Наша розповідь – про трагічне становище школи-інтернату для дітей-інвалідів
Ми вже якось звикли і навіть змирилися з тим, що на все – на школи і лікарні, дитячі притулки й пансіонати для літніх людей, на дороги і громадський транспорт – у нас вічно не вистачає коштів. На тлі бездумного і показного марнотратства “нових українців”, отих кримінал-нуворишів, які за лічені місяці наживають собі (добре відомо, як і на чому) у цій напівзубожілій країні мільйони доларів, за один вечір примудряючись прогуляти та прокрутити в рулетку річний бюджет обласної лікарні, ми повитворювали такі собі земні раї для купки “крутих”, і занедбали при цьому геть усю сферу громадського буття, геть усе, що покликане підтримувати на житейському плаву оту “просту людину”, отого безліч разів соціально обдуреного та обділеного “середнього українця”, на якому і завдяки якому, власне й існує наша держава.
Одначе годі узагальнень, які лише притуплюють гостроту тієї проблеми, яку ми змушені порушити. А вся річ у тім, що майже в центрі Одеси існує заклад, через похмурі, занедбані коридори, через такі ж занедбані палати-класи та палати-гуртожитки якого; через усі ті нерозвійні людські болі і трагедії, замішані на чиновницько-господарській бездушності та бездумності, – слід було б пропустити геть усіх нас: від Президента, мера й губернатора – й до останнього злісного неплатника аліментів; пропустити, як через чистилище – душі, совісті, громадянської відповідальності. Бо, можливо, тоді ми зовсім по-іншому замислювалися б над тим, хто ми, врешті-решт, такі, яке суспільство будуємо, чи знаємо, що таке совість і людяність та яким богам-ідолам молимося.
А йдеться про Одеську школу-інтернат № 7 для дітей-інвалідів з наслідками поліомієліту і церебральними паралічами, яка, здається, тільки дивом усе ще виживає по вулиці Авдєєва-Чорноморського, 23. Отой, з дозволу сказати, інтернат для нині сутніх там 128 дітей-інвалідів, 30 з яких до того ж стали сиротами, чи перебувають у тому стані опіки, коли батьки або вже відмовились від них, або ж не відмовилися тільки про людське око; коли вони позбавлені батьківських прав, або ж знаходяться на тій стадії бідності, коли нічим не здатні зарадити ні своїм дітям-сиротам, ні собі.
Перехрестіться біля воріт і ввійдімо на територію інтернату. Перше, що кидається у вічі, – тут є невеличкий парк, а в ньому – навіть сосновий гайок, але ви не побачите там ні альтанок, ні теремків, ні навіть елементарної лавки, на якій би дитина могла подихати свіжим повітрям (а всі діти, хто з великими труднощами, на милицях, але сам; хто – з чиєюсь допомогою, а все ж таки рухаються). Кілька лавок є прямо на подвір’ї, але це вузесенькі дошки, на яких дитині-інваліду з церебральним паралічем просто не всидіти, і, що найдивовижніше – на жодній із них (!) нікому не спало на думку приробити бодай якусь спинку, щоб дитина могла спертися. І вкопано ці лавки на палючому сонці, на якому дитина з таким набором діагнозів через п’ять хвилин може знепритомніти. Дивишся на все це і думаєш: “Ну була тут за всю історію цього закладу хоч одна керівна душа, яка усвідомлювала, яким закладом вона керує, і як слід облаштовувати життя цих нещасливих дітей?!”
Так, поруч припадає пилюкою огороджена територія, що мала б зватися спортивним майданчиком, який цим дітям дуже потрібен. Але ж там нема жодного спортивного пристрою навіть для здорових, не кажучи вже про спеціальні пристрої для дітей специфічно хворих. Так само погано обладнаний і спортивний зал, який просто треба реконструювати і створити заново, за наукою.
Хай дарують мені естети, але чи потрібно комусь із нас описувати, що таке громадський безплатний туалет? А тепер зайдіть у два туалетики школи-інтернату для дітей-інвалідів і подивіться на класичний його взірець! Інтернат існує десятки років, але нікому й на думку не спало подбати про те, щоб унітази там були у вигляді спеціальних “кріселець”, і щоб на стінах були хоч якісь поручні, аби інвалід міг сісти й підвестися; і щоб у кожній кабінці були кнопки електродзвінків чи хоча б ручки від назовніх дзвіночків, щоб дитина могла покликати на допомогу, коли їй стане погано, а такі випадки були вже не раз.
З виконуючою обов’язки директора, вчителькою-філологом Анжелікою Олександрівною Гричан ми заходимо до казарменого типу кімнати-палати – темної, похмурої, вифарбованої в колір, чи то в’язниці, чи божевільні, і бачимо десятки ліжок з напівзогнилими матрацами. Майже всі діти вночі мочаться під себе, і ніякі провітрювання-провіювання цим ватяним матрацам уже не зарадять. Тому що і ліжка, і матраци, і система вентиляції, й озонування повітря тут мають бути приведеними хоча б до якоїсь елементарної санітарної норми. А ще потрібні сотні нових, змінних матраців. А поки що я з жахом думаю про тих дітей, яким доводиться проводити в цьому, вибачте, смороді, більшу частину свого дитинства. Та й не можна уподібнювати кімнати-палати таких дітей до казарми. Існують же санітарні норми утримання хворих.
А ще цих дітей мало не щодня треба мити, купати. Ми про все в цьому місті подбали: про елітні супер-квартали, про кращі ділянки для нашого чиновництва на заповідних схилах морського берега, про величні храми, яких у нас уже незабаром буде по два на душу населення, і про ще величніші ресторани на нічні притони. Але в цій школі-інтернаті, де мучиться зі своєю бідою понад сотня найнещасніших із наших дітей, й досі, прямо під вікнами школи й гуртожитку, чадно димить допотопна котельна, яка працює на ненайкращому вугіллі. Якщо тільки працює.
Хоча всім давно зрозуміло, що свій ресурс вона виробила ще років п’ятдесят тому (будівля інтернату існує вже 92-й рік). Все навколо у нас газифіковано, але нікому з отців міста, області, освіти і медицини не спало на думку домогтися того, щоб такий же газ було підведено до цієї жалюгідної подоби котельні. Без якої – і навіть з якою, але за тих умов, на яких вона діє, – життя інтернату перетворюється на пекло: бо ні тепла в кімнатах, ні нормальної, щоденної теплої води в душових – облуплених, розкурочених. Обладнуючи та ремонтуючи які, ніхто ані пальцем, ні жодною звилинкою мозку не ворухнув, аби показати, що це не просто душова, а душова для напівпаралізованих дітей-інвалідів, для яких геть усе – проблема.
А чи побував хтось із районного, міського, обласного начальства – яке зараз так піклується про підготовку до осінньо-зимового сезону – на кухні цього інтернату, на якій усе, що тільки могло вийти з ладу, давно вийшло, і якщо там ще щось вариться, то тільки завдяки мужності і винахідливості жінок, котрі там працюють; наших, українських жінок, які і самі здатні вижити, і нас порятувати, хоч у пустелі, а хоч на Північному полюсі. Але ж чи варто цим зловживати? А чим і на які жалюгідні кошти ми кормимо цих дітей, яким потрібне вітамінізоване повноцінне харчування?
Подейкують, що недавній керівник цього інтернату дістав підвищення. А вчорашня вчителька-філолог, а тепер, ось уже третій місяць – “в.о. директора”, Анжеліка Олександрівна Гричан, залишилась наодинці з горем 128-ми своїх вихованців, а ще – з проблемами та співчуттям мужніх вчительок і медиків, які, винятково на ентузіазмі та материнсько-батьківському переживанні, намагаються рятувати цей заклад. Свій робочий день вона починає з листів, які розсилає: “керівникам підприємств, приватним підприємцям, бізнесменам, меценатам…”А далі вже йдуть не слова, а волання душі: “Адміністрація і педколектив школи-інтернату № 7 звертаються до Вас із проханням та надією на допомогу… Приміщенню нашої школи – 91 рік. Останні 10-12 років у школі провадиться тільки косметичний ремонт силами колективу. Наші діти потребують парт і стільців з урахуванням специфіки захворювання; обладнання ігрової кімнати (а в інтернаті діти з першого, або й нульового класу), спортивного залу і літнього майданчика, оздоровлення в період канікул. Нам дуже потрібен транспорт, оскільки нашим дітям важко пересуватися…” І так далі, про все те, про що вже мовилося. І надія в словах і голосі: “Ми будемо вдячні за будь-яку допомогу у вигляді благодійних робіт чи матеріальну. Ми звертаємося до людей, яким не байдужа доля дітей з такими захворюваннями”.
До речі, про транспорт. Інтернат – це досить солідне господарство, але ніхто не подбав, щоб у нього з’явився бодай якийсь мікроавтобусик. І не тільки для того, щоб хоч раз на місяць вивезти дітей на море чи до театру юного глядача. Ці діти мають регулярно проходити медогляди та здавати аналізи в поліклініках. І щоразу це велика проблема: як довезти їх до поліклініки? А як бути, коли дитину треба терміново завезти до лікарні, а швидкої не дочекаєшся? Пригадую, як щедро та прилюдно роздавали губернатор і мер міста ключі від мікроавтобусів районним управлінням культури, ще якимось закладам. Слів нема, свята справа. Але чому ніхто з чиновників не подбав про те, щоб першою такий “бусик” отримала школа-інтернат для дітей-інвалідів?
А що робити з дітьми під час канікул? Ну добре, що зараз релігійна місія “Добрий самарянин” взяла частину дітей на відпочинок на базі в селі Маяки Біляївського району. Але 1 серпня вони повернуться до інтернату. Щоб сидіти під палючим сонцем на отих п’яти лавках посеред двору? А чи не час подбати про те, щоб і після десяти років навчання (за які вони проходять дев’ятирічний курс школи) ці діти залишилися в інтернаті (може, іншому, спеціальному, профтехосвітньому), й отримували ті професії, які їм підвладні? Бо це для дітей з “нормальної” школи випускний – свято юності і надій. А хто здатен передати на папері, що таке, яка життєва драма – випускний вечір для вихованця цього інтернату, після якого він залишається сам-на-сам із тим суспільством, яке так “душевно дбало” про його “щасливе дитинство”? Побіймося ж Бога. Всі побіймося: причетні і не… Втім, непричетних до цієї трагедії не існує. Якщо тільки ми ще усвідомлюємо себе цивілізованим суспільством.
ВІД РЕДАКЦІЇ
Редакційна колегія “Одеських вістей” звертається до голови Одеської облдержадміністрації В.П. Цушка, який з перших своїх кроків на новій посаді щиро займається медичними закладами. Може, шановний Василю Петровичу, запросити до школи-інтернату наших відомих підприємців, які без зайвих слів переконались би, що чужих дітей не буває? Вони чекають на допомогу. А заможним дорослим Бог за доброту віддячить.
