали йому. Ветеран береже її як найбезціннішу реліквію тих вогняних років.
Після війни А.Г. Кононенко так і залишився військовим будівельником, згодом був переведений до будівельного управління Одеського військового округу. Завжди користувався авторитетом, був добрим наставником молодих фахівців, вмілим організатором на будівництві значних оборонних об’єктів країни. Нагороджений орденами Вітчизняної війни, Червоної Зірки, “Знак Пошани”, медалями “За відвагу”, “За бойові заслуги” тощо.
Вітчизна гідно оцінила його ратний та трудовий подвиги. У грудні 2003 року, коли ветерану виповнювалося 90 років, він був удостоєний ордена Богдана Хмельницького.
Людмила ОПРОНЕНКО
ІМ’Я, ЩО НЕЗАСЛУЖЕНО ЗАБУТЕ
У дні 60-річчя визволення Одеси від фашистських загарбників ми віддавали данину пам’яті багатьом знаменитим землякам. Образливо, що серед імен таких відомих одеських письменників, як І.П. Гайдаєнко, І.І. Рядченко, не прозвучало ще одне, незаслужено забуте – Григорія Андрійовича Карєва, автора чудових книг “Твій син, Одесо”, “Палаючий берег” та інших.
У лютому 2004 року письменнику виповнилося 90 років, але цю дату було проігноровано, у т.ч. засобами масової інформації. А це ж був знаменитий свого часу, талановитий літератор. Одеська організація Спілки письменників і обласна Рада миру, членом яких він був, могли б хоч його могилу на ІІ Християнському кладовищі відвідати, пам’ятну табличку почепити на будинку по вул. Канатній, 101, де він мешкав. Але цього не сталося.
Шкода, що така людина забута, але ж молоді і підростаючому поколінню було б дуже корисно ознайомитися з творчістю письменника-фронтовика.
Сергій МІНЕВИЧ, м. Одеса
СВЯТЕ МІСЦЕ
Це місце я називаю святим з тієї простої причини, що тут встановлено пам’ятник льотчикам 69-го винищувального полку. Саме тут був аеродром, на якому базувалися літаки-винищувачі И-16. Льотчики 69-го авіаполку захищали небо Одеси від фашистських стерв’ятників з перших днів війни, з початку бомбування мирного міста.
Я колишній авіатор. Часто буваю біля цього пам’ятника. Нещодавно обійшов довкола і побачив, що на торцевій частині фундаменту відклеїлися декілька лицювальних плиток. Хтось ці плитки, що відпали, поставив під фундамент. Але ж їх можуть і забрати...
Далі. Як я розумію, при виконанні бетонних робіт відповідно до технології був покладений бетонний блок, а потім, по висоті, черговий. На межі з’єднання блоків покладена гідроізоляція. Судячи з плиток, що відпали, утворився доступ атмосферної вологи до арматури. Можна передбачити наслідки. Руйнування бетону і арматури плюс до цього вплив вібрації від транспорту, який проїжджає, і вітрове навантаження можуть сприяти зміні центру ваги. Що далі, пояснювати, гадаю, не треба – зрозуміло і нефахівцю. Чому на це ніхто не звертає уваги?
Юрій ОРЄХОВ, кандидат технічних наук м. Одеса
