Так вже склалася наша історія, що впродовж століть і століть український народ писав свою історію не літописами та хроніками, а козацькими шаблями й пістолями, витворюючи з рідної землі величну, безсмертну енциклопедію козацьких могил. Тепер уже ніхто не здатний з’ясувати, коли та де саме зародилася найперша ватага цих степових одчайдухів і що саме спонукало їх об’єднатися в козацькім товаристві; хто був їхнім першим ватажком та яка судилася йому доля.
Хоча еталоном та першоджерелом пізнання історії українського козацтва завжди була Запорізька Січ, ота суто українська модель середньовічного європейського лицарського Ордену, в якій войовничість народу й потреби самозахисту найідеальніше поєднувалися з його жертовною волелюбністю і природним аристократизмом духу, та все ж таки, як це не дивно, перші суворо документовані згадки про дії українських козаків пов’язані саме з минувшиною нашого краю, минувшиною Одещини. Зокрема, йдеться про “Хроніку” польського історика, воїна та мандрівника Мартина Бєльського (1494 – 1575), в якій віднаходимо свідчення, що в 1489 році в складі війська князя Яна Альбрехта, сина польського короля Казимира IV, уже діяв загін українських козаків.
Женучи кримську орду, що вдерлась на Південне Поділля, Альбрехт увесь час тримав в авангарді козаків, які добре знали побузькі краї і провели його військо до притоки Південного Бугу Савранки, тобто до місцевості, в якій знаходиться зараз містечко Саврань, райцентр Саранського району Одещини. Водночас, в іншому документі – Уставній грамоті Великого князя Литовського Олександра І, датованій 1499 роком, ідеться про козаків, що гуртувалися в основному гніздовищі козацтва – на Дніпрі, в районі Черкас.
Зрозуміло, що обидві ці дати правомірніше сприймати лише як запізніле відлуння справжніх часів зародження козацтва, яке свою історію, починаючи від найперших ватаг, очевидно, вже так ніколи і не зуміє пізнати. Зате відома нам, досліджена, історично документована частина козацького руху засвідчує, що для українського народу козацтво було надійною збройною силою, яка не просто захищала його від майже безперервних навал татарських орд, але й по суті врятувала його як велику етнічну єдність, допомогла витворити з цієї релігійно-мовної спільноти по-справжньому вивершену європейську націю.
Саме на цій хвилі народної боротьби, на цьому вістрі невпокореності з’являються імена видатних українських козацьких полководців: Костянтина Острозького, Дмитра Байди-Вишневецького, Самійла Кішки, Петра Сагайдачного, Івана Сулими, Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Максима Кривоноса, Івана Сірка, оспіваного в піснях Станіслава Морозенка, менш знаного, але не менш талановитого Йосипа Глуха; легендарного Данила Нечая, Сидора Білого, Антона Головатого... На цьому зупинюся, докладніше про козацьких вождів та полководців можете прочитати в моєму двотомнику “Козацькі вожді України” та в книгах “Козацька Україна: Хмельниччина”, “Українське Чорноморське Подунай-Гуляйпільське козацтво”, в низці інших видань і публікацій.
Відзначати День козацтва як державне свято вирішено було в незалежній Україні дещо запізніло. Перші козацькі товариства витворювалися в Україні ще наприкінці вісімдесятих – початку дев’яностих років, але Указ Президента Л. Кучми з’явився лише 7 серпня 1999 року. “Враховуючи історичне значення і заслуги Українського козацтва, – мовилося в ньому, – у ствердженні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення, постановляю: Установити День Українського козацтва, який відзначати щорічно 14 жовтня – в день свята Покрови Пречистої Богородиці”.
Власне, цей Указ затверджував давню козацьку традицію – вшановувати Покрову як День козацтва. В основі його – церковна легенда про те, що в 910 році у Влахернському храмі Константинополя юродивому Андрію і його учню Єпіфанію явилася, в оточенні ангелів і святих, Божа Мати, яка простягла над молільниками біле покривало (омофор). Ну, являвся чи не являвся там хтось юродивому, цього ми з’ясовувати не будемо, а от що від початків Козаччини Богородиця була покровителькою та берегинею козацького війська – то це історичний факт.
На жаль, закону про козацтво в Україні так досі й не існує. Ні-ні, з’являлися проекти такого закону, автор цих рядків сам колись, будучи наказним отаманом Українського козацтва з питань ідеології, теж прилучався до формування його; але до голосування у Верховній Раді справа так і не дійшла. Відтак зараз Українське козацтво, що налічує в своїх лавах вже близько 300 тисяч “оселедців”, і яке має військово-козацькі звання, поділене на військово-козацькі підрозділи, має свої штаби та командування, а значна частина козацтва відкрито носить ритуальну холодну зброю – вся ця напіввоєнізована армія чоловіків, котра акумулює в своїх лавах значну частину генералів та офіцерів запасу, а також воїнів, що пройшли через всілякі “гарячі точки” і мають спеціальну елітну підготовку, – в правовому відношенні й досі залишається звичайною громадською організацією.
Парадоксальність цього явища стала ще очевиднішою по тому, як у червні 2005 року відбулася Велика рада всіх основних всеукраїнських козацьких громад, на якій Президента України Віктора Ющенка було проголошено Гетьманом України. Й оскільки Гетьман України (на відміну від Почесного Гетьмана Українського козацтва, якими були до Ющенка Президенти Л. Кравчук та Л. Кучма) є главою Козацької Держави, з особливим козацьким устроєм, то Україна і її козацтво виявилися на гребені ще однієї конституційної та історико-правової колізії.
Сподівання на те, що поява на чолі Українського козацтва Гетьмана України, наділеного ще й конституційною “булавою” Президента, приведе до об’єднання козацтв – не справдилися. І цьому є кілька причин.
По-перше, ні до цієї Хортицької історичної ради, ні після неї практично не відбулося ніяких докорінних процесів, які приводили б до реального об’єднання хоча б основних козацтв; на чолі деяких уже теж стоять... гетьмани або повноправні та рівноправні з ними верховні отамани. По-друге, сам Ющенко, здобувши вельми сумнівний, з точки зору нині діючої Конституції України, титул Глави Козацької Держави, увесь подальший час вдавав, що нібито нічого особливого й не сталося. Принаймні ні він, ні його найближче козацьке оточення й пальцем не ворухнули, аби якось перебудувати саму структуру Українського козацтва, домогтися його єдності. Скажу більше: я абсолютно впевнений, що, не маючи Закону про козацтво, ми ніколи не доможемося об’єднання козацтв України під однією булавою – настільки нині діючі козацтва різняться між собою за ставленням до Церкви: одні за Київський патріархат, інші за Московський, ще інші – греко-католицької орієнтації; за ставленням до Незалежної України, адже серед козацтв є кілька гуртів, які одверто виступають за відродження Російської імперії, проти утвердження незалежності України; спрацьовує і звичайна “гетьманоманія”.
На Одещині козацьке товариство зароджувалося в 1990 – 1991 роках, і називалося воно “Українське Чорноморське-Подунай-Гуляйпільське козацтво”.
Тепер козацькі осередки існують в кожному районі, в кожному містечку і селищі. Самого Подунай-Гуляйпільського уже, на жаль, не існує, хоча я пропонував би відродити його задля дотримання традиції. Зате зараз ми маємо в області понад двадцять обласних, районних та міжрайонних козацтв (або обласних філій): Чорноморське козацьке військо, Запорізьке козацьке військо, Українське реєстрове козацтво, Козацтво Нової України, Чорноморсько-Дністровське козацтво, Військо вірних козаків чорноморських і т.п.
Слід віддати належне цим козацтвам. Незалежно від їхньої приналежності та історико-релігійної орієнтації, всі вони тією чи іншою мірою займаються дослідженням козацької історії краю, створюють козацькі фермерські господарства, активізують роботу спортивних секцій бойових мистецтв, провадять військово-патріотичну роботу серед молоді, налагоджують діяльність охоронних фірм. Традиційно українське козацтво займалося двома справами: воювало і розбудовувало власне козацьке господарство, аби забезпечувати себе всім необхідним. В умовах початку ХХІ століття функції козацтва, природно, інші. Одначе кожен з отаманів знає: для того, щоб козацька організація була дієвою, треба дбати про те, аби кожен козак мав роботу і міг утримувати власну сім’ю, а ще – дбати, щоб у разі потреби козацтво могло виставити сотні тисяч добре підготовлених, патріотично налаштованих, готових життя покласти за незалежність і територіальну цілісність України, козаків-добровольців. І саме в такій готовності, такій патріотичній налаштованості – слава і велич сучасного Українського козацтва.
