Горєлов М., Моця О., Рафальський О. «Цивілізаційна історія України». Київ, 2005.
ПОЧНУ зі свого власного визначення понять “цивілізація” та “цивілізованість”, тому що в даній розмові це має принципове значення.
Цивілізація – це інформаційна субстанція, що становить собою сукупність суспільно-державних, економічних, військових, морально-етичних, духовних, мовних, мистецько-культурних та правових засад, які витворені, конкретною етнічною чи національно-державною формацією в конкретний історичний період, на конкретній території, за конкретних історичних умов, на певній стадії свого еволюційного розвитку.
Цивілізація не знає і не повинна знати в наших дослідженнях та оцінках рівневого визначення і рівневих порівнянь.
Народ, етнос, нація, держава не можуть визнаватися “первісними”, “дикими”, “варварськими”, “протоцивілізаційними”, “недорозвиненими”, “мало-” чи “надрозвиненими”... Народ (етнос) завжди є цивілізаційно самодостатнім і високоцивілізованим, оскільки завжди перебуває у самою Природою (Вищим Розумом, Творцем) відведеній йому стадії самоорганізації, самоформування і самоусвідомлення.
Тобто, образно, концептуально кажучи: хто дозволив нам, науковим снобам ХХІ століття, вважати, що середньовічний тибетський селянин, який більшу частину свого життя проводить на рисовому полі, молиться, медитує та духовно вдосконалюється, вдовольняючись при цьому халатом, чашечкою рису, чітками та голими стінами своєї хатини, є менш цивілізованим, ніж в усіх відношеннях “упакований” сучасний американець, який більшу частину свого життя проводить між баром, комп’ютером та пультом погибельної для всього світу ядерної установки і відчуває себе при цьому повелителем Всесвіту? І чому відповідні громадські формації подібних гомосапієнсів повинні сприйматися нами, відповідно, як “протоцивілізаційні” (тобто цивілізаційно початкові, недорозвинені) і “високоцивілізовані”?!
А тепер вдамося до аналізу рецензованої нами книги.
ДИВОВИЖНІСТЬ сучасного стану людства полягає в тому, що на порівняно невеличкій планеті, більша частина якої, до того ж, зайнята малоосвоєнним, а останнім часом ще й досить ворожим до нас світовим океаном – якимось дивовижнім і майже неприродним чином уживаються гомосапієнсові спільноти, які відтворюються увесь процес, усі цивілізаційні ніші, увесь спектр еволюційного розвитку – від космо-технократичного, який ми спостерігаємо в США, Японії, Південній Кореї та інших техногенно розвинених країнах; до майже (виходячи з класичних визначень, первісного, кам’яновічного, зародково-цивілізаційного, родово-племінного, які ми спостерігаємо, скажімо, на прикладі племен австралійських аборигенів, або деяких еволюційно законсервованих спільнот в Африці, Латинській Америці та Океанії.
Чому так сталося, і який смисл закладено в подібну еволюційну демонстрацію Природою, Вищим Розумом чи Богом (для кого яка субстанція є сприйнятнішою) – то вже тема окремої розмови. Але саме до неї спонукає справді унікальна, у три досвідчені руки писана, монографія “Цивілізаційна історія України”, автори якої спробували відійти від класичного викладу історії народу та його державних утворень, поєднавши в своїй “цивілізаційній історії” подієві компоненти, методики дослідження та термінологічний інструментарій одразу кількох традиційних “історій”: класичної історії держави, історії нації, історії національної (народної) культури, історії мови, етики, етнографії, політичної історії і, нарешті, історії цивілізації, як такої. Ясна річ, що, перелічуючи ці “історії”, я, так само як і автори рецензованої монографії, усвідомлюю, що всі вони взаємопов’язані між собою, доповнюють та зумовлюють одна одну. Та все ж таки...
Передусім, привертає увагу те, що авторами опрацьовано і тематично осмислено значний масив літератури, і кожна тематична площина розглядається та відтворюється у розмаїтті її наукового розвитку; національного, релігійного та морально-етичного сприйняття людності тієї чи іншої епохи. При цьому вони формують свої власні погляди на зіткнення підходів, концептуальних принципів, смислових зламів та політичних декларацій. Показовими з цієї точки зору видаються досить розлога вступна стаття, а також розділи “Антропологія”, “Перша протоцивілізація землеробів... та скотарів, “Держава русів”, “Козацька цивілізація”, “Українська цивілізація в Російській імперії, Речі Посполитій та Габсбурзькій монархії”, “Українська цивілізація в ХХ столітті” й, нарешті, “Українська цивілізація доби незалежності”.
Окремо хотів би зупинитися на розділі “Кримський ханат”. Як людина, яка впродовж тривалого часу займається історією козацтва та його подеколи ситуаційно-союзницького, але навіть тоді криваво-ясирного протистояння з Кримським ханством, можу сказати, що розділ написано зі знанням матеріалу. У ньому відтворено все: від вторгнення на півострів орди сераскира Ногая та полеміки щодо походження самої назви Крим, і до загибелі кримськотатарської державності після приєднання в 1783 році півострова до Російської імперії.
Проте, захопившись цитованим переповіданням історії кримського татарстану, автори не сказали того головного, що обов’язково мусили б не лише задекларувати, але й обґрунтувати, – що від часу приєднання Криму до України, й особливо після масового повернення татарів з депортаційних теренів, татарська спільнота стала складовою частиною генезису української політичної нації, а до певної міри – й нації етнічної. Й оскільки процес цей обіцяє бути складним, тривалим але невідворотним, то, як це не парадоксально звучить, ми повинні привчатись до думки, що історія кримських татар, як, власне й історія самого Криму, котра знає великий і цивілізаційно цікавий позататарський період і стан... так от, ця історія об’єктивно стає невід’ємною часткою загальної історії України й українців. І в такій специфічній монографії, як “Цивілізаційна історія України”, цей феномен мав би бути препарованим та дослідженим.
До речі, якщо співвідношення між поняттями (і концепціями) “народ”-“нація” ще хоча б у якихось параметрах висвітлено, то дуже важливе для розуміння поняття “політичної нації” по суті залишилося поза увагою авторів. Хоча зараз, на гребені дуже передчасного, як на мене, об’єднання європейських людностей, та із інтеграційної височіні ООН, ЮНЕСКО, НАТО й інших глобалістських наднаціональних конструкцій, усе нагальніший акцент робиться саме на формуванні політичних націй, які виводять нас за межі етнічних, національних й радикально-націоналістичних уявлень про роль і значення націй, етнічної чистоти яких вдається досягати зараз лише в кількох рафіновано етнічних країнах, таких, як, скажімо, Японія.
Оскільки автори монографії взялися витворювати саме “цивілізаційну історію” України, принципового значення набуває вступний розділ із дуже невдалою, неконкретизованою назвою “Вступ”. Така, суто функціональна, назва мала б сенс, якби йшлося про традиційний вступ (тематично-проблемне введення до книжки). Насправді ж, перед нами спроба досить розлого оглянути історію формування і самого терміну “цивілізація”, з усіма його похідними та антиподами: протоцивілізація, етноцивілізація, національна цивілізація, “варварство”, дикунство – з історико-філософськими підходами до його визначення. І я недарма прискіпуюся до назви розділу. Тут виникає кілька зауважень.
Тематично структурувавши всі наступні розділи, автори примушують читача знову і знову повертатися до цього, вступного, розділу, аби з’ясувати: якої ж все-таки концепції – з цілої низки оглянутих чи просто названих ними у “Вступі”, творці цієї книги насправді дотримуються? Саме відсутність чіткого визначення того поняття цивілізації, яке сповідують і з якого виходять автори, є найбільшою вадою даної монографії, оскільки вона призвела до відсутності концепції формування і самої монографії, і погляду в оцінках та полемічних роздумах на неї читача. Відтак, не сформувавши ні для себе, ні для нас, грішних, концептуальної моделі (або кількох моделей) цивілізації, автори втратили стрижень дослідження. Я вже сказав, що самі по собі історичні есе, пов’язані з пізнанням мови, етнографії, антропології та держави русів, витворено професійно і цікаво, але... Хоча в назви більшості з них вплетено слово “цивілізація”, насправді, через відсутність концептуального бачення і відтворення цього поняття в кожному окремому дослідженні (розділі), монографія перетворюється на розширений підручник з народознавства.
ТАК, справді, як пишуть автори, “французькі філософи – просвітителі йменували “цивілізованим” таке суспільство, яке засноване на ідеалах справедливості і розуму”. Але, якби автори не загнали це посилання у “Вступ”, а, як і належить у монографії про “цивілізаційні процеси”, проаналізували його, то дійшли б висновку, що воно абсолютно не має наукового сенсу. Бо й сам Господь не відає, які канони лежать в основі понять “справедливість” та “розум”, а тим паче – “ідеалів справедливості та розуму” мільйонів людей різних рас, націй, вір, ступенів науково-технократичного розвитку; і як поєднати ці поняття зі свідомостю і мусульманського терориста-смертника, і смиренного монаха, чи законопослушного професора з екології?
І чому в такому сенсі цивілізованим повинно вважатися лише суспільство, організоване на засадах класичної державності і технократії, а не так само організоване на засадах мудрого та справедливого вождізму буття, обтяженого лише стегновими пов’язками та списами, племені із джунглів Амазонії? Або племен часів полювання на мамонтів? І чому суспільство, значна частина якого уражена курінням, наркотиками, розпустою, бездушністю по відношенню до собі подібних і природи в цілому; та яке кладе своє життя на заробляння грошей і просиджування біля телевізорів, слід вважати “високоцивілізованим”; а племені скіфів-хліборобів, яке існувало на засадах первинної демократії, молилося своїм язичницьким богам та жило за традиціями предків, – у кращому разі відводиться, як це роблять автори монографії, ярлик “протоцивілізації”? Де сліди авторської аналітики?
Єдина чітко висловлена позиція авторів щодо самовизначеності в давній полеміці з приводу суті “цивілізації” проглядається в пасажі: “Ми виходимо з того, що кожна нація – це унікальна цивілізація”. І тут же вони вдалися до цитувань та побіжних міркувань з приводу того, що таке нація, народ, етнос. Але ж сказати, що “кожна нація – це унікальна цивілізація” – означає абсолютно нічого не сказати, маю на увазі в контексті цього глобального дослідження. І хотів би я почути, чим “цивілізація” поліетнічного конгломерату Швейцарії відрізняється від “цивілізації” не менш поліетнічного державницького конгломерату Австрії? А як бути з мільйонами людей, які входять до численних племен, з яких зіткано великі й малі африканські держави? Що в цьому вавілонському стовпотворінні традицій та вірувань слід вважати “нацією”, і яку “цивілізацію” на цьому етнічному килимі “вишивати”?
Явно не на користь нашим авторам пішла і прихильність до визначення: “Хоча “цивілізація” і “держава” – поняття не синонімічні, вони відбивають різні сторони того ж процесу, тобто переходу від первісних суспільств до ранньокласових” (?!) Шановні, це ви про що?! І ніяке посилання на те, “...що в цьому питанні сходяться думками представники різних – “буржуазних”, “марксистських”, “західних” та інших наукових шкіл” вас не виправдовує.
Була ще одна спроба авторів визначитись із концепцією цивілізації. Ось вона: “А тому маємо погодитись з твердженням, що “цивілізація – це той стан суспільства, якому притаманні державна система управління, соціальна стратифікація (елітарне суспільство на перевагу первісному егалітарному), різні форми експлуатації”(?!) Для цієї стадії розвитку характерними ознаками є поява міст, писемності, законів тощо”.
По-перше, в цій цитаті автори вдаються одразу до двох посилань; перше, взяте в лапки, стосується праці К. Бунатяна “Давнє населення України”, друге останнім реченням) – праці В. Масона “Первые цивилизации”. Але, якщо автори справді взяли за основу свого дослідження концепцію, висловлену Бунатяном, то їм можна лише поспівчувати. Перед нами класичний приклад вислову, який наштовхує на цілком природне запитання: “А сам автор, зрозумів, що він тут написав?” Особливо що стосується визначення цивілізації як “різних форм експлуатації”. Друге посилання більш системне і концептуальне – “поява міст, писемності, законів”. То, можливо, саме воно й повинно було лягти в основу створення авторами певної універсальної, нехай навіть і суто робочої, концепції визначення цивілізації?
Принагідно зауважу, що в багатьох випадках автори явно зловживають цитуваннями та смисловими посиланнями, причому з більшістю з них текстово, або безкоментарно погоджуваючись, хоча досить часто погляди різних авторів даних тлумачень протилежні, або елементарно недосконалі. До того ж, автори монографії не подають виносок в кінці сторінки, щоразу примущуючи читачів відшукувати кінець розділу, аби дізнатися, кого це вони там даною цитатою вшанували. Та й надмірність цитувань, у поєднанні з відсутністю чітких авторських міркувань та висновків, породжує підозру в певній компілятивності, чи принаймні у відсутності концептуального підходу до визначень попередників-однодумців.
АБСОЛЮТНО недоречним вважаю велике цитування в кінці науково важливого “Вступу” з промови В. Ющенка під час інавгурації. А саме нею автори замінили власний науковий висновок з приводу усієї тієї полеміки щодо поняття “цивілізація”, в яку самі ж і втягли свого читача.
І потім, якщо у “Вступі” автори чітко заявили, що вони виходять з того, що “кожна нація – це унікальна цивілізація”, то як розуміти вміщене далі розлоге дослідження “Козацька цивілізація”? Козацтво – це, що, окрема нація? Згоден, існує і таке трактування, ним дуже захоплюються ідеологи “Всевеликого Войска Донського”. Але тоді переконайте нас у цьому. Або змініть трактування. Введіть козацтво як субнаціональну цивілізаційну структуру. Але замість того, щоб забивати цей розділ довгими переліками того, скільки баликів, лисиць, осетрів... направлено було козаками “нєкому” губернаторові Костюрину, краще б пояснили читачеві: що існувало Запорізьке козацтво, яке мало свою унікальну військову, сіспільну, морально-етичну, фольклорну-традиційну основу і становило собою етнічно-лицарський конгломерат зі своєю обітницею безшлюбності; – і городове козацтво, яке мало абсолютно іншу природу, формувалося на інших засадах і мало інше призначення. До речі, якщо городове козацтво було основою творення гетьманської державності на певній частині української національної території, то запорізьке козацтво, виконуючи свою функцію збройного захисту українських земель, водночас у багатьох випадках рішуче, виступало проти формування Української державності із залученням в неї Запорізьких Вольностей, тобто величезної, від Дніпра до Південного Бугу території, контрольованої Січчю. Тому: козацтво – як особлива лицарсько-військова формація? Так, згоден. Козацтво – як певна форма державності? Можна обговорити? Але, виходячи з запропонованих самими авторами концепції: “нація-цивілізація” розглядати окремо “українську цивілізацію”, виокремлюючи з неї “козацьку”?! Можливо, й так, але в монографії це подається непереконливо.
Що ж до сучасного стану розвитку суспільства, то, на моє переконання, давно слід розглядати появу, скажімо, європейської континент-цивілізації (дозвольте ввести такий термін), а в її структурі, в якості складових, – мережу національно-державних цивілізацій, сприймаючи їх, відповідно, як макро і мікро структури, поєднані між собою взаємо проникаючими і взаємо впливовими технократичними та етнічно-правовими зв’язками.
