«Про наміри Президента України обмежити сферу вживання української мови, як державної» - такою була провідна думка прес-конференції”, що відбулася 20 квітня в приміщенні редакції газети “Чорноморські новини” і яку провів голова обласного проводу Народного Руху України та голова Одеської обласної організації Національної Спілки письменників України Геннадій Щипківський. Оскільки в прес-конференції взяли участь представники патріотичних та просвітницьких організацій області, відомі літератори, то вона цілком природно переросла в “круглий стіл”, в якому тривав обмін думок та лунали схвильовані виступи промовців.
Що ж послужило приводом для цієї та безлічі інших прес-конференцій, зборів і гнівних виступів у пресі, які відбуваються зараз по всій Україні? Обурення, яке викликала в патріотичних колах громадськості поява в стінах канцелярії Президента офіційного паперу під назвою “Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України в місцях їх компактного проживання”. З якоюсь дивною поспішливістю цей документ, без будь-якого громадського обговорення, було передано до Кабінету Міністрів України вже у вигляді проекту Указу Президента. А вже за день, 16 березня, Прем’єр-міністр передала його текст в міністерства юстиції, освіти та науки, праці та соціальної політики... для “вироблення ними у тижневий термін (зверніть увагу на цю поспішність!) узгодженних пропозицій та висновків”.
Одначе ні “узгоджених”, ні “в двотижневий термін” пропозицій та висновків в Кабніні не народилося. Незважаючи на те, що офіційно цей документ опубліковано та доведено до широкої громадськості не було, ксерокопії його миттєво поширилися по всіх регіонах України. Вже 31 березня на шпальтах “Літературної України” під рубрикою “Мова і нація” з’явилася стаття відомого мовознавця літератора доктора філологічних наук Анатолія Погрібного з симптоматичною назвою “Доки?” Слідом за нею з’являється стаття Ярослави Музиченько в “Україні молодій” під назвою “Смертельна розМОВА” та з підзаголовком “Ідея надати особливої пільги мові однієї з нацменшин згубна для інших етносів в Україні”. А 2 квітня Центральний провід Народного Руху України звернувся до українського народу з заявою “Про наміри Президента України обмежити сферу вживання української мови, як державної”, яку, за підписом голови Руху Бориса Тарасюка, й зачитав на прес-конференції Г. Щипківський. У ній, оцінюючи цей поки що не доношений ні в стінах Банкової, ні в стінах Кабміну документ, говориться: “Формально цей документ нібито відповідає чинному законодавству та міжнародним забов’язанням України. Однак при нинішньому принизливому стані державної мови на 14-му році нашої незалежності “творчий” підхід чиновників до його виконання потягне за собою реальне вилучення української мови в усіх сферах життєдіяльності на значній частині території держави, де вона й так була століттями об’єктом гоніння, заборони і прямого нищення. Варто нагадати, що в Україні не існує проблем для мов національних меншин. Створена достатня нормативна база, функціонують національні заклади культури, школи і класи, виходять газети і журнали, здійснюється книговидання; ведеться радіо- і телемовлення в обсягах, які часто навіть перевищують потреби з огляду на чисельність етносів, а у пропорційному відношенні значно переважають ті можливості, що надані українській діаспорі практично у всіх країнах перебування. Але ж кожна держава піклується, передусім, про державну мову, яка є основою національної духовності і культури”, і тому прикро, що доводиться нагадувати, як вихолощення умов та інструментарію відродження панівної ролі української мови у цілій низці регіонів привело мало не до проявів сепаратизму, заходів антидержавних за змістом, що вже стало предметом розгляду правоохоронними органами”.
Проект Указу Президента й справді викликає низку принципових запитань. В Україні діє друга частина 10-ї статті Конституції, яка досить повно гарантує захист та використання російської та інших мов національних меншин. Діє у нас і закон “Про національні меншини”. В реальному житті ми бачимо, що всі кіоски буквально забиті російськомовною пресою, книжкові магазини, теле- і радіоефір наводнені російськими виданнями та програмами, чимало з яких навіть не приховують свого одверто антиукраїнського спрямування, націлюючись на розкол української держави, або й цілковитого повернення її в лоно “Єдінай і нєдєлімай”. Російські націонал-шовіністи місяцями стоять на майданах України під російськими державними прапорами, розповсюджують антиукраїнські листівки та проросійськи налаштовану пресу. Чиновництво цілих регіонів або ж не володіє українською мовою, або ж принципово не бажає спілкуватися нею з українцями, вбачаючи в кожному, хто в державних кабінетах заговорить українською, “українського націоналіста”. Сьогодні в Україні діє близько 2 тисяч (!) шкіл, навчання в яких провадиться російською та іншими національними мовами. І це в той час, коли в Росії, Президент та політики якої так запонадливо піклуються захистом російської мови в Україні, не існує жодної (!), української школи, жодної години українського радіо й телемовлення, і де права мільйонів українців просто ігноруються. В сотнях шкіл Одеси, Донецька та інших міст і регіонів викладання провадиться винятково російською мовою, а пройдіться одеськими вузами і спробуйте визначити, на території якої країни вони діють, і для якого народу готують своїх фахівців.
То що сталося? Хто порушує право росіян, хто забороняє їм спілкуватися своєю мовою, читати й писати нею, навчатися і навіть вигукувати на майданах одверто провокаційне: “Ющенка, хахли, чємадан, вакзал, Амєріка!”, не думаючи про те, що незабаром можуть пролунали інші заклики, які бумерангом відсилатимуть цих мітингантів, з тими ж таки “чємаданамі”, але в іншому напрямку? А якщо такі кричущі порушення – щодо прав росіян – існують, то що заважає Президентові як гарантові діяти в межах Конституції? Що такого сталося на російськомовній ниві в Україні, що Президент змушений видавати указ “Про захист прав громадян на використання російської мови...”?! І це Президент України, який ще палець о палець не вдарив, щоб хоч якось захистити право українського народу, етнічних українців, на навчання рідною мовою, для того, щоб у військових вузах України готували офіцерів, які б служили Україні, а не “відслужували на Україні”. І можна зрозуміти почуття відомого українського кінорежисера Юрія Іллєнка, який нещодавно зі сторінок газети “Слово просвіти” кинув в обличчя Президентові: “Пане Президенте! Запишіть мене в нацменшину! Я теж хочу жити в Україні повноправним життям!”
Розпочинаючи свою передвиборчу компанію, Янукович об’їжджав регіони з ідєю–фікс: ввести в Україні подвійне громадянство, про що негайно рапортував своїм “московськім таваріщам”. Слухаючи його, я задавався запитанням: “Чи ця людина хоча б уявляє собі, як можна керувати державою, і як взагалі може існувати держава, яка ще тільки формується, якщо завтра в ній з’являться мільйони громадян, котрі, крім українського, матимуть російське, угорське, румунське, та інші громадянства? Хоча цілком зрозуміло, що людина, яка має подвійне громадянство, по суті, не має морально-етичних обов’язків перед жодною з “країн громадянства”.
Саме ця ідея Януковича, та ще прагнення зробити російську мову державною, витворили сотні “помаранчевих майданів” по всій Україні. А яку мету переслідує президентська рать Ющенка, запускаючи в суспільство ідею захисту російськомовних громадян у їх праві спілкуватися російською? Може, час дати можливість українському народові заспокоїтися, консолідуватися, націлитися, усім разом, незалежно від мови спілкування та етнічного коріння, на розв’язання нагальник економічних, соціальних та культурних проблем, під тягарем яких наше суспільство вже аж стогне?
І ще... Ось які стратегічні погляди на значення російської мови в самій Росії. Цитую: “Русский язык – это важный фактор в укреплении целостности России как государства. Это национальное достояние, входящее в состав богатейших природних ресурсов России. Не случайно, что первой заботой Совета безопасности является русский язык. То есть забота о русском языке и создание условий для процветания должны стать основой государственной языковой политики”.
Ось так! І це визначення одного з професорів московського державного університету ім. Ломоносова, М. Ремньової, вже тиражується як провідна думка російської мовної політики, «в новых геополитических условиях», і то не лише в межах Росії. То, може, Президенту Ющенку та його канцелярії варто повчитися ставленню до своєї рідної мови у самих росіян, які у своїй мовно-національній політиці ніколи не церемонилися і не збираються церемонитися ні з якими іншими народами та народностями, особливо з українцями, про що свідчить весь історичний досвід співжиття наших двох народів. І якщо вже сам Президент Ющенко не вважав за потрібне поцікавитися у російського президента, чому в Росії зневажають право багато - мільйонної української громади на навчання рідною мовою на українське радіо- і телемовлення, то, може, цим варто, нарешті, поцікавитися Прем’єр-міністрові Юлії Тимошенко. Час би вже!
