Очевидна істина: театр живе єд-нанням сцени й зали. Однак якщо про творців спектаклів пишуть скупо, але часто, то про глядачів, погодьтеся, вкрай рідко, та й не персоніфіковано. Хочеться порушити це правило заради чудового глядача, яким понад шість десятиліть була Н. І. Литвиненко, що пішла із життя наприкінці минулого року.
В тепер такі далекі роки окупації мати привела Тусю (так змолоду і до сивого волосся називали Наталю Іванівну) до оперного театру. Чуйна душа дівчинки одразу й назавжди була віддана мистецтву Опери. Вона любила театр щиро й ніжно, в ньому знаходила, користуючись словами Чайковського, “розраду й підпору” в усьому великотрудному житті.
Наталя Іванівна добре знала музику, зворушливо раділа зустрічі з Талантом, щиро засмучувалася бідами й невдачами колективу. Ми познайомилися в партері театру, де обоє зазвичай бували у свої зрілі роки. В молодості відвідування починала із галереї: співвітчизників, як згадувала Наталя Іванівна, нижче амфітеатру не допускали – там були місця для “арійців”. Вона із матір'ю часто відвідувала театр і в післявоєнні роки. Мама познайомила Наталю із сім’єю видатного тенора Ю.С. Кіпоренка-Доманського. Юрій Степанович був не тільки чудовим співаком, але й гарною, доброю людиною. Він і його дружина Поліна Олександрівна прийняли дівчину в дім і в серце. Вона шанувала їх до останнього дня.
Коли Юрій Степанович пішов із життя (а це трапилося незабаром після його гастрольного спектаклю в Одесі, на якому ми із Наталею Іванівною, ще незнайомі, були присутні), вона багато чого зробила для увічнення пам'яті артиста. Написала листа І.С. Козловському: просила про сприяння в організації меморіального вечора у Київському театрі опери та балету в дні, коли виповнювалося 90 років із дня народження Кіпоренка-Доманського. І авторитет Івана Семеновича, безсумнівно, сприяв здійсненню урочистого акту. Пізніше Наталя Іванівна ініціювала проведення в тому ж театрі столітнього ювілею унікального (героїчного, як його називали) тенора, мистецтво якого високо цінували видатні вокалісти ХХ сторіччя Тіто Скіпа і Беніаміно Джильї.
Наталя Іванівна добула (із Білорусі!) ксерокси багатьох цінних матеріалів, які не публікувалися, про Кіпоренка-Доманського. Нам вдалося обнародувати їх в Одесі. І в цьому велика заслуга Н.І. Литвиненко, яка, втім, хотіла залишитися в тіні.
Наприкінці сорокових – початку п'ятидесятих років минулого вже століття, в Одесі з великим успіхом у глядачів гастролював Д.А. Донатов. Серед його шанувальників була й Наталя Іванівна. Вона одного разу влучно сказала про Доната Антоновича: “Він привозив до нашого міста гостродефіцитний товар – радість”. Наталя Іванівна познайомила мене із шанувальницею тенора Д.С. Айваз, яка пропустила всього один із багатьох десятків його спектаклів, але не пробачила цього собі у наступні десятиліття. До слова, Діана Семенівна була автором оригінального підношення співакові – на новорічному концерті в філармонії йому піднесли ялинку, прикрашену іграшками... Вона повідомила низку цікавих подробиць про Доната Антоновича (вони листувалися після його від'їзду із Одеси). Ці подробиці були використані в газетних публікаціях, в книзі про Одеський театр опери та балету, а також у статтях для мемуарного збірника на честь співака. До речі, Наталя Іванівна – автор змістовної статті для цього збірника, який поки що не побачив світ через фінансові труднощі, але її матеріал було опубліковано в одному із одеських журналів.
Наталя Іванівна познайомила мене зі скрипалькою Одеського оперного театру Є.І. Саутич, яка була ученицею Т.Д. Ріхтера по класу загального фортепіано. Та розповіла чимало цікавого про батька великого піаніста. Її розповідь увійшла до моєї монографії про Святослава Ріхтера та його сім’ю. І цим я зобов'язаний безкорисливій допомозі Наталі Іванівни. Із задоволенням дарував їй усі свої книги зі словами щирої подяки.
За освітою Н.І. Литвиненко була економістом. Як свідчать всі хто її знав, вона мала високу кваліфікацію, таку ж сумлінність і цілеспрямованість. Зовсім звичайним стало запрошення її, практика, до керівництва дипломними роботами випускників вузу.
Наталя Іванівна була відданою донькою, яка роками доглядала хвору матір (а це “тихий подвиг терпіння”, на який здатні далеко не всі). Вона була відданою матір'ю, яка самостійно піднімала сина. Вона була вірною бабусею, яка любила онука і намагалася допомагати йому в навчанні. Й ніколи не забувала театр та філармонію. Серед її улюблених одеських співаків були Н. Савченко, Р. Сергієнко, В. Тарасов, І. Сорокін, А. Капустін, А. Джамагорцян, Н. Ютеш, І. Мартинова та багато інших. Людина скромного статку, вона могла “жити без необхідного, але не могла без зайвого”, – збирала гроші на дуже дорогі квитки на гастрольні виступи В. Співакова, Ю. Башмета, наприклад.
Вона високо цінувала заслуги маестро Х. Ерла, який відродив інтерес одеситів до класичної музики. Була членом Філософського товариства Будинку вчених, полемічно виступала на його зборах. Відвідувала Будинок Реріха. Була постійною відвідувачкою зборів Театрального товариства Будинку актора. До Театрального товариства залучала своїх подруг. Перед вечором пам'яті Н.І. Литвиненко вони сказали мені багато добрих слів про “Тусю”. Говорили, як вона допомагала їм потрапити у Москві на спектаклі за участю самого Лемешева, до Ленінграда – на спектаклі Товстоногова, як водила їх до музеїв Москви й Ленінграда... Говорили про її невичерпну енергію при організації традиційних зборів однокурсників, розкиданих по всьому колишньому Союзу... Мої співбесідниці – це С.В. Свиридова, В.В. Хворостіна, І.А. Вихор. Вони одностайні: “Наталя була людиною рідкісної доброти, знань, культури, безкорисливості”.
Останній привіт від Наталі Іванівни я одержав, коли її вже не було серед живих. Національна бібліотека імені Вернадського дякувала мені за книгу про Одеський театр опери та балету. Виявляється, цю книгу їм подарувала Н.І. Литвиненко через свою київську подругу Ольгу Кутіщеву. І Кутіщеву вона колись залучила до мистецтва, і її закохала в Юрія Степановича Кіпоренка-Доманського. Ольга Іванівна до кінця своїх днів буде приносити квіти на могилу “руського Таманьо”, як його називали за кордоном. Тепер ці квіти будуть і в пам'ять про Наталю, – щирій подрузі та гідній людині, якої буде гостро невистачати всім, хто знав її.
