ВІДНЕСЕНІ ВІТРОМ?
– Нам один без одного не можна, – сказала держава.
– Чому? – запитали ми.
Михайло Жванецький
Кордон на надійному замку
За радянських часів знайомий працівник КДБ розповів дивну історію: поліція Британії на переправі через Ла-Манш затримала молодого чоловіка без документів, який виявився підданим СРСР, і його повернули на батьківщину. Він був не шпигуном і не ворогом радянської влади, ні, хлопець виявився романтиком, читачем старих пригодницьких книжок для дітей, його невгамовним бажанням було подивитися світ. І він вирішив просто перейти кордон, без документів і грошей, і йти далі з країни в країну пішки, прикидаючись глухонімим. І він пройшов усю Європу, всюди зустрічав людське співчуття, знаходив їжу і прихисток, готовий був на будь-яку разову роботу і навіть заробив непогані гроші, маючи на увазі перетнути океан і піти далі по обох Америках, щоб звідти перебратися до Австралії. Британці його розкусили і повернули до СРСР. І в КДБ завели справу, але були розгублені: йому можна інкримінувати лише порушення держкордону, а що робити з таким порушником? Пам'ятаю, я розсміявся і пожартував: віддайте його Юрію Сенкевичу у «Клуб мандрівників» – то-то глядачів не відірвеш від екрану! На що мій співрозмовник зі спецслужби похитав головою: у будь-якій західній країні його могли завербувати, і він міг стати агентом будь-якої ворожої розвідки, якщо не декількох.
Кордон за тих часів у нас був на замку, влада надійно захищала радянський народ від зовнішнього світу. Нинішня молодь здивується, якщо довідається, що Державний кордон проходив і по одеських міських пляжах, вишки стояли і в місті і далі по всьому узбережжю, перебувати біля моря після 11-ї години вечора заборонялося. Сьогодні можна сміятися, але саме з порушення кордону на мене завели досьє в КДБ: юнаком посварився зі своєю дівчиною і пішов до нічного моря, на пляжі Ланжерон мене і розбудив озброєний автоматами наряд прикордонників, а на прикордонній заставі, оформивши документи про затримання на кордоні, передали у міліцію.
Куди і навіщо їдете?
Сьогодні Конституція нової України гарантує кожному громадянинові право вільного виїзду за кордон, і ніхто не має права вважати нас потенційними шпигунами. Лише людина, яка пережила епоху СРСР, знає, яке це велике досягнення демократії. За радянською конституцією ми теж були найвільнішим народом у світі, але це була неправда, а Захід говорив про СРСР правду – як про країну за «залізною завісою». Термін вперше вжив стосовно нас ще Геббельс. Його статтю «2000 рік» у фашистському журналі «Das Reich» я не читав, але термін довго відбивав реалії закритого радянського суспільства і проіснував до 90-х років ХХ століття.
Десятиліттями виїхати за кордон кожному бажаючому було неможливо. З 1925 року існувало «Положення про в'їзд і виїзд з СРСР», де для виїзду були потрібні поважні причини: куди їдете? до кого? навіщо? І ніхто не знав (це ретельно приховувалося від народу), що ще у 1973 році СРСР ратифікував Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, стаття 12 якого говорить: «Кожна людина має право залишати будь-яку країну, включаючи свою власну...» Це звичайне право дане кожній людині від народження, і ви це право ні в кого не повинні випрошувати, його не потрібно ніяк обґрунтовувати, ви взагалі можете не повідомляти органам, з якою метою виїжджаєте за кордон – чи відвідати улюблену тітку в Мюнхені, чи попрацювати в газеті «Вечірній Нью-Йорк», чи пополювати на носорогів у Ботсвані. А згадайте, як знущалися з тих, хто виїздив на ПММ до Ізраїлю, – влаштовували надумані судові процеси, саджали до психлікарень, позбавляли від'їжджаючого радянського громадянства і нагород, ще і 500 карбованців вимагали з людини.
Нові положення про виїзд і в'їзд у СРСР ухвалювали наприкінці 80-х з великим скрипом. Спочатку для виїзду скасували вимогу згоди родичів, потім дозволили виїжджати на возз'єднання сестрам і братам, для тимчасової поїздки за кордон тепер не було потрібно запрошення, а ось для виїзду на ПММ така вимога залишалася. Мотивація: це гарантія того, що громадянин у новій країні не опиниться без засобів до існування. І разом з тим: держава відмовляла виїжджаючим в обміні їхнього особистого майна на іноземну валюту. Ще б пак: у 1989 році збиралися виїжджати 200.000 чоловік, де ж на всіх набрати валюти?
Увесь світ у кишені
Сьогодні будь-який громадянин має право виїхати за кордон – у справах, у турпоїздку, на роботу, для лікування тощо. Погортайте хоча б одеську газету «Увесь світ у кишені»: для подорожей пропонуються будь-які країни – від відпочинку на популярних пляжах Туреччини, Греції, Іспанії, ОАЕ і до екзотичних Андорри, Гоа, ПАР або Марокко. Є гроші – їдьте по всіх штатах США, беріть участь у карнавалі Ріо-де-Жанейро або гуляйте по Великій Китайській стіні. Та що говорити: сьогодні до Парижа з Одеси можна їздити автобусом щонеділі!
Звичайно, це велике досягнення демократії. Нехай поки що далеко не кожному дано, але «в кишені» сьогодні справді увесь світ. Щоправда, у цього блага є і тіньові сторони. Розмовляю зі знайомим підприємцем, і він видає одкровення: навіщо йому держава, він вміє заробляти добрі гроші, забезпечує себе і сім’ю, купив модну іномарку, будинок збудував у престижному районі, разом із сусідами провів туди чудову дорогу, має намір у складчину з друзями придбати яхту. Потрібні гроші – він бере кредит у банку, навіщо при всьому при цьому йому держава? Він згодний платити податки, щоб утримували, наприклад, армію і пенсіонерів. Він хоче лише, щоб законодавці не придумували дурні закони, щоб багатих зробити бідними, а не навпаки – бідних багатими, він хоче, щоб різноманітна і численна чиновницька рать не чинила перешкоди і не заважала працювати і жити.
Добре, кажу я, ось ти їздиш з сім’єю відпочивати – то на Мальдіви, то до Малайзії, на яхті ви хочете поплавати по світу. А якщо щось станеться за кордоном, ну, наприклад, пірати захоплять яхту де-небудь на траверсі Сомалі, що ви робитимете? Так, згодився він, тут без допомоги рідної держави не обійтися.
Нові остарбайтери
За статистикою нині близько 400 тисяч українців перебуває за кордоном. Більш точної інформації немає: де, у яких країнах, чим зайняті, чи збираються повертатися. Багато хто знає, що тисячі українців нелегально працюють у Португалії, Іспанії, Греції, інших країнах, де імміграційне законодавство не таке жорстке, як у Британії, наприклад. Більшість – нелегали. У турагентстві, яких розвелося тисячі, оформляють візу на три місяці, знаходять роботу і залишаються. Хоча є небезпека викриття, тоді примусово висилають на батьківщину, а в паспорті ставлять штамп, з яким п'ять років візу не відкриють. Переходять кордон і нелегально, у прикордонних районах це стало вигідним бізнесом. Наприклад, поляки за таємне перевезення до Німеччини беруть з особи 1000 доларів. У Варшаві можна купити і чужий паспорт – громадянина Польщі або країн Балтії. Паспорти цих країн, членів ЄС, дозволяють без проблем перетинати кордони будь-якої європейської країни. Стаючи нелегалом, українці найчастіше потрапляють у рабство від роботодавців, але ніхто не протестує – заробітки на Заході для безробітного в Україні все одно, що манна небесна.
Багато пишуть і говорять про наших дівчат, які потрапляють у сексуальне рабство за кордоном. Але це особлива розмова. Нагадаю ще, що десятки тисяч колишніх працівників ЧМП, найбільшої у світі судноплавної компанії, розкраденої дуже швидко, тепер плавають по всіх морях і океанах під чужими прапорами. Крюїнгові компанії, яких в Одесі теж безліч, займаються працевлаштуванням українських моряків. Вони чудові фахівці, але плавання під підставними прапорами позбавляють їх захисту міжнародної морської профспілки, отже, вони заробітну плату одержують нижчу за ставки ITF. Але не протестують: для безробітного в Україні моряка та валюта – теж манна небесна.
І ми вже звикли до таких повідомлень: неподалік від Японії затонуло суховантажне судно, екіпаж український, частина врятована, інші пропали безвісти; в Італії заарештований український екіпаж теплохода під прапором Сент-Вінсента і Гренадин, який перевозив нелегальних емігрантів; у США заарештовано теплохід, який намагався ввезти до Штатів найбільшу за всю історію наркоторгівлі партію кокаїну, екіпаж – українці; в Африці зазнав аварії літак приватної авіакомпанії, всі пасажири та український екіпаж загинули... Такі події трапляються і в Африці, і у Південно-Східній Азії, і на інших континентах. Громадяни України працюють по всьому світі, скрізь, де платять, тому що вдома і того немає.
Невже всі вони – віднесені вітром? Держава щось робить для порятунку своїх підданих? Під час суперцунамі в Індонезії зникли шестеро українських громадян. Що ми знаємо про їхню долю, чи провадяться пошуки та ідентифікація, як роблять це американці, британці і шведи? А в Джакарті є наше посольство...
Від добра добра не шукають
Звернімося до Конституції України. У статті 25 Основного Закону говориться: «Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, які перебувають за її межами». Погодьтеся, поки що це чиста декларація, добрі побажання. Звичайно, є безперечне розв’язання проблеми – створити державу, у якій хотілося б жити, а виїжджати з неї не хотілося: від добра добра не шукають.
Між іншим, більшість наших «остарбайтерів» – із Західної України, тобто поголовно «жовтогарячі» (В. Ющенко: «Наші співвітчизники, розкидані по далеких землях, стали пліч-о-пліч з нами».). Вони виїжджали, зрозуміло, від безробіття і безрадісного життя, яке пропонувала своєму народові тодішня влада. Звертаючись до «народу на Майдані Незалежності у Києві після інавгурації, новий Президент сказав: «Клянуся, ми змінимо українське життя».
Виступ Віктора Ющенка хочеться цитувати. «Ви хочете мати роботу і гідну зарплату, – сказав він, – вам гірко кидати сім’ю у пошуках заробітку за кордоном. Ми створимо нові робочі місця. Кожний, хто хоче працювати, одержить роботу і гідну зарплату... Ми станемо заможною нацією».
Отже, розв’язання проблем, що нагромадилися в суспільстві – не за горами. Залишається тільки вірити і чекати, щоб, говорячи словами ж Президента, «ми не разминулися зі своєю долею», тим більше, що наші надії «абсолютно реальні». І тоді, справді, ми будемо «горді тим, що ми – українці!»
