У театрі музичної комедії ім. М. Водяного, відбувся бенефіс заслуженої артистки України Тамари Тищенко «Хеллоу, Доллі!». 27 років тому молода акторка на запрошення М. Водяного приїхала з Москви до Одеси спробувати себе на сцені театру. Тоді ніхто ще не знав, що ця жінка стане однією із знакових акторок, улюбленицею публіки і самого Михайла Григоровича Водяного. Для нього Тамара Павлівна завжди була «яскравою зірочкою на сцені». За цей час вона зіграла різнопланові ролі, кожна з яких принесла їй ім'я, вдячність глядачів і... любов шанувальників. Ця брюнетка із блакитними очима, напевно, скорила не одне чоловіче серце в нашому місті. Своєю чарівністю і щирою посмішкою вона так і вабить до зали глядачів, які дивляться вистави за її участю на одному подиху. Навіть у новому мюзиклі «Одеса-мама», який викликав несхвальні відгуки, Т. Тищенко зуміла сподобатися глядачеві. Граючи бандершу публічного будинку, Тамара Павлівна настільки тонко підійшла до своєї ролі, що про вульгарність тут і мови бути не може. Але яку б роль вона не грала: романтичну героїню («Моя прекрасна леді»), трагічну («Сільва»), владну матір Джульєтти, Тамара Тищенко завжди залишається самою собою. Вона не переносить свою гру в життя. Тут артистка розслаблюється поруч із коханим чоловіком, сином і гарними друзями.
– Хотілося б довідатися про передісторію Тамари Тищенко до появи її на професійній сцені.
– Народилася я в Білорусі, потім батьки переїхали до Тульської області. Після 10 класу сама поїхала до Москви, без грошей і зв'язків, вступати на естрадне відділення Державного училища ім. Гнєсіних. Щоб вступити, необхідно було мати музичну освіту, якої в мене не було. Але з Москви я не збиралася їхати, дуже хотілося «зачепитися» за це місто. Рік відучилася в ПТУ при ткацькій фабриці й проробила ткалею. Не забуваючи про своє бажання стати співачкою, почала займатися в художній самодіяльності. Співала в ресторанах російські народні пісні в естрадній обробці. Одного разу ми поїхали на огляд в Домодєдово. Я заспівала пісню «Алексей, Алешенька, сынок» і посіла перше місце. Мене помітила одна з педагогів і сказала: «Дівчинко, вам треба вчитися. У вас є всі дані, щоб стати гарною музичною акторкою». Я повірила в себе і з її легкої руки вступила до Гнєсінського училища.
– Як же Ви потрапили до Одеси?
– До нас в училище приїхали Маргарита Дьоміна і Михайло Водяной (тоді я ще не знала, що вони відомі артисти в Одесі). Знайомі студенти попросили заспівати з ними уривок із якоїсь вистави для проб в Одесу. Після цього до мене підійшов Михайло Григорович Водяной і сказав: «Тамарочко, як Ви дивитеся на те, щоб поїхати до південного міста біля самого синього моря і працювати в театрі музичної комедії?» Я, не роздумуючи, погодилася. У той час я вже грала у драматичному театрі, в мене була московська прописка. Я могла б залишитися в Москві, але мені хотілося до Одеси. Навесні 1979 року, ми – Валерій Бендер, Люба Роздольна і я приїхали до цього міста. Першим я подивилася спектакль «Моя прекрасна леді», у якому пізніше зіграла головну роль.
– І Ви вирішили залишитися в Одесі, а не повертатися до столиці?
– Так. Зовсім скоро я зіграла у своєму дебютному спектаклі «Старі будинки». І мені настільки сподобалася гра всіх акторів (М. Дьоміної, Є. Дембської, Л. Сатосової, І. Іванової, Ю. Динова), що я стояла за кулісами й задивлялася. Все ж таки одеські актори відрізняються від інших. У них більше гумору, життєрадісності, енергії, природності. Я навіть кілька разів спізнювалася на свій вихід, вдивляючись у їхню гру на сцені. Коли тільки прийшла до театру, грала героїнь, потім були каскадні ролі – граєш, співаєш і одночасно танцюєш разом із балетом. Тепер я граю характерні ролі. Дуже шкода, що М. Водяной пішов так рано з життя. Ми зіграли разом достатню кількість спектаклів, він дуже любив театр, акторів. І коли не стало його, в театрі усе стало по-іншому.
– Ви коли-небудь шкодували про те, що залишили Москву?
– Зовсім ні. На той час, у 1979 році, театр був на вершині популярності. Грали на місяць по 25 спектаклів. Я щаслива, що у багатьох спектаклях у мене були великі ролі. Сьогодні «Сільва», завтра – «Мимра» (п’єса, за якою було поставлено фільм «Службовий роман»), післязавтра – «Королева чардаша» тощо. Дуже динамічний графік. Після кожної прем'єри з'являлися рецензії, у яких критики висловлювали схвальну думку на мою адресу. Це дуже важливо для акторки. Якщо на рік ставили чотири спектаклі, у трьох з них я грала головну роль. Приїжджали режисери й ставили спектаклі, незважаючи на відсутність головного режисера в театрі. Я завжди була затребуваною. Зараз усе по-іншому. Мені шкода наших молодих акторів, які на місяць, якщо в одному-двох спектаклях грають, то добре.
– У Вас із самого дитинства було бажання стати співачкою?
– У моєї бабусі був народний голос, вона співала в хорі й з дитинства прищеплювала мені любов до музики. Я добре співала народні пісні без супроводу. Після школи вирішила стати співачкою. Якби вступила на вокальне відділення, можливо моя доля склалася б по-іншому. Але я не скаржуся, а навпаки, рада, що граю в цьому театрі й вдячна глядачеві, який мене любить.
– Чи можна звичайній людині навчитися співати й грати на сцені, чи з цим даром потрібно народитися?
– Можна навчитися співати й грати. Але в актора обов'язково має бути своя чарівність. Воно дається тобі, як і голос, від Бога. Крім того, в актора має бути своя позитивна енергетика. Виходиш на сцену, схоплюєш залу і говориш собі: «Все, ти моя і нікуди від мене не дінешся». На це здатний не кожний артист. Є актори із негативною чарівністю, тоді вони мають грати відповідні ролі.
– А які знакові для Вас ролі Ви зіграли за цей час?
– У «Дон Жуані»... Мені дотепер сниться, що я маю виходити на сцену і забуваю свій текст, і починаю мучитися. Я обожнюю цю роль. Так само не можна забути «Сільву» – трагічна роль. Я полюбляла романтичні вистави, де можна було настільки тонко говорити, шепотіти про любов, що глядач завмирав.
– Ще Сара Бернар говорила про особливість акторської професії: «Чоловіки заздрять жінкам набагато сильніше, ніж жінки заздрять чоловікам». Згодні з подібною думкою відомої французької акторки?
– Я такого не спостерігала. Але в мене є своя думка з приводу самого чоловіка-актора. Я розумію одне: якщо чоловік вже йде до цієї професії, він має бути гарним актором. Інакше – це просто штани на сцені. З жінкою усе по-іншому. Якщо вона молоденька – це вже приваблює глядача, а якщо ще й голос є – це просто чудово.
– Кажуть, що в сім’ї має бути два актори або жодного.
– Так. Ми, актори, усе робимо для театру, практично ніде не буваємо. Чоловік і дружина актори – це добре. В них ніколи не виникне непорозуміння через брак уваги один до одного через численні репетиції та гастролі у різних містах. І я вдячна своєму чоловікові, який теж був актором і завжди розумів мене. Напевно, завдяки йому мені завжди спокійно. Він мій кращий друг. І я дуже люблю свій дім. Навіть ще в гуртожитку робила ремонт, облаштовувала своє гніздечко. Хоча, один із режисерів мені завжди говорив: «Несумісний борщ зі сценою!». Але в мене чітка грань між сценою і своїм життям.
– Що можете сказати про взаємини з акторами у вашому колективі?
– У нас немає згуртованості й, за великим рахунком, це відбувається через відсутність головного режисера в театрі. Зараз на мій бенефіс ми відновлювали виставу «Хеллоу, Доллі!» без режисера і це дуже важко. Спектакль не йшов 5 років. Актор обов'язково має грати при режисері, це ні в жодному разі не має бути самодіяльність. А зараз набирають акторів із консерваторії без навичок акторської майстерності, без сценічної мови. Тоді тим більше потрібний режисер.
– Що Ви найбільше цінуєте в людях?
– Насамперед, людина має бути самою собою, поважати інших, бути порядною і доброю. Нехай навіть вона двірник, я все одно буду поважати її, якщо вона добре робить свою роботу.
