Останнім поштовхом, який змусив мене сісти за цю статтю, послужило інтерв’ю 14 квітня на Першому національному каналі з віце-прем’єром з адмінреформи Романом Безсмертним. Хоча й було воно тривалим у часі, одначе всі спроби тележурналіста хоч якось наблизити високого посадовця до суті проблеми, до з’ясування, які саме території, в який спосіб, а головне, в ім’я чого реформуватимуть – так ні до чого й не призвели. На всі варіанти цілком конкретних і, як дошка на моєму письмовому столі, простих запитань з приводу того: з’явиться нарешті у нашого села та містечка реальний, законовладний і фінансовоспроможний господар, чи ні, віце-прем’єр відповідав абсолютно безваріантно: після завершення реформи вся влада на місцях буде у місцевої громади.
Не знаю, чи зумів тележурналіст зрозуміти, що стоїть за цими поняттями, але, уважно дослухаючись до відповідей віце-прем’єра, якого сама посада – “з питань адмінреформи” зобов’язує бути реформатором, я не стільки переймався питанням: чи багато знайдеться телеглядачів, які б щось взяли для себе з його відповідей, як питанням: а чи сам він уявляє собі, в якому стані перебувають сучасні села та містечка України і що несе їм чергова, вже котра за ліком, реформа?!
Оскільки подібних прикладів кожен з вас може навести безліч, зупинюся на прикладі ще недавно могутнього радгоспу Червона Баштанка в сусідній Миколаївській області, який об’єднував шість сіл і був основним економічним стрижнем Новобузького району. Доля склалася так, що в одному з цих сіл-відділків радгоспу, Троянах, минали мої старшокласні літа, там я певний час працював, про нього писав і буття його відоме мені вже впродовж майже п’ятдесяти років.
На кожному етапі розвитку цих сіл працелюбні жителі їх з жахом поглядали на ближні та далекі столиці: чи не несе якась нечиста чергового реформатора. А вона несла! То комусь там забаглося обкласти податком кожне деревце, з такими труднощами вирощене селянами посеред випаленого степу, і за рік-другий вічно безгрошівні степовики змушені були вирубувати останні деревця по своїх садках.
То раптом Хрущову забаглося позбавити селян від “тяжкої домашньої праці”, і всі корови було наказано примусово здати державі: хоча ні ферми до цього не були готові, ні запаси кормів не відповідали потребам зрослого поголів’я. І поки “одержавлені” корівки - кістки та шкіра – животіли поміж м’ясокомбінатом та скотомогильником – тисячі й тисячі сіл залишилися без своїх годівниць. Оскільки всі запевнення в тому, що селяни будуть забезпечені молоком і м’ясом з “закромов Родіни” виявився черговим блефом.
А скільки непоправної шкоди українському селу завдали реформатори, які вирішили ліквідувати тисячі й тисячі “неперспективних сіл”?! Згадаймо, як вони знелюднювали наші степи, зганяючи людей з насліджених їхніми предками гніздищ – в безликі, за бездарно-“цілинними” проектами вибудовані, будиночки на околиці чужих сіл, поміж чужих людей, де вони більшу частину року виявлялися безробітними. А винищення через “спрямляння русел” тисячі українських річок, понад якими стоїть більшість наших сіл. А заборона “під страхом Сибіру” зводити двоповерхові будинки, в яких би старі батьки могли жити під одним дахом з родиною сина чи доньки, і через цю божевільну заборону села наші розросталися на десять кілометрів вздовж дороги чи річки... А боротьба з п’янством, під час якої наші кремлівські мудреці винищили тисячі гектарів елітних виноградників, підірвавши всю економіку Півдня України...
Що ж такого епохально-безсмертного пропонує нам нинішній віце-реформатор Роман Безсмертний? За всіх своїх негараздів, так зване “радянське” село трималося на двох китах: економіці господарства, до якого воно входило – колгоспу, радгоспу, лісгоспу; та мудрій раді сільради. Тобто, в нашому прикладі: був директор радгоспу зі своїм штатом і власними повноваженнями, а на кожному відділку був керівник, що (зі своїм штатом та повноваженнями) був господарем села; а влада громади здійснювалася через сільраду та райраду.
В чому ж проблема сучасного села? Передусім, у тому, що в ньому нема реального керівника, господаря. Радгоспи та колгоспи ліквідовано, як ліквідовано й бригади та відділки цих господарств, які, як правило, поставали у вигляді окремих невеликих сіл. Так, десь там усе ще животіє сільрада з її реально існуючими головою та секретарем. Але які б ухвали ця сільрада не приймала... Хто конкретно організовуватиме їх виконання? Хто піклуватиметься в кожному конкретному селі Котовського, Балтського, Арцизького району про стан криниць, водогонів, освітлення вулиць; про транспорт і розподіл пасовиськ, про стан річечки і забезпечення населення всім необхідним для життя?
Вчитаймося в рядки новітньої реформи від Р. Безсмертного. Передусім, там сказано, що первинна адмін-територіальна громада має налічувати не менше 5 тис. населення. Даруйте, але ж в Україні тисячі сіл, населення яких складає всього двісті-п’ятсот осіб. Це ж скільки їх треба звести воєдино, щоб витворити первісну адмінгромаду! А реформатори вже попередили, що “поселення у межах громади адміністративно-територіальними одиницями не вважатимуться”. З цього випливає, що після реформи сотні невеличких сіл на Одещині перестануть бути самостійними адмін-територіальними одиницями! Ну, гаразд, зійдуться представники 5-тисячної громади в законі, ухвалять рішення... і що далі? Що робити отим позазаконним селянам, які залишаться в сотнях сіл, в яких, як не було реального господаря-розпорядника, так і не буде?!
Або ще одна новація. Всі районові містечка з населенням понад 70 тис. осіб виведуть з-під юрисдикції районів і перетворять на самостійні міста-райони. А що буде з райцентрами? Всі установи та заклади їхні попереносять в інші містечка? Чи, може, всі вони, заклади й установи, залишаться на території адміністративно чужих їм міст-районів? В першому випадку це призведе до колосальних фінансових витрат, в другому – до адміністративного абсурду. А що буде з Одесою? О, вона, як і інші міста, населення яких перевершує 750 тисяч, буде виведена з-під юрисдикції регіону (області) і сама стане містом-регіоном (областю). А де буде розташовуватися ота сила-силенна обласних закладів та установ, у сусідній Біляївці? Ні? Залишаться в сусідньому, адмін - чужому їм місті-області (регіоні) в Одесі?
Чи потрібна реформа? Так, потрібна. Утворюючи незалежну українську державу, наші реформатори витворили дивовижну структуру влади. В усіх областях та сільських районах вони ввели обласні та районні держадміністрації. Але при цьому жоден обласний центр цим облдержадміністраціям не підпорядкований, оскільки він має свого виборного голову і свою міськраду. Така ж ситуація у Білгороді-Дністровському, Ізмаїлі, Балті, Котовську... На територіях їх перебувають райдержадміністрації, яким підпорядковані тільки села, самі ж міста держадміністрації не мають. Відтак діють три, і всі недоладні, вертикалі влади: держадміністрації мають свою сільську вертикаль, яка одначе закінчується райцентрами, оскільки жодне селище чи село держадміністрації не мають! Мерії обласних та великих районних міст – самі собі господарі, і відповідні держадміністрації їм не указ. Пригадаймо, які конфлікти на цьому грунті виникали свого часу в Одесі, Львові, Вінниці, Ужгороді... І нарешті, третя вертикаль – це ще радянського типу ради. Які видають місцеві закони та розпоряджаються бюджетами, але штату-апарату, який би контролював виконання цих рішень, не мають, а отже, і влада їх формальна. Тим паче, що облрада не може реально впливати на життя обласного центру, де є своя рада, та на життя великих райцентрів.
Зважаючи на винятково складний соціально-політичний стан сучасної України, я радив би нашим реформаторам з Києва притримати коней і не в усьому рівнятися на Швейцарію, де до сучасних кантонів мирна позавоєнна країна йшла століттями, а виходити в реалії нашого суспільства. Так само, як в Одесі є міський голова, так у кожному селі слід ввести посаду сільського голови. Не в сільраді – на шість сіл, а в кожному селі має бути господар-розпорядник. Якщо ми ввели державне адміністрування, то воно має охоплювати всі обласні та великі районні центри. Або ж ми відмовляємося від держадміністрацій як таких і в Одесі (Котовську, Балті, Ізмаїлі...) поруч із міськими головами з’являються голови області, району, села, селища, з відповідними штатами. Порушувати, руйнувати зараз існуючі адміністративні кордони – це означає нові мільйонні витрати, нове адміністративне сум’яття.
