У нашому заполітизованому житті з його накопиченням соціальних проблем, істеричною рекламою, яка заполонила усі вулиці й окупувала телебачення, здається, і не залишилося віддушин для душі. Але є ще люди, які про минуле згадують з ностальгією: ось були часи, коли все було по-іншому. Хоча все пояснюється простіше: тоді вони просто були молодими.
Автор Ю. Гаврилов запропонував редакції кілька глав зі своєї автобіографічної повісті, у якій розповідає про роботу в газеті «Моряк» на рубежі 60-70-х років. То були часи, коли після сталінського зледеніння настала хрущовська відлига, і «Моряк» помолодшав, став популярним у читачів, пов'язаних з морем, можна було згадувати навіть про те, що в цій газеті за «часів великих сподівань» працював К.Г. Паустовський. Правда, напередодні написання повісті змінилося керівництво в Кремлі, і починалася тривала епоха стагнації. Але Одеса ще дихала нещодавньою волею, і «Моряк» не збирався старіти за командою зверху.
Одна глава – «Лицом к лицу с Эль-Тором» - була опублікована 27 серпня цього року. Сьогодні пропонуємо ще одну главу –
«Легенды и были Австрийского пляжа».
Є на землі куточки такі прекрасні, що хочеться пригорнути їх до свого серця.
Густав ФЛОБЕР,
«Спокуса святого Антонія»
У жорстких межах ідеологічного пресу редактор «Моряка» Ігор Павлович, демократ і ліберал, навчав нас волі творчості і журналістському пошуку. Він терпіти не міг відсиджування робочого часу за редакційним столом, і на щотижневій летючці кожен повинен був доповісти, де в порту або на якому судні побував. Мене змушувати не треба було: я сам собі поставив за мету виходити пішки Одеський порт – від Воронцовського маяка до нафтогавані на Пересипу. Мені це ходіння по порту було в радість, воно нагадувало прогулянки в дитинстві по неходжених стежках: а що там за поворотом, що за тим пагорбом чи за тим гаєм? Зі мною часто ходив наш невгамовний ветеран-всезнай Федір Михалич, якого усі позаочі добродушно називали «наш моркор Федя». До мене він наполегливо звертався на «ви», хоча був утричі старший за мене. Від нього в порту я дізнавався набагато більше, ніж міг побачити на власні очі.
Якось він завернув мене на Платонівський мол, над яким стояв гуркіт великого будівництва – старий мол реконструювали. Він привів мене до самого краю молу, і ми зупинилися перед старою, закинутою каплицею. На фронтоні зберігся напис золотою інкрустацією про те, що церковка вибудувана почесним членом Імператорського товариства рятування на водах Наталією Михайлівною Зеленою (дружиною відомого за фейлетонами того часу градоначальника). Тут панотець благословляв моряків, які ідуть у далеке плавання. Михалич постукав черевиком об бетон старого причалу і сказав, що тут лежало тіло Григорія Вакуленчука, вбитого офіцером на борту повсталого броненосця «Князь Потемкин-Таврический». Зараз будівельники планують знести каплицю, але ветерани флоту проти і готові захищати реліквію першої російської революції, взявшися за руки. Каплицю, звичайно, знесли...
Іншого разу, проходячи повз один із службових будинків, він повідомив, що тут до війни жив з батьками хлопчик Серьожа Корольов, який став у наш час «батьком» радянської космонавтики. Розповідаючи про те, як під час війни німці та румуни перед втечею з Одеси замінували всі головні будівлі і причали порту, щоб знести з лиця землі, моркор привів мене до зарослих реп'яхом і лободою іржавих залізних дверей у кам'яній стіні, яка захищає порт від штормового моря. Це виявився вхід до німецького бункеру, куди на центральний пульт сходилися кабелі від закладеної по всьому порту вибухівки. Підпільники довідалися про намір окупантів і в різних місцях перерізали кабель.
А якось у розмові Федір Михалич недбало обмовився про Австрійський пляж. Я не повірив своїм вухам і перепитав:
– Той пляж, про який писав Паустовський?
– Ну так, – спокійно підтвердив моркор, дивуючись моєму хвилюванню.
– Він є і сьогодні – той Австрійський пляж?
– Ну так, а куди йому дітися?
– Проведіть мене до нього! – вигукнув я.
– А чого там, пішли, – охоче погодився мій славний ветеран.
Це був найщасливіший день у низці мого буденного життя. За часів великих сподівань на Австрійському пляжі любив пустельничати Паустовський, тут він зустрічав Іллю Файнзільберга, майбутнього письменника Ільфа, тут технічний редактор Євген Іванов запропонував йому йти працювати у газету «Моряк», яка знову відкривалася після перерви смутних часів, і пообіцяв «загвинтити таку газету, що перед нею померкнуть романи Дюма-батька і Буссенара». Паустовський погодився, не роздумуючи, і після ніколи не шкодував про це.
Увечері я перечитував главу про Австрійський пляж з книжки «Время больших ожиданий», і мені здавалося, що улюблений письменник писав не про себе, а про мене, так були подібні наші думки і почуття. Ця властивість притаманна справжній літературі, але тоді я, такий же молодий, як у 1921 році схильний до письменства Костянтин, про це, звичайно, не думав, таку подібність зі своїм світовідчуванням міг визначити будь-який читач.
«Я невольно подцвечивал и подсвечивал жизнь, – писав Паустовський. – Мне это нравилось. Она от этого наполнялась в моих глазах добавочной прелестью. Даже если бы я очень захотел, то не мог бы уничтожить в себе это свойство...» І мені хотілося писати, упиваючись чарами російської мови, як священним вином з підвалів стародавнього замку. Я помічав, що одні позаочі говорять у мою адресу про «непотрібні красивості» і «відхід від реальності», а інші називають мене останнім романтиком, який помічає в банальній дійсності відблиски піднесеної краси і таємничого значення. Мені це подобалося, і я нічого не міг із собою зробити.
Звичайно, як і всі журналісти, я писав і про перевиконання п'ятирічних планів, про соцзмагання і комуністичні бригади, надпланові вантажі і зекономлені інвалюти – про все те, що відбивало реальне життя. Але був впевнений, що читати про це в підшивці «Моряка» через 50 або 100 років буде абсолютно нецікаво, адже не тільки з роботи, цифр і рапортів складалася дійсність. Мої ж рубрики «У найсинішого моря» або «Слідами Паустовського» нікому не заважали, вважалося, що вони «оживлюють» газету, в інших газетах, мені здавалося, їх би не друкували, а в «Моряку» індульгенцію видав мені сам Костянтин Георгійович.
Йти до Австрійського пляжу треба було дорогою, яка огинає Карантинну гавань, знаючі люди називали її по-старому – Деволанівською вулицею, на ім’я першобудівника порту голландця Деволана. За радянських часів його ім'я згадувати чомусь було не прийнято.
Огинаючи причали Карантинної гавані, ми проходили повз самотній стародавній будинок з червоної цегли. На вузькому і високому фасаді будинку чорнів медальйонний овал горищного віконця, терасами круто піднімався рудий черепичний дах, на якому стояла башточка з балконом навколо – щоб ранками шукати на морському обрії червоні крила вітрильників. У таких будинках повинні були жити герої Гріна. Вечорами біля входу запалювали в скрипливих ліхтарях товсті свічки. Про нього писав Паустовський: «В этом морском доме никто не жил. Если бы мне разрешили поселиться в нем, то я, конечно, счел бы себя счастливейшим человеком на свете. Я украсил бы этот дом не только новыми картинами и книгами, но просквозил бы его морским воздухом, прогрел бы солнечным светом, казавшимся розовым среди сплошной синевы, залегшей вокруг».
На будинку не було жодної вказівки про його сьогоднішнє призначення. Не раз я ходив повз нього у своїх поточних газетних справах. Міг би зайти і довідатися, але тоді зникла б невідомість, яка приховує у собі імовірність романтичних відкриттів. Одного разу справи привели мене саме до цього будинку. У маленькій кімнаті з неймовірно високою стелею за склом стародавніх шаф мовчали товсті книжки з золотим тисненням. На корінці однієї з них я прочитав: «Реальна енциклопедія практичної медицини». Зараз тут була санітарна інспекція біля морського кордону Одеси.
Далі вас зустрічав занедбаний елеватор з високими вежами по краях. Він був безповоротно старий від часу і постійного невдоволення близького моря. На стінах, поїдених осінніми туманами, бісером проступала сіль. Дзенькотячи, розгойдувалися на ліхтарних кронштейнах іржаві від сонця ланцюги. На широких дерев'яних воротах завжди висів важкий комірний замок, і думка про те, що в когось є ключ від нього, викликала гостру хлоп'ячу цікавість. В елеваторі жили горобці, а коли порт почав перевалювання пшениці, сюди з міста переселилися голуби. Ширяючі чайки презирливо дивилися на них з висоти польоту і реготали верескливими голосами рибних торговок із Привозу. У штормові ночі в цих руїнах повинні були влаштовувати шабаш морські демони. Завиваючи зі свистом, вони водили хороводи в гучних прорізах і грали в кості марсельською черепицею на даху. Заглядаючи вдень у тріщини на стінах, я бачив тільки дзвінку синяву сутінок. У пружних сонячних променях повільно плавали порошини тисячоріч.
Старий елеватор викликав повагу: він пережив дві світові війни і громадянську. Останнім часом його облюбували кіношники: тут вони знімали війну, пожежі, зруйнований німцями порт. Кінозйомки нагадували набіги берберийських піратів на сонячні поліси еллінів. Кілька днів навколо елеватора метушилися люди в смугастих ялтинських кепочках, підпалювали димові шашки, розкидали колоди і дошки, і режисер у колоніальному корковому шоломі щось кричав у мегафон.
А одного разу по дорозі до лоцманської я раптом зупинився здивовано: елеватора не було, його знесли, і рикаючий бульдозер уже розрівнював місце для нового пірсу. Останки елеватора викинули за портову стіну на з’їдення хвилям разом самохідною баржею з Волго-Дону, що сіла на камені в зимовому тумані.
На місці старого елеватора намітили будувати контейнерний термінал. Про це нещодавно мені розповідав головний інженер порту. На стіні його кабінету висів план, на якому територія пляжу вже зафарбована синім кольором майбутнього терміналу. Нічого дивного – за контейнерними перевезеннями майбутнє, і передовий Одеський порт не відставав від часу.
Тоді-то я вирішив написати про Австрійський пляж. Але перед цим провів маленьке дослідження: запитував у знайомих одеситів, де в Одесі розташований Австрійський пляж. Багато хто читав про нього у Паустовського, але усі були упевнені, що його давно немає. Не знали про нього навіть колеги по «Моряку», які, як і я, сто разів бували в Одеському порту. Навіть наш штатний краєзнавець Коля Гус, який веде в газеті рубрику «Одессика», блиснувши окулярами, непевно сказав, що пляжу вже немає. Справді, побачити стародавній пляж неможливо було ані з висоти Приморського бульвару або парку Шевченка, ані з Рейдового молу, який веде до Воронцовського маяка, він майже не проглядався навіть з моря. Нарис про Австрійський пляж у моїй рубриці «Слідами Паустовського» обіцяв сенсаційне відкриття для читачів.
На воротах у портовій стіні мене раніше зупиняла сувора табличка «Прохід заборонений». Тепер я знав, що попередження написали не комсомольці, яким відданий пляж для проведення морських свят, змагань з волейболу і перетягування каната, а прикордонники, тому що і по порту, як і по всьому узбережжю Чорного моря, проходив Державний кордон СРСР. Тепер я нерідко, закінчивши свою поточну роботу в порту, заходив на пляж, щоб полежати під сонцем і викупатися. А в одну з неділь вирушив туди, щоб записати свої враження для нарису.
І ось я проходжу у відкриті ворота, і за моєю спиною залишаються шуми працюючого порту – брязкіт ланцюгів портальних кранів, гуркіт металу, який падає в гучні трюми, крики докерів «Майнай!»-«Вирай!», свистки маневрових тепловозів і всечутні голоси диспетчерів з динаміків на ажурних освітлювальних стовпах. Кам'яна стіна, яка відокремлює пляж від порту, дивним чином охороняла ідилічну тишу і безлюддя цього куточка справжньої природи, залишаючи тут тільки шум або шарудіння хвиль і крики чайок.
Пісок Австрійського пляжу зовсім не схожий на пересипаний білим пилком пісок нових штучних пляжів Одеси, привезений з Дністровської банки або Тендрівської затоки, – о ні, тут він зібраний із золотих зерен, пересипаних сріблом здрібненого перламутру мушель, і все це спалахує під сонцем, як відмілини Клондайка, тому що цей пляж намитий самим морем – створений за його примхою, за його прекрасним капризом, за помахом легковажних хвиль-нереїд.
Пляж спускається до моря терасами, утвореними прибоєм у різні часи року. Прибій викидає на берег тисячі мушель синіх мідій, рожевих дністровських устриць і рясну розмаїтість дрібних молюсків упереміш з різнобарвними камінчиками дивовижних форм.
Глибокої осені штормові хвилі досягають портової стіни, і пляж зникає у коловерті пінної води, піску і каменів. Навесні на верхній терасі біля стіни я знайшов лимонні мушлі морського гребінця, які до цього збирав тільки на піщаному острові в Керченській протоці, і величезну стулку нещодавньої прибулиці в нашому морі мії, яка ледь вмістилася на долоні. Тут море щедро дарує своє різноманіття зі своїх глибин – розкішну мушлю рідкісної ще в околицях Одеси японської рапани, новочеркаську морську губку у формі античної позеленілої амфори, монету або ґудзик, на якому ледь угадувався морський штурвал, висушену сонцем рибу-голку або зелену змійку, занесену течією з Дунайських плавнів.
Тут безлюдно і хочеться мовчати – пляж створений для неквапливих роздумів. Тут разом з одягом ви скидаєте важкий тягар буденних прикрощів і турбот. Я це відчув у перший же день – мені не хотілося думати про тягар на душі, який привіз із собою з Москви – про кінець хрущовської відлиги, політичні процеси над інакомислячими письменниками і поетами, про радянські танки, які жахливо розпрасували Празьку весну, про шалену гонку озброєнь. Тут мене ласкаво охоплювала безтурботність, якій я довго не міг підібрати порівняння. Вона була схожа на дитинство моєї доньки, наповнене казками Андерсена, витонченими піруетами Майї Плісецької, солоними бризками недільних морських купань, пурханням барвистих метеликів, скрипковими концертами цикад, пахощами полуничного морозива та цілковитою впевненістю у тому, що війни не буде, тому що так обіцяв тато.
Тиша. Море ледве гойдається, ворочаючись та пришіптуючи, як дитина, що безтурботно засинає. Я підходжу до крайки прибою, опускаю у воду долоню й відчуваю живу плоть моря: відчуваю, як в мене входить його мудрість, сила та ніжність. І я стою вже не на березі «найсинішого у світі», а на краєчку великого Гостинного моря, Понтос Евксінос, Маурі Таласса, Кара-Денгіз, прабатьком якого був океан Тетіс, що покривав всю планету у сивому мезозої.
Ясний обрій повторює овал планети, блакитні морські простори здаються нежиттєвими, але враження оманливе. Я знаю, що в темних морських глибинах на пишних лугах пасуться веселі балакучі риби, серед багряних кущів філофори та зелених заростей зостери красуються голонтурії та актинії, схожі на небачені квіти, у чужій мушлі дрімає блакитноокий рак-пустельник, погойдуються морські пера – прибульці з Егейського моря, проносяться міріади ночесвіток і виконують бальні танці самотності прозорі медузи, назва яких схожа на імена кінозірок із Буенос-Айреса – Ауреліа Ауріта.
Я почав збирати матеріали про Австрійський пляж. Паустовський був правий, коли писав, що ім'я цей пляж одержав у громадянську війну під час окупації Одеси німецькими й австро-угорськими військами, й цю частину порту охороняли австріяки. За радянських часів, коли починався неп, одеські «Вісті» у «Нарисах побуту» писали про нього:
«Тепер він Чорноморський і перебуває у віданні спілки водників. Раніше він був «Австрійським» і перебував у віданні австрійських лейтенантів. Тоді нікого із городян на пляж не пропускали, крім гарних дам, яких манірні лейтенанти самі возили на «свій» пляж».
У 1922 році в газеті «Моряк» з'явилося оголошення:
«Управління Одеського порту цим повідомляє, що з 1 липня цього року відкрито купання у районі закордонного відділу порту (Австрійський пляж). На пляжі щодня з 12 години дня по сонцю грає концертний оркестр під управлінням капельмейстера. Сполучення з пляжем на човнах із Платонівського молу. Плата за вхід на пляж у будні дні 150000 карбованців, а в недільні – 220000 карбованців. Плата за перевезення на човнах 50000 карбованців із чоловіка за кожен кінець».
Хоча із введенням непу пляж став загальнодоступним, але ціни відлякували багатьох, і простіший народ віддавав перевагу безкоштовним Ланжерону та Відраді. Австрійський же пляж став денним центром світського життя, його облюбувала, як писала у фейлетоні газета «Молода гвардія», «аристократична публіка», малюючи таку картинку з натури:
«Товсті дружини торговців із Дерибасівської та базарів, манірні радбаришні, молоді франти типу Грецької вулиці, короткоштанні іноземці, знову дружини – непманів та совбурів, молодь не із робітфаків, а із більярдних, зірки вечірніх спектаклів та веселі дами не тільки для флірту – все це товчеться й штовхається, перелаюється й навіть влаштовує бійки у черзі до човнів, які перевозять публіку на Австрійський пляж.
– Ви вже пляжились на Австрійському, мадам Мішурес? Зустрінемося у буфеті!»
Довідавшись, що я цікавлюся історією Австрійського пляжу, наш вірний нештатник, останній пікейний жилет Одеси месьє Зільбер, приніс мені на зошитових листочках витяги із документів Держчапу, як у 20-ті роки іменували пароплавство.
«На 1 січня 1924 р. матеріальний фонд допомоги безробітним Чорноморського райкомводу складав 1097 руб. 40 коп. Експлуатація Австрійського пляжу за дев'ять місяців дала чистого доходу й збільшила цей фонд на 8000 рублів».
Важко уявити собі цей золотий клаптик землі часів війни – обплутаний колючим дротом, утиканий їжаками й поритий фашистськими бліндажами – окупанти панічно боялися десантів радянської морської піхоти. Про це я прочитав у Тетяни Тесс, яка побувала в Одесі одразу після визволення:
«Я йду по так званому «Австрійському пляжу». Він весь утиканий колючим дротом, за кожним каменем – кулеметне гніздо – «Австрійський пляж» німці готувалися захищати, як фортецю. На камінні написано: «Берег розміновано. Сліпченко».
Ці перші написи мирного часу дотепер не стерла негода, а люди зберігали їх, мабуть, як пам'ять, – прізвище Сліпченко я бачив на стінах будиночків, де нещодавно мешкали маячники, лоцмани, швартувальники, і де дотепер у палісадниках цвітуть розкішні білі та кармінні рожі, а вечорами п’янко пахне матіола.
Навесні 1944 року тут лежав, зі слів одеситки Тесс, «сумний ландшафт руйнування». Для відновлення порту будівельникам потрібний був пісок, і Австрійський пляж став найбагатшим піщаним кар'єром контори Головморбуду. Причому його не меншало: осінні шторми величезними масами викидали пісок із морських глибин на берег. На розробки до цього піщаного кар'єру прийшли жінки, чоловіки й сини яких ще йшли по воєнних дорогах Європи. Взимку вони сколювали кирками та ломами шар льоду й носилками носили пісок будівельникам. У редакційній підшивці «Моряка» за той рік я прочитав: «Вони звикли до важкої праці та шуму моря. Їхні руки допоможуть побудувати потужний та гарний порт». Замітка називалася: «Море попрацює».
Після публікації нарису «Австрійський пляж» колеги по редакції почали вимагати від мене, щоб я провів їх до цього дивовижного місця й довів, що це не вигадка. Найбільше веселилася Світлана Остроко, талановита дівчина у віці:
– Ти не маєш права приховувати від своїх товаришів поклади Клондайка, ти зобов'язаний провести нас до нього!
– А золото розділимо порівну, – цілком серйозно сказав відповідальний секретар Сашко Кноф, але Світлана не помітила гумору.
Найсмішніше те, що, опинившись на Австрійському пляжі, вона здивовано розвела руками:
– А де ж золото, де срібло?
Розчарована Світлана розчарувала й мене – повсякденною приземленістю обивательського мислення. Щоправда, у куточках її вузьких губів, мені здалося, теж грає посмішка дитячої гри.
Ті години, які я проводив на Австрійському пляжі, були для мене одкровенням. Блукаючи по лабіринтах асоціацій, я чув багато запитань, які дорослі люди зазвичай не ставлять собі, тому що давно позбавлені дитячої цікавості, дуже зайняті сірими щоденними справами. Риючись потім у старих енциклопедіях та книгах, я знаходив відповіді на всі ці «чому».
Так я довідався, чому виник Австрійський пляж. Варто в морі з'явитися якій-небудь перешкоді, як воно намиває за нею довгу піщану косу – тоді з'являються нові бухти й навіть острів. Через кілька років я знімав документальний фільм «Поправка до лоції» – про будівництво нового порту на Григорівському лимані, якому потім дали ім'я Южний, і в «Чорноморндіпроекті» мені розповіли, що при проектуванні пішли на сміливий експеримент і відмовилися від спорудження захисних стін та молів: прочитали в «Моряку» про Австрійський пляж і вирішили, що порт може захищати від моря піщана коса, й воно саме буде постійно намивати пісок. Експеримент вдався, за нього проектанти одержали патент та Держпремію. Я промовчав, що автором того нарису був я, але було приємно, що від моїх писань могли одержати не тільки естетичне задоволення, але й практичну допомогу. Як співається в пісні, ніщо на Землі не проходить безслідно.
Розглядаючи на долоні ідеально відшліфований корж кварцу, я міркував, скільки років знадобилося хвилям на цю дуже тонку роботу. Зібравши десятки два камінців різних кольорів, я поїхав до Шампанського провулку, щоб в університетському геологічному музеї довідатися про їхнє походження та назви. Виявилося, що море, як гігантський кавовий млинок, перемелює гранітні брили в гальку й потім у пісок всього за місяці. Прибійні хвилі можна порівняти із десятитонними молотами, які невпинно опускаються на кожен метр берега під час осінніх та зимових штормів.
Я довідався, чому море синє й постійно змінює своє забарвлення, чому у хвиль утворюються пінні гребені, чому море, яке трощить гранітні моли й шпурляє залізні кораблі, як друзки, не викидає на сушу риб та живих молюсків. Розсипи мушель на березі – результат порушення гармонії у спільнотах мідій, ось як. А пісок та склянки, які відбиваються на суднах, виявляється, пов'язані між собою: слово «склянки» походить від пісочного годинника, за яким на вітрильниках відбивали дзвоном час. Мені розповіли, що неподалік від Австрійського пляжу на дні затоки лежить занесений мулом античний корабель, трюми якого наповнені скіфським золотом. Що там ще в зеленій скриньці у старого Біллі Бонса? У нас в редакції була гра: коли приходив юнак, який бажав стати журналістом і стверджував, що його привела до нас, на Пушкінську, 11, любов до моря, ми задавали йому одне контрольне запитання: що було в скриньці у Біллі Бонса? І якщо він не знав, відправляли його прочитати «Острів скарбів» Стівенсона.
Саме там, на Австрійському пляжі, мені на думку спала щаслива ідея відкрити на сторінках «Моряка» клуб «Все про море».
(Скорочений варіант)
