Виповнилося 85 років народній артистці України, корифею театру музичної комедії ім. М. Водяного Євгенії Михайлівні Дембській. Сама акторка вважає, що в її житті «настає нова пора молодості і бешкетництва». Ця чудова, талановита жінка віддала все своє життя лише театрові. У наступному році виповниться 60 років її творчої діяльності. За цей час зіграно велику кількість ролей у знакових виставах російської і закордонної класики: «Вольный ветер», «Белая акация», «Бал в «Савойе», «Ночь в Венеции», «Цыганский барон», «Летучая мышь», «Сильва» та інших.
Театр, як відомо, був заснований у Львові незабаром після війни. Уже навесні 1946 року колектив показав першу виставу із символічною назвою «Одинадцять невідомих». У 1950 і 1952 рр. гастролював в Одесі, де одразу здобув палких шанувальників. У 1953 році театр музичної комедії переїжджає до Одеси. З часу його заснування і до сьогоднішнього дня Євгенія Михайлівна – у рідному і улюбленому театрі. Кожна її роль – часточка нового життя, нових емоцій і переживань. Коли глядач «приходить на Дембську», він обов'язково вийде з театру зі сльозами або з посмішкою. Байдужим вона вже точно не залишить нікого. Спілкуєшся з цією людиною і захоплюєшся нею. Євгенія Михайлівна змогла зберегти чистоту думки і слова, відкритість і доброту, що так рідко можна зустріти зараз. Одержуєш величезне задоволення від спілкування з нею. Наша розмова відбувалася не в стилі офіційної зустрічі журналіста з акторкою. Це була зовсім відкрита, тепла розмова двох людей, які ніби знали один одного давно.
– Євгеніє Михайлівно, Ви пам’ятаєте своє перше знайомство з театром?
– Я пам'ятаю себе трирічною дівчинкою, яка постійно танцювала і співала перед батьками і рвалася на сцену. Тоді вже всі знали, що я стану акторкою. У мого батька був чудовий голос. І в мене змалку були гарні задатки для того, щоб стати співачкою і розвинути в собі акторські здібності.
– Ви сумуєте за Львовом? Адже там були Ваші перші ролі, перші удачі й оплески…
– Мені дуже не вистачає того колективу. Тоді тільки скінчилася війна, було важко вижити і фізично, і морально. Ми допомагали один одному. Кожен одержував по 5 карбованців як аванс. Потім всі дружно йшли і купували бублики, а потім ділилися один з одним. Доводилося працювати і з температурою для того, щоб не відміняти виставу. Це дуже зближувало. Ми були одною великою театральною сім’єю. На жаль, зараз цього немає. Змінюється час і люди разом з ним.
– Чому «сьогоднішній» актор змінюється, я б сказала, спотворюється у порівнянні з «вчорашнім»?
– Насамперед, це залежить від атмосфери, у якій живуть люди. Зараз рідко зустрінеш актора, який працює лише в театрі. Адже зарплати мізерні! Доводиться «халтурити». Тому актор вже не настільки обов'язковий, не уболіває за свою справу. А якщо навіть і хворіє, то намагається переступити через цю хворобу. Крім того, ми мало бачимо класики на сцені. Раніше кожні три місяці ставили нові класичні вистави. Пам'ятаю, ще у Львові за два тижні (!) ми відрепетирували бенефіс одного з акторів до дня народження Сталіна. Зараз, якщо і ставиться дві вистави на рік, це добре. «Вчорашній» актор – добрий, чуйний, натхнений. Він і сама вистава виховували публіку, «тягли» її до кращого.
– Яке Ваше основне амплуа?
– Вважаю себе багатоплановою акторкою. З Михайлом Водяним я, в якості субретки, зіграла майже всю класику. Крім того, мені пощастило, що режисер Ізакін Абрамович Гриншпун виховав у мені характерну акторку. Я мала честь працювати з Надією Бухаріною, Ідалією Івановою, Маргаритою Дьоміною, Володимиром і Вікторією Фроловими, Миколою і Наталею Завгородніми, Юрієм Осиповим, з багатьма іншими талановитими акторами. Я зіграла у дитячих виставах, де билася на шпагах, перекидалася. Я була щаслива від того, що могла перевтілюватися з красуні – у Бабу-Ягу. А чого тільки варта всесвітньо відома вистава «Сильва»! Це роль ролей. Тут потрібно співати, грати, дихати, жити. Зрештою, серце віддати. Я вдячна також російському драматичному театру за роль Жанни Володимирівни в п'єсі А. Галіна «Акомпаніатор». Це глибока психологічна вистава. Після неї глядачі вставали плачучи, сміючись і аплодуючи одночасно. А що може бути краще для актора, коли публіка його розуміє і приймає!
– Незважаючи на скромний спосіб існування, більшість акторів проживають цікаве життя. Чого тільки варті гастролі по різних містах і країнах…
– І це факт. А як приємно, коли тебе приймають тепло. Ти відчуваєш, що твоє мистецтво затребуване. Згадую наші гастролі в Тбілісі. За кілька місяців до нашого приїзду люди розкупили всі квитки. Це велике щастя для актора.
– Існує думка, що актори іноді грають і в житті. Ви згодні з цим?
– Ні. Ніколи я не граю в житті. Навпаки, у виставах є моменти, у які я вкладаю те, що зі мною відбулося в житті: сумне, або радісне. Але те, що зі мною відбувається на сцені, я ніколи не переношу в життя.
– Що для Вас театр?
– Театр – це життя. У мене є сім’я – дочка, онуки, правнучка, яких я дуже люблю. І в мене є театр, який я теж люблю всім серцем, таким, який він є, з усім його складом. Я кожному бажаю здоров'я, щастя, сил. Якщо хтось занедужає, я молюся за нього. Театр – це моє друге життя. Саме йому я віддала свої кращі роки життя і зробила це з радістю.
– Ви ніколи не шкодували про свій вибір, – адже ця професія приносить не лише перемоги, але і розчарування?
– Ніколи в житті! Навіть якби мене повернули у мої юні роки, я все одно обрала б цю професію. Я вдячна всім режисерам, диригентам і акторам, які працювали зі мною. Мене не раз запрошували до Києва, Москви, Харкова. Але я люблю свій театр і ніколи ні на який інший його не проміняю!
