ТРОЯНСЬКИЙ СЛІД
Троянів. Трояни. Троянівка. Троянка.
Троянове. Трояни і Троянь…
Невже ці назви – то лиш
пам'ять-бранка
Про легіони зайд в старі часи
змагань?
Але ж Траян – той войовник
жорстокий
Волинь не зшарпав, Буг не звоював!..
Він землю не топтав понад
Дінцем широким,
В сторожі на Дніпрі Траян
не ночував!
Отож, сучаснику, прислухаймось
до серця…
Повірмо в дух, що з часом не зачах!
Тоді й малоазійська Троя
в нас озветься,
Союз племен Троянь постане
у степах!
…Троянський слід прослався
Руським морем…
Вода ще пам’ята його ясну ясу.
Троянський дух віків – непереборний!
Нащадкам понесем – Троянь,
Триглав, Тризуб.
14.12.2005 р.
***
Там, за обрієм, ген – постає
оболонь.
Попід лісом – змагання на конях.
Дозрівав тоді тихо весняний вогонь.
Квітло сонце-первоцвіт в долонях.
Сонце грало на спинах кобил і лошат,
І рудих довгоногих триліток.
Сонця відблиски в озері досі звучать.
Ніби знову просять приїхати.
…Гони зміряно. Коні вудила жують.
Ми чекаєм на помах. Напруга –
до краю.
Коні наші полин пересохлий гребуть,
Ніби там перемогу шукають.
Я нервуюся. Охляп сиджу. Як і всі.
Коник мій вороний.
Необ’їжджений навіть.
А чи вистачить нервів, хлоп’ячих
зусиль,
Заповітний здійснити свій намір?
Чи щаслива зоря моя? Помах: гайда!
З-під копит розлітається груддя…
Перед нами постала у ямі вода,
І земля мені вдарила в груди.
Все гаразд обійшлося на кінних бігах.
За сміливість – вінок і печена
картопля.
Поцілунок, що звіяв той біль
і той страх.
Під зорею – заквітчана доля.
01.03.2006 р.
***
Темнокоричневі чирки у заводі
хлюпочуться.
Очерети сховали їх у передмісті.
І так мені, по правді, дуже хочеться,
Щоб тут качки знайшли
собі прихисток.
Наразі у душі спливло дитяче каяття,
Жах смерті упольованої качки.
Мисливець відбирав політ життя,
І я те бачив, посьогодні бачу.
А з ним постав отой з дитинства жах,
Хоча й не я чинив мисливства гріх.
Я подумки в маршрутці побажав,
Щоб ті чирки пережили
пташиний грип.
29.11.2005 р.
***
Тут я й живу,
на краєчку Чумацького Шляху,
Трохи ліворуч –
зірка Полярна і Ківш.
В ці чорнобривці нескопані,
зоряні, ляжу.
Крім цвіркунів,
не згадає ніхто мене більш.
Чом цвіркунові не спиться
у місяці жовтні?
Під чорнобривцем
мелодію він добира.
Може, востаннє
цвіркун розгулявся сьогодні?
Хука на лапки,
та все-таки скрипочка гра!
Дякую, любий!
Здається, і зорі сюркочуть.
От так старенький!
Який заповзятливий ти!
Зорі мене підхопили
і водять до ночі.
Спогад про літо...
Хапає за серце мотив.
Під чорнобривцем
цвіркун награє й підтанцьовує.
Місяць пішов вихилясом
чубатий такий…
…Так і живу,
розважаючись у закутку цьому,
На краєчку Чумацького Шляху,
де всю сіль уже вибрано в Ківш.
11.11.2005 р.
***
Жовтогарячий берег над лиманом,
Гусей прощання шириться луна.
Єдина біла цяточка баклана
На жовтому вершечку валуна.
Охристі і мусянжові півтони…
Та ще айви зеленої мазки.
Блакить небесна у свинцевій
барві тоне,
Де порух очерету шелесткий,
Де чорнобривців, хризантем буяння
Сприймається душею як відважність,
Цвітуть до грудня так,
немов востаннє…
Такі одеської околиці пейзажі.
Така вона – околиця козацька,
Звойована пищалями й шаблями,
Давно умиротворена, селянська,
Там, де трамвай стрічається
з хрестами.
15.11.2005 р.
***
ОСІННІЙ ЗАПЛИВ
В секондхендівських курточках
курять рибалки знічев’я
На великому камені,
що спрадавна у воду забрів.
Роздягаюсь подалі,
ноги в воду встромляючи чемно.
Це змагання із жовтнем –
починаймо осінній заплив.
Хай кепкує там хтось,
кривить губи, скептично вовтузиться,
Мене хвиля стрічає,
вода мене радо прийма.
Обнімаю її. Серце рівно працює,
не щулиться.
А от в тлустеньких скептиків
певності тої нема!
В секондхендівських курточках
берегом ходять невдахи.
Риба страйкує,
не кличе у море човнів!
Я – гребок за гребком…
Хвиля раптом зривається птахом.
Ніби поклик вітання –
розпочато осінній заплив.
27.10.2005 р.
