- Лідіє Іллівно, ви подивіться на цей жах. Сашко заліз на дах і тримається рукою за електричний провід. Він же загинути може.
Це відбувалося в дитячому притулку “Гніздечко” селища Суворового Ізмаїльського району. Лідія Іллівна Бічева, завідувачка цього своєрідного дитячого закладу, вміє зарадити таким ось екстремальним ситуаціям. Оцінивши те, що діється, вона вирішує всіх вихованців притулку, які дивляться на “героя” завести в дім. Залишившись без глядачів, хлопчик засумував на даху. Тут підійшла одна з виховательок і рівним, спокійним голосом повідомила:
- Сашко, тебе Лідія Іллівна кличе, хоче порадитися, що на обід готувати.
Підліток кулею злетів на землю.
- І порадилися ми з ним тоді, і поговорили, - посміхнулася Л.І. Бічева. - Сашко згодом навіть старостою притулку став. Тут різні ситуації виникають. Діти надходять до нас не у найкращому вигляді: схвильовані, озлоблені, вони переконані, що життя всуціль є пияцтво, бійки та приниження.
Притулок у с. Суворовому відкрився в 1999 році як кімната тимчасового утримання дітей при селищній лікарні. Сюди звозили маленьких волоцюжок із сіл Ізмаїльського району. Поступово “кімната” трансформувалася у притулок, розрахований на 20 дітей від 3 до 18 років. І потреба в цьому зростає. Падіння життєвого рівня на селі, збідніння сімей згубно позначається на дітях. Коли у слабовільних батьків опускаються руки і вони знаходять втіху у пляшці, маленьким членам такої сім’ї залишається одне - бродяжити і жебрувати. Тут, у селищі Суворове, їм приходять на допомогу: уважно вислуховують, живлять добротою, налаштовують на навчання у звичайній загальноосвітній школі. Сюди жителі селища несуть одяг, взуття, оскільки статті витрат на їхню купівлю у приймача-розподільника немає.
Наш притулок - заклад тимчасового утримання, де діти перебувають не більше трьох місяців, після чого вони одержують розподіл до інтернатів області. Маленькі - у Будинки дитини, - розповідає Лідія Іллівна, і очі її наповнюються сумом.
- Найстрашніше у нашій роботі - прощання з вихованцями, - говорять виховательки Софія Іванівна Смокова та Марина Василівна Степанова. - Діти ридають, ми плачемо. За час перебування у “Гніздечку” вони стають такими близькими, такими домашніми.
Олю й Олесю, близняток шести років, сюди привезла із села Саф’яни бабуся, у якої не було ні матеріальних, ні фізичних сил піднімати онучок. Батьки-алкоголіки давно втратили до дітей будь-яку цікавість.
- А я сам приїхав у притулок із Комишівки, - радісно повідомив мені 12-річний Толик (виглядає не старше 7 років). - Я вже жив тут, і мені тут дуже сподобалося. Вихователі добрі і годують п’ять разів на день. А вдома погано: мама поїхала на заробітки, а тато навіть не знаю де.
Тут у кожної дитини - своя сумна історія, у якій - зрада близьких, бездоглядність, голод і відчуття власної непотрібності на землі. Додому ніхто з них повертатися не хоче, принаймні поки що. Але маленьке, дуже домашнє приміщення притулку вже не може вмістити всіх волоцюжок району. Тому Ізмаїльська райдержадміністрація вирішила передати притулку порожній двоповерховий будинок поліклініки в селищі Суворове - просторе, гарне і зручне. Вірніше, таким він має стати після проведення капітального ремонту.
- На ремонт потрібно приблизно 250 тис. грн, - зітхає Л.І. Бічева. - Якщо врахувати, що наш притулок фінансується областю, то ми дуже сподіваємося, що ці гроші будуть закладені до бюджету Одещини на 2005 рік. Можливо, Кілійська райдержадміністрація візьме пайову участь у ремонті, адже ми приймаємо і безпритульних дітей Кілійщини. Як повітря потрібен мікроавтобус, щоб вивозити дітей на море, до музеїв Ізмаїла (хай набираються прекрасного), а в жнива - на поле, щоб пізнати ціну селянської праці.
...Дивлячись на Лідію Іллівну, я гадала, який цікавий поворот зробила її доля. 27 років відпрацювала і відзавідувала вона у звичайному дитячому садку. І у віці, коли, як жартують, не на ярмарок їдуть, а з ярмарку повертаються, по-справжньому знайшла себе в роботі з так званими соціально занедбаними дітьми. Саме тут, у притулку, якнайяскравіше і якнайбагатогранніше виявилися знання педагога-психолога, одержані колись у Тираспольському університеті. Очолюваний нею притулок утримує міцне друге місце (після Ізмаїльського) в Одеській області. Цього жовтня дитячий заклад відзначив свій перший ювілей - п’ятиріччя. За цей час через нього пройшли близько 300 недолюблених і недопещених дітей. Багато хто з них тепер пише листи, складає вірші про любиме “Гніздечко”, кличе вихователів у гості або просить прийняти їх за старою пам’яттю. І зустрічаються, і згадують, буває, плачуть, але вже з радості. Дорослі - бо вщастить-таки рятувати дітей, а вихованці - бо тут навчилися розуміти світ, який дає шанс на нормальне життя, на самореалізацію.
