Що б ви подумали про співрозмовницю, яка ось так заявляє про найвище почуття на землі? Мабуть, вона кар'єристка або просто не може жити без своєї роботи. А давайте познайомимося з цією панною. Звуть її Ірина Ардашева. Свого часу вона стала першою володаркою титулу «Мадам Одеса», а зараз є президентом однойменного клубу. Одне слово, така жінка повинна знати, як полонити коханого чоловіка:
– Ми із Сашком були однокласниками, навчалися з ним в елітній школі по вул. Гоголя. Мій чоловік був заводієм у класі, а клас виявився дуже дружним, отже, мене буквально втягли у цей вир. Не можна сказати, що ми із Сашком зустрічалися, але у спільних компаніях проводили дуже багато часу. Звичайно, він приділяв мені особливу увагу. Навіть у лютому міг пірнути у море за мідіями, щоб потім їх смажити там же, на пляжі.
Після школи доля нас начебто розвела по різних дорогах. Сашко служив в Очакові у військах спецназу, я пішла навчатися до нашого водного інституту. Ми навіть не листувалися, зате я дуже подобалася його мамі. Вона тоді працювала у галантерейному магазині. Ви пам’ятаєте, як важко було у ті часи дістати звичайні колготки. А ось у мене цього добра не переводилося...
Коли Олександр повернувся з армії, то він по праву заводія вирішив влаштувати зустріч однокласників. Це було першого квітня. Гуморину тоді не так бурхливо відзначали (якщо взагалі відзначали), і ми поїхали у Ліски. Тоді Сашко і сказав мені: «Я тебе вже ніколи не відпущу». Про одруження поки що не говорили, тому що я хотіла закінчити вуз. Сашко пішов працювати до реставраційних майстерень, там він навчився працювати з природним каменем. Йому пощастило і з цією тимчасовою роботою, тому що тут він знайшов своє покликання. Зараз він трудиться як професійний майстер по каменю. Проте Сашко ніколи не занурювався у свій камінь з головою. Він навіть допомагав мені робити креслення для моєї випускної роботи.
А одружилися ми лише тоді, коли встигли відгуляти на весіллях всіх своїх близьких друзів. Заручини були, звичайно, ж у Сашковому репертуарі – прийшов на річницю весілля моїх батьків і попросив моєї руки. Вже через кілька років ми із Сашком та моїми батьками вінчалися в один день.
Разом ми вже 14 років. І, здавалося б, часом нам повинно бути складно, тому що ми обоє за вдачею лідери. Іноді мені здається, що, якби не було кохання, ми б не знайшли спільної мови. А взагалі сімейне життя і кохання – це не манна небесна, це друга робота. Робота над помилками... Потрібно вміти не розгубити те, що вже накопичилося, і в той же час ніколи не розслаблюватися...
У нашого сина Ігорка ми, звичайно, вклали всю свою любов, хоча іноді у нас і спалахує суперечка, від кого син перейняв все найкраще, і навпаки... Син, звичайно, цих суперечок не чує, та й піклування про нього не заважає нам з чоловіком привчати його до самостійності. З ранніх років батько привчав Ігорка носити сорочки, краватки, щоб виглядати мужчиною...
З часу закінчення інституту я спробувала себе у різних сферах і, гадаю, мій пошук ще не завершено. Але це справа наживна, головне, що в мене є сім’я – мій натхненник. У нас навіть встановлено такий закон – вихідні проводимо лише разом. Та й у будень легко подарувати один одному гарний настрій. Бачу, прийшов Сашко стомлений, чим би його підбадьорити? Знаю, що любить цибульний суп, а готувати його – дуже швидко. Якби було у мене, крім мого магазину меблів, кондитерської крамниці, мого любого клубу «Мадам Одеса», ще якісь справи, я все одно встигала б зварити цей цибульний суп.
Іноді думаю, можливо, вміння будувати сімейні взаємини на любові, теж передається генетично. Наприклад, всі знайомі моїх батьків кажуть, що їхній медовий місяць триває на ціле життя. У нас із Сашком теж...
